Завантажити

легеньких плащиках та курточках, цей нічний мороз мав би стати неабияким випробуванням, та все ж і за таких обставин вони не втрачали свого оптимізму, було чути жарти та сміх, усіх нас розважало, коли дівочі тендітні руки, ненароком доторкнувшись до металевої обшивки автобуса, відсмикувались, як від вогню, бо нахолонулий на морозі метал так і хапав. З сміхом та зойками вскакували наші супутники в цей проледенілий, навстріч розчинений нам автобус, що битком набитий одразу й рушив від літака.
Вже коли ми, несподівані нічні транзитники, перекочувавши до аеропорту і збившись на другому поверсі, на його засклених галереях, ждали чаю, якого буфетниця все не хотіла нам відпустити, зважаючи на пізній час, і що зміна її кінчається, і що в нас, перелітних, мабуть, немає валюти, і що взагалі дозволу на цей чай, як нам здалося, треба питати чи не в самого міністра, — вже тут, стоячи з Заболотним в сутіні довгої, ледь освітленої галереї, дивились ми крізь її скляну стіну на темний пагорб нашого лайнера, що бовванів незрушно край нічного аеродромного поля, й перекидались здогадками: чому виникла ця не передбачена графіком посадка? Залишений пасажирами невідомо наскільки, могутній наш лайнер ніби ждав чогесь. Незабаром крізь сутінь ночі до літака по трапу швидко стали підійматись тіні людей з якимись вудилищами в руках, постаті збігали вгору одна за одною, і хоч рухались на екрані ночі постаті силуетні, однак і в своїй силуетності були вони якісь рішучі й заклопотані, — то до нашого опустілого, холодом наповненого лайнера поспішала команда хлопців, озброєних міношукачами проти того загадкового “тік-так”... Існував він насправді чи виплодила його лиш чиясь хвора уява, — як би там не було, комусь належало це перевірити, ризикуючи власним життям...
III
І ось тепер ми їдемо до Мадонни. Інший континент, інші дороги, тільки Заболотний незмінний у своєму во-дійському завзятті. Звечора на квартирі Заболотних несподівано виникла думка податись у цю подорож, і Ліда, яка була присутня з батьком при нашій розмові, звернулась до Заболотного просто з благанням, тоном зовсім незвичним для її стриманої вдачі:
— Візьміть і мене! Будь ласка!
їй, виявляється, ну просто необхідно подивитись на ту сенсаційну слов'янську Мадонну, що про неї тут зараз стільки розмов.
Дударевич, батько Лідин, давній колега Заболотного по службі, пробував відрадити доньку, малював труднощі далекої дороги, обіцяв навзамін інші спокусливі видовища, але дівчинка затялась: їду, і край, якщо, звичайно, Кирило Петрович не проти.
Заболотний, як завжди, коли йшлося про дітей, надто ж про Ліду, виявив свою поблажливість, а Софія Іванівна навіть зраділа бажанню Ліди, бо знала, що юна приятелька її — людина з характером і зможе в дорозі стримувати Заболотного, якщо він, опинившись на трасі, розвиватиме більшу, ніж дозволено, швидкість.
— І вас теж прошу отямлювати в дорозі цього безумця, — апелює Заболотна до мене. — Бо коли вихопиться. на трасу, він просто шаліє, цей ваш тернівщанський ас.
— Ну-ну! Ас не ас, але в небі не пішки ходив, — примирливо заперечує Заболотний.
— Полотно автостради не злітна смуга, — стоїть на своєму Соня-сан. — Де ви бачили, щоб із льотчиків виходили путящі водії? Мій Заболотний саме тому приклад: ніяк не перебудується, все думає, що й на землі йому небо. А в них тут стільки катастроф, — додає вона стишено, тамуючи в голосі тривожність. — Доки він у дорозі, ближнім ані хвильки спокою...
— Ви, Софіє Іванівно, розписку з нього візьміть, — радить Дударевич. — Та й взагалі, нащо ви йому даєте візу на цю сумнівну подорож? Пожертвувати уїкендом, гнати за сотні миль, щоб тільки глянути на якусь там фальшиву Мадонну...
— Чому фальшиву? — нахмурюється Заболотний.
— Всім відомо, що по музеях у них повно підробок! — безапеляційним тоном заявляє Дударевич. — Фальшування стає промислом доби... Скільки тих підроблених Ван-Гогів та Сезаннів зараз блукає по світу!
— Сподіваємось, що наша Мадонна справжня, — каже ї- Заболотний суворо.
— Звідки така певність?
— Інтуїція.
— Сумнівний аргумент.
— А для нього ні, — раптом посміхається Соня. — Я, до речі, теж вірю в інтуїцію.
— Отже, ви його відпускаєте?
— А що я можу, коли вже надумав... Самі ж знаєте: натура, як у тура!..
З квартири Заболотних чи від будь-кого з мешканців цього службово-житлового будинку можна внутрішнім ходом потрапити безпосередньо до підземного гаража. Це ж зручно, отже, в пору передсвітанкову ми вже в залізобетонних його катакомбах, де серед різних марок автомобілів, серед запахів бензину та гуми Заболотний, здається, почувався куди краще, ніж там, нагорі, у своїй службовій кімнаті з сейфами, кондиціонером та вічно опущеними металевими жалюзі. Вже я помітив: збираючись у поїздку, друг мій щоразу жвавішає, збадьорюється, таке враження, мовби протягом тижня він тільки й чекав того моменту, коли, відкинувши щоденні клопоти, вільний нарешті від усього

читати