Завантажити

Мусій – людина по життю сам собою оборудка: невисокого зросту, iз круглими чорними очима, він захоплювався усім, що стояло напроти: ніколи він не вибирав мораль, коли можна було дістатися іншого берега і отримати свою насолоду. Більше подібний на мокрого схарапудженого птаха, він володів інформацією, володів простором і ідеями. Усупереч мені він ніколи не був ідеалістом. Обидва ми були діти багатих батьків. Одного разу, в сімнадцять, ми несподівано і при тому разом відчули тремор у наших жилах, у нашій крові: ми подивилися, наче сіамські близнюки, на людей, що нас оточували, і не захотіли так жити, принаймні в той період життя. Нам хотілося неспокою, влади і головне – самим заробляти гроші. Жили ми з ним, як два ідіоти у сметані, і лише мріяли. Нічого особливого – зранку прокидаєшся, потім плетешся до батька, щоб шмагонути кілька соток баксів, завалитися в клуб і просцяти гроші на якусь довгоногу лахудру. А потім ми познайомилися з Абрахамом Лі... Ось коли синя чистота дитинства і оранжева юність змінилися чорним практичним цинізмом. Життя оскалило всі тридцять два щербатих зуба... Я оглянувся на місто, і вгорі вже бачив страх, що завтра, не пізніше післязавтра, радіоактивними випарами осяде на голови лінивих і жирних мешканців столиці. Ха!
Абрахам Лі був живучим, як щур. Під перший нічний клуб було віддано довгий ангар для мінілітаків. Цей клуб, заодно і стрип–клуб, знаходився на самих задвірках. Білі дюни пісків рваними хмарами тягнулися до горизонту і вливалися у сині озера, ще тоді повні риби, котру намахані прибульці із сільських чорнобильських зон не вивели динамітом та електровудками. Синій квадрат з жесті, майже чотириста квадратних метрів, поділених рівно на чотири частини, стояв на пустирі. Там, серед голих цицьок і задів, пластикових потилиць колгоспних голів у мішкуватих костюмах від Валентино, серед сивого диму і горілки „Распутін”, що її ковтали упереміш з лікером „Амаретто”, зрідка попадалося віскі, ми і зустріли Абрахама Лі, проповідника з Конго.
У той час в різнобої крутилися інтелектуали і просто потвори, навантажені купами, лантухами чорного налу. Абрахам Лі прибув з Конго з більш ніж сумнівним паспортом, але з великими кримінальними протекціями і зв’язками. Він, Абрахам, чорніший пекельної смоли, скоромний у світській розмові і веселий та роз’їзний серед глухих вихлопів корків „Мадам Кліко” та гарних жіночих грудей. Поки що все це протікало повз нього великою яскравою річкою, де не видно було жодного берега. Море почуттів і бажань. Але він керувався залізною логікою. Нам це імпонувало. Ми були дурні, наче ті кошенята, що вперше з великого сірого і похмурого дому впали враз на мокрий нічний брук під дощ та вітер. І чиїсь важкі теплі долоні прикрили нас, двох колишніх мажорів, котрим гординя відмовила повернутися додому і попросити пробачення, впасти у коліна блудними синами. Ми його застали таким: чоловік африканського походження з гнучкою талією, дужими руками убивці, з довірливим поглядом дитини, що блискаючи червоними від кокаїну зеньками, витанцьовував ламбаду з двома білими гарненькими дівчатками. Спочатку ми з товаришем зацікавилися дівчатами, але через деякий час нас почало вже нудити від амарето і „Распутіна”, а ще більше від невиразних, розплилих, наче жаби, нуворишів з великими претензіями і амбіціями; дратував навіть сам ангар, перероблений на клуб. Тут гуляли протяги, від яких надимало стіни, задраповані синім та червоним сукном. Йшов кволий осінній дощ. Шум його пробивався крізь гамірливе диско. Я допив чарку, і мене пройняла ностальгія, як завжди проймає пожежну істоту нашого народу: краще у чужих, ніж у своїх. І за кілька хвилин ми сиділи у компанії веселого негра, купки напівголих дівчат, зблизька не дуже привабливих, але якщо поставити на вік, на алкоголь, на задушевну розмову, то все це не мало ніякого значення. А говорив Лі чудово. Лі піднімав руку, наче тобі Фідель чи Че, як один з пророків, і говорив:
– Чого хоче Господь Бог? Чистоти і порядку. Щоб кожен у цьому світі знайшов свою втіху...
І це було логічно. Він, Абрахам Лі, як я говорив, залізно володів логікою. І Мусій нашорошив відразу вуха, а я їх розвісив. І незважаючи на те, що мені довелося пережити, я таки вдячний цій чорнопикій скотині за те, що вона говорила досить–таки правильні речі. Балачка Абрахама Лі заколихувала, наче журлива тиха пісня; вона зливалася з шумом осіннього дощу і вітру, і в ній тепло лежала згорнута в зародок надія на вічне щастя. Потім ми кагалом вишли на вулицю. Мене знудило. Я блював, а Абрахам Лі розповідав.
– Ось води розверзлися і сунуть крутими сапфіровими валами на цей край обітований, щоб змити всю грязюку. Чуєте, як співають і гудуть сфери, як ховаються тіні, як дикі звірі виходять на лови піднімаючи свої важкі лапи? Чуєте? Ось, він почався, суремний день!
Вітер рвав куцу руду траву на пласкому, як більярдний стіл, шматку пустирища; несподівано мені зробилося самотньо і холодно, і я подивився з відкритим відчаєм на синій сарай, і мене підвернуло котре. Абрахам Лі

читати