Завантажити

зближаючись до мене.
— Несторе... хлопче! — кликнув я. — Це справді ти?
Це був справді він. Пізнав мене в останній хвилі по голосі, по котрім був би мене пізнав і в товпі “тисячів”.
— Я ж трохи музика, — додав, мов вибачаючись за свої слова.
Я, врадуваний такою несподіваною стрічею, поставив колишньому любимцеві нараз кілька питань. Питав, що робить, як поживає, що взагалі з усіма діється, а він відповідав. Поважно, спокійно, більше тихим голосом, усміхаючись одним кутиком уст, між тим коли я ні на хвилю не відвертав очей з того вимужділого лиця, що чимсь ще залишилося майже дитинне. Слово по слові плили питання, і він так само відповідав. Він мені писав, хоч, може, його письма й не доходили до мене... Повідомив мене, як здав матуру, а коли не одержав на свої два або, може, й три листи жодної відповіді, не обзивався більше. Тепер лагодиться він, не тратячи ні одної хвилини, до штатського іспиту, щоб, маючи їх раз за собою, якнайскоріше вступати на урядову службу.
— На яку?
Він назвав. Це була одна з найповажніших інстанцій, що вимагала багато праці й студій, але, як поясняв, його туди тягне.
— Увійдеш в еліту29 і урядництва, — закинув я, а в душі подумав: “Ти ж аристократ”, а по хвилі додав: — А де ж твоя сестра?
— Маня? — спитав він і поглянув на свій годинник.
— Так. Вона.
— Перебуває все в панства Маріянів. Але... — додав квапно, — лиш доти, доки не почну побирати, вступивши в службу, платні. Тоді зараз мусить вона до нас вернути. Це моя найкраща мрія.
— А доти? — опитав я.
— Доти буде мусила перебувати між чужими. Зрештою, — додав, — це ще не певне... може, й скоріше верне.
Говорячи, ми вийшли з книгарні. Він став прощатись.
— Куди? — спитав я, що мав охоту перебувати довше з колишнім любимцем своїм.
— Власне, до неї. Мані. Сьогодні з полудня вона тут. За годину виїжджає, а щоб могла побути довше з матір'ю, я пішов замість неї поробити закупна для неї й її учениці і спішусь вертатись. А ви, добродію?
— О, я залишусь тут ще днів кілька. Зайди... зайдіть до мене. — І я назвав йому свій готель.
— Радо, як буду мати час... — сказав.
— Або що? — спитав я.
— Я дуже зайнятий студіями... Крім того, даю лекції, вправляюсь сам багато в музиці... і через те... Я зрозумів.
— То вступіть, коли эможете. А їй, т. є. вашій сестрі, поклоніться від мене.
Він підняв капелюха... Я побачив біле, майже мармурове чоло, що стояло трохи в контрасті з його нижчою, трохи обгорілою партією лиця... і кілька хвилин пізніше я стратив його в очей.
“Гарний виробився, дуже гарний, — думав я, — не менше, як був хлопчиною. До того з її устами, її усміхом і тим самим виразом молодості в очах...” І вже не опускав мене образ молодого чоловіка і спомин про неї того дня.
Точно в два дні по тім він з'явився. Старанно одягнений, скромний, з поважними рухами, трохи марний, ростом чи не до мене підходячий, з чолом мислителя, маломовний, спокійно-вижидаючий і з тонкими, трохи опаленими руками музики.
— Отже, тепер приготовляєтесь до іспиту, — спитав я, побалакавши з ним уперед трохи про останні роки його в гімназії, подаючи йому папіроски, за котрі дякував, вимовляючись, що не курить.
— Чи ви належите до якого академічного товариства?
Я не міг через ту його, хоч і яку молоду, а правдиву повагу здобутись, дивлячись у його спокійні очі і на її уста, вимовити, як колись: “ти”.
— Аж тепер буду мусив.
— Чому кажете мусив?
— Бо не заповідаю собі з того багато хісна ні для себе, ні для других.
Я зчудувався. Чогось подібного не сподівався з уст щойно чи не вчорашнього матуранта почути. Він .говорив спокійно, з повною свідомістю того, що говорив.
— Я волів би ніде не належати й незалежно працювати так.
Я видививсь на нього.
— Це ж літа свободи, а в нас, на Русі, заразом і т. зв. Drang- і Sturmperiode 30, в котрі вступаєте. Вживіть тепер своєї молодості, пізнайте життя... Вам ті літа остануть у пам'яті.
Він усміхнувся. Цей його усміх був той сам, що в його дитинних літах — молодий і також дитинний, що розкривав його чисту душу.
— Що я можу дати тепер, себто як академік, свому народові", — спитав, — коли я ще сам не готовий? Знаю й чую, що я сам стою ще під вліастю свого власного буття, себто буття розвою одиниці. Значить, тепер я ще нічого не годен дати й не такий ще, щоб міг себе давати. Отже, до чого шматуватися? А якби вже кому себе давати, то передусім своїй сестрі!
— Я бачу, ви все ще той сам Нестор з гір, що був і дитиною, любив самоту й не любив поділятися. Він всміхнувся.
— Окружения, а до того невідповідне, перешкоджає в думанні, — відповів. — Я дійсно ще й тепер під тим взглядом не дуже змінився. Але свого життя й своєї молодості я помимо того для себе не задержу, те знаю й відчуваю. Я лиш хочу вперед себе самого віднайти. В товаристві я буду мусити передусім стати політиком, а я не хотів би

читати