Завантажити

йду на становище.
— Як то? — спитав я вдруге, не зрозумівши її.
— А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.
— Хто вас до того всього силує, панно Маню? — спитав я похмуро.
— До чого? — спитала.
— Іти за виховавчиню... — відказав я з нетаєним невдоволенням.
— О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, — відказала майже з захватом, — тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче... і...
— І з душею, повною ілюзій, розуміється, — докінчив я. — Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім...
— У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? — докінчила вона замість мене майже весело.
— Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?
— О, вона дуже проста, — відповіла вона. — Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.
— Ну, щодо консеквенції... — обізвався я, — то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді... людей... до розпуки.
— Чи справді вона така в мене поважна? — спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.
— Таке моє пересвідчення, — відповів я.
— А я часом сумніваюсь в її витривалості... — сказала вона півголосом.
— В якім напрямі, панно Маню?
— О... це відноситься чисто до мене самої.
— Як то?
— А так. Є дещо в людині діюче, і... дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче... — сказала, уникаючи мого погляду.
— Отже... боротьба в нутрі проти себе! — сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.
— Я боюся, — сказала вона.
— Чого, Маню?
— Що... як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження...
— Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? — спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.
— Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю. — А далі: — З моїм від'їздом буде все добре.
— Що буде добре? — допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:
— На чужині буде добре. — І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:
— Ви того таки певні?
— Так, пане Олесь.
— У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, — обізвавсь я. — Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас...
— І тоді? — спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене. — Тоді? — повторила ще раз ледве чутно.
— Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але... — додав я лагідніше, — покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.
— Для мене вона була болюча... — відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: — Я вижидаю часу від'їзду в чужину, мов спасения.
Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.
— Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? — спитав я і взяв її руки між свої долоні. Вони були зимні, як лід, а її уста здригнулись у кутиках, наче до плачу.
— Я мучуся! — відповіла безгомінним голосом і, вириваючи свої руки, сказала: — Може бути, що все, що я роблю, не є добре, може — погане, безсердечне, в грубім смислі слова — навіть не практичне, але помимо того я піду. Я йду в надії, що роблю праве діло й колись переможу, а та гадка додає мені сили.
Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а відтак, наче потягнений нею на силу в інший напрям, обізвався:
— Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.
— Чому ж?..
— Ви вірите, що, осягнувши колись самостійність і незалежність матеріальну, здобудете вже тим справдішнє щастя? Але колись ви,

читати