Електронна бібліотека/Проза

Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
Завантажити

звідсіль...
Зсунувши капелюх на очі, я перейшов сад, покликав свою велику собаку й пустився в сторону ніччю, звідки мав над'їхати батько-мужик.
 
* * *
 
Перед двома тижнями мав я ще батька, а нині його вже нема. Несподівана й нагла смерть звалила його, мов блискавиця, додолу, і він вже більше не піднявся. Страшна була та хвиля, в котрій я про все переконався. Страшна, незабутня. Раз, що втратив я свого найщирішого приятеля, а друге, що бачив уперше свою матір в потрясаючім жалю. Ніколи, здавалось їй, не могло того сильного “мужика” щось тяжке постигнути. Ніколи. Відповідно до її вимог від нього за життя, повинен він був навіть із самих обіймів смерті власною силою спастися. А коли замість того він перед її і моїми очима впав без слова додолу, мов дуб-велетень, захитавшись лиш разів кілька, — її жаль і розпука були неописані. Неначеб уперше по майже двадцять кількох роках пожиття з ним потрясла нею свідомість, що вона посідала його, і що може... не все була для нього така, яка повинна була бути...
Кидаючися мені від часу до часу з жалем на груди, відзивалася в потрясаючому болю, вихлипуючи, що ніколи не буде вже більше він її, і хоч би тіло його й кров'ю своєю хотіла обудити, він до неї не поверне. Коли ж ми вернули з його похорону, і вона по раз перший переступила поріг його спорожненої кімнати, обняла мене судорожно за шию та, віддаючися повному гіркому риданню, заблагала, щоб я не опускав її ніколи, щоб прирік це ось тут у його кімнаті, де ще дух його перебував і є свідком її просьби, що — “ніколи!” — бо я один лиш у неї на світі по нім — її!
Я зрозумів її жалем, а також і гризотою совісті розриту душу, й успокоїв, прирікаючи не опускати її ніколи...
І тепер ми самі. Ходимо, мовчимо, працюємо, і неначе мовчанням тим бережемо між собою духа його, котрий, як нам відчувалося, від голосних слів і розмови мусив від нас відступити чи не на все.
Від часу до часу мати втирає мовчки сльози, роздає з Дорою грубі милостині за “душу”. А в мене мов душа до всього зовнішнього зачинилася й нишпорить за чимсь у минувшині, де він жив ще ясним і здоровим, розпещував одинака по широкій своїй вдачі, неначе несвідомо напам'ятував той час для споминів улюбленому синові на пізніше, де не зможе його вже живим чуттям обдавати.
І вона приходила до нього.
Раненько, того дня, поки його винесли і коли майже нікого коло нього не було, вона ввійшла сама легким, ледве помітним кроком і зблизилася до нього.
— Отче мій!.. — прошептала й схилила на хвилину свою голову на його груди... Відтак несподівано побачивши мене, що стояв за високими цвітами олеандрами, що окружали його, вона, неначе вибачаючись, що “посміла”, сказала стисненим голосом, що прийшла, бо він був добрий. І стиснувши мені мовчки руку та поставивши галузку зеленої смеречини (улюбленого його дерева) йому покірно в ноги, склонилася перед ним глибоко і вийшла з кімнати, мої не була...
 
* * *
 
Непогода, осінні дощі з снігом, гонуре мрячне небо, утеча хмар з вітром понад верхи гір у далечінь. Болючі спомини по батькові, гризлива туга в серці, розстроєння матері — так у хаті. Поза домом навальна урядова праця, національно-обов'язкові прикрості й невдоволення з загалу і з себе.
 
* * *
 
Кількаденний побут у дощі і сніговиці в глибині в горах, в урядових справах. Тут і там розмови з гуцулами, захват поодинокими з них і осіннім краєвидом, фізична втома, — і поворот додому. Вдома з привітом враз нові прикрості. Відкриття матір'ю якихось батькових довгів, вибух поновного огірчення проти його особи, настрій її — mol26, а в мене комісійні наслідки — простуда й недуга.
 
* * *
 
(Впосередині грудня).
Зима й білість.
Я реконвалесцент, і ще не виходжу з хати. Вокруги мене щось вроді нудьги, а на душі двояко. Сумно й хвилями радісно. Визираю тужливо крізь своє вікно та через сади до неї. Не бачу її. Не бачив навіть віддавна. Вона живе в мені тепер якоюсь мрією, за котрою розпирає туга груди, котру не годен я осягнути, а котра загарна, щоб з нею розставатися. Дивлюся в вікно й не можу від того, що бачу, відвернутися, хоч воно звичайне, спокійне, тихе. Сніг падає густо, грубими латками, потрохи скісно, але невтомно. В тім паданні є і втома. Гарна якась резигнуюча втома... Так дивлюсь я довго, аж приходить мені на думку, що, може, й вона визирає в тій хвилі вікном? Між нами деревина саду, білісіньким пушком вкрита, а повітря там надворі чисте й переповнене життєвою силою. Який він легкий, свіжий, чистить землю й усе, що на ній, а сніг лягає на все ніжно, білим пухом, нечутно, майже не дотикаючись. Ти, дівчино, он там за садами, з молодими очима, відчуваєш, що я ношу в грудях? Глибоку, неуступчиву тугу, що не хоче вспокоюватись, не хоче змінятись, як і ти, котру я люблю. Гори з лісами, як здавалось би на погляд, так не далеко, переповнені самою білою якоюсь красою, за котрою простяг би руки — і з'єднався з нею. Щось сміється в грудях і

Останні події

14.07.2025|09:21
V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» презентує цьогорічну програму
11.07.2025|10:28
Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
10.07.2025|23:18
«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
08.07.2025|18:17
Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
01.07.2025|21:38
Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
01.07.2025|18:02
Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
01.07.2025|08:53
"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
01.07.2025|08:37
«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
01.07.2025|08:14
Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
01.07.2025|06:34
ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року


Партнери