Завантажити

закрутять тисячі живих картинок перед людством. Нічого особливого не трапилося. Відразу, по хвилині, приземлився мій друг. Він гепнув лантухом. А ще в якусь мить перед нами виросла височезна фігура Абрахама Лі в білому пуховику, лисячій шапці, з обтягнутим шкірою обличчям. Він більше скидався на череп, обтягнутий чорним поліетиленом. Я подивився на Мусія, але цього разу мені заважало не сонце; і побачив пластикове обличчя Абрахама Лі, його зеньки, що відливали китайською порцеляною, увібравши в себе помаранчевий присмерк передвечір’я, і я здивувався, що день так швидко зійшов на кінець. Несподівано, але вже очікувано Абрахам Лі ударив мене в ліве плече ногою, взутою у справжні сибірські унти ( і коли воно таке оце мавпеня встигло) і я заорав обличчям у сніг. Така ж історія чекала на мого товариша. Далі ми пересувалися степом навкарачки, борсаючись у снігу, наче два маленьких живих бульдозера, і лаялася між собою, а над нами, вирячивши чорні коралові баньки, блискаючи жовто–порцеляновми більмами, завищувався Абрахам Лі, що не переставав тренувати свою горлянку і наші барабанні перетинки. Мусій, поправляючи окуляри, спробував завестися; несучи у інтелігентських окулярах віковічний протест свого класу, він таки зіп’явся на свої негнучкі цирла. Але гнучка, наче гумовий шланг, нога в унтах неправдоподібно жіночого розміру влучила йому у грудину і знову заставила опуститися на сніг. І ми знов зарачкували на оранжеве сонце проти вітру, по снігу. Раз по разу перед нами з’являлася віщуюча харя Абрахама Лі, де ворушилися жовті лаковані більма і стриміли два непорушні ока кольору темної кави, які більше нагадували зіпсовані устриці, що само собою вже було химерним.
– Ви мішки сала і лайна! Ви покидьки! Ви втілена непотрібність батьків, що народили щуренят, а не вищу хвалу усього земного. Подивіться уважно на мене,– але Абрахам Лі і не думав дозволити нам підняти голову. –Я пройшов школу східних мудростей, я пройшов життя, як шило масло...– він зупинився, і два більмуватих ока з коричневими устрицями, як перископи, зависли над нашими обличчями. – Але Бог вас кличе! Ви чуєте? Та як ми ні прислуховувалися, окрім вітру, не чули нічого. Тоді рачкування продовжувалося. Нарешті до мене дійшло, я зірвався на ноги і крикнув:
– Ага. Я просвітився!
Абрахам Лі усміхнувся, підняв нас за шкірки, красиво вигнувшись своєю зміїною талією:
– З прибуттям і просвітленням, шановні брати і сестри!

читати