Завантажити

на слово. А коні, ніби вгадавши її бажання — вивезти її якнайскоріше з білого зачарованого світу, а з тим і від мене, несли нас вихром, і незабавки здогонили ми й усе інше товариство.
Коли я одвіз її додому, показався місяць чи не пишніше над горами й освітив через хвилину групу саней коло її дому. Одна часть гостей, що їхала в нашу околицю, задержалася, щоб попрощатися і з нею, що, рівно як Дора, виїжджала небавом. Коли ж вона висіла й подала мені з декількома словами руку на прощання, я притиснув її до своїх уст і сказав, схиляючись з сидіння до неії, півголосом:
— Ви уходите від нас, мов та біла мрія, котру оставили ми недавно за собою. З чим оставляєте мене на будуче? Ви мусите мене розуміти!
Тоді вона, струнка, простягнувшись на мить до мене, відповіла так само півголосом:
— Ви не знаєте?
І з тим докінчив я кращу часть своєї молодості.
 
II
 
Шість років минуло з часу, як попрощався я з Манею Обринською і її ріднею. Шість років, повних праці, несупокою й розчарувань. Через рік по від'їзді Мані зістав я перенесений в авансі на провінцію, в противну сторону моєї колишньої батьківщини, пережив тут ледве три роки... мене кинули наново з вищим “рангом” в подібну місцевість, де перебуваю й досі, потішаючись надією, що вже небавом дістануся до столиці й залишусь там чи не на все. Поки що закопуюсь чимраз глибше в праці урядовій, національній, і видаюсь собі іноді, мов шахтар без світла. Мати зі мною, розвиваючи тут, як і давніше, діяльність господарчу з давньою енергією, мовби посідала не одинака-сина, а мала щонайменше доньку на відданню. Від часу до часу їжджу на “оживлення духу” в столицю, а літом, в часи відпустки, або з матір'ю в гори в батьківщину, а як ні... за границю — сам.
Про давніх своїх знайомих Обринських і саму колишню улюблену дівчину чував я від хвилі розлуки небагато. В півроку по моїм переселенню з гір доспіла до мене вість, що батько Обринський помер, вдова по нім переселилася в столицю, щоб дати можність молодшим синам покінчити студії, а Маня перебувала й дальше в характері виховавчині (а може, й помічниці в господарці домовій!) в домі одного знаного заможного завідателя лісів, добродія Маріяна в околиці столиці, та вчилась (закинувши колишні постанови здобути незалежне становище через вищі студії і т. ін.) на вчительку музики, доїжджаючи від часу до часу в столицю до побирання лекцій тут в одного з найвизначніших учителів музики. По смерті батька я вислав до неї кондоленційне 28письмо, не натякаючи одначе жодним словом про колишні свої почування до неї, й одержав від неї так само коротке письмо подяки. Від того часу між нами мов усі нитки пірвались. Я ані не чув про неї, ані не мав змоги бачитись з нею, тим більше, що сам, як здавалось мені, я чи не байдужнів до неї, тим більше, що не був і матір'ю заохочуваний будувати за своїм серцем свій власний храм. Жіноцтво, проти котрого приходилось мені стояти, було, як відчував я, чи не все, в кращому значенні слова, заздалегідь уже моїм, — через що жодна не приковувала “мужика” своєю істотою настільки, щоб був він перейнявсь нею поважно й рішивсь вступити в іншу судьбу. Правда, при цім або тім кращім знайомстві, десь там на дні його душі відзивалось щось болюче, мов випрошувалось наверх, бажаючи якогось викінчення. Але тої з неподатливим елементом і непорочними устами не було, не було навіть і надії стрінутись з нею, — тож мужик “складавсь у себе” і жив життям, як укладалось. Буденно, тупо, іноді й дико, від чого уходив в одних за “романтика”, других за “Дон-Жуана”, а в деяких дивака й таке інше. Між своїми стінами однак був він розоружений лев, що схиляв покірно голову на матерні слова, просьби й бажання, і чим дальше, тим менше вдоволяв своє найінтимніше “я”, на сторожі котрого стояла з одної сторони з огненним мечем і вулканічним деспотизмом — мати, а з другої — власне його слово, що не покине її ніколи.
Шостого або може було це й сьомого року, виїхав я знов одного разу на кілька день до столиці. Зайшовши якоїсь днини між іншим і в книгарню по деякі літературні й наукові твори, котрими одними годував я душу в провінціальній пустині, застав тут же якогось панка, як переглядав і перебирав ноти. Стоячи збоку й вижидаючи за бажаними мною книжками, переглядаючи наборзі деякі часописи, я став мимоволі приглядатися молодому стрункому добродієві, котрий з якимось майже незвичайним зацікавленням чи не студіював ноти, а видавсь мені до того свого зацікавлення — надто молодим. Кажу надто молодим, бо хоч і бачив я його поки що з профілю й низько натисненим на чоло капелюхом, як у людей, що в поспіху не дбають про зверхній свій вигляд, одначе весняне його пальто зраджувало, в порівнянні до зросту його, надто ніжну й молоду стать. Забравши остаточно свої книжки й заплативши, я глянув упосліднє на молодого чоловіка, що саме в тій хвилі, мов отверезений з свойого заглиблення, підняв живо голову з-над нот і поглянув мені в лице.
— Добродій Олесь! — сказав й усміхнувся,

читати