Завантажити

пагорбів...
— Чи не ураган насувається? — позирає в бік хмари наша юна супутниця. — Найчастіше вони з океану заходять...
— Забоюсь? — усміхається до неї Заболотний.
— Зовсім ні, — відповідає Ліда, і по грайливих блищиках у вічу видно, що справді ескадри тих хмар ії не лякають.
Дивна річ, але після Арт-музеуму дівча якось збадьорилося, ніби все там склалось гаразд, ніби нам таки вдалося побачити ту довгу очікувану, в чомусь, може, навіть ви-ідеалізовану Мадонну.
— “И цветы, и шмели...” — починає Ліда раптом пригадувати чиїсь рядки і звертається до Заболотного: — Кири-ле Петровичу, а далі як? Ви колись біля океану читали.
— О, ти пам'ятлива... “И цветы, и шмели, и трава, и колосья, и лазурь, и полуденный зной... Срок придет...” Бач, а далі забув, — усміхнувся він і після паузи тоном посуворілим враз видихнув зглибока кудись уперед, у лобове скло, за яким темніли тучі: “Срок придет, и забуду я все! Вспомню лишь это: полевые цветы меж колосьев и трав...” — І, помовчавши, кинув погляд у бік океану:— А дощ таки буде!..
Хмара звідти темніс велика, неначе в дитинстві. Чорна, з білуватими пасмами, можливо, навіть градова, вона, розбухаючи, вже волокнисто сивіє поруч нас у всій своїй грізності.
— Невже не проскочимо? — каже Заболотний, не зводячи з дороги очей.
— Які ви щасливі, — говорить Ліда несподівано. — Скільки хороших людей зустрічалося вам у житті... Ви жили па теплій планеті.
— А ти хіба ні? Ти вважаєш, що зараз похолоднішало? — допитується Заболотний, але дівча мовчить.
— Ось ти наслухалась, Лідо, нашого далекого, — кажу до неї. — Яким воно постає тобі? Ти справді знаходиш там щось варте уваги?
— Звичайно. Я стільки взнала і людей, і всього такого... Один Роман-степовий чого вартий... А Надька, яка вона добра була до вас... я наче бачу її, молоду, усміхнену матір...
— То люди, що жили у злагоді зі своїм сумлінням, — роздумливо каже Заболотний. — А людина, що з совістю у злагоді, то ж таки людина, а не бутафорія! Ти як вважаєш, Лідо?
— Саме так і вважаю.
— А ми ось із ним, із моїм другом, в якому вигляді там постаємо? — аж мовби улесливо запитує Заболотний. — Позитивні чи пе зовсім?
— Вам видніше.
— А все ж? Уяви, якби ми оце більшістю голосів обрали тебе маленькою богинею совісті... Щоб ти сказала про нас тодішніх? Мабуть, зазнали б дуже суворої критики з твого боку?
— Не дуже, але...
— А ти без “але”... Справді: що б ти сказала?
— Що? Що соромно мені за вас! — раптом випалює дівча. — Так, так, соромно! Повелися ж ви... самі знаєте як! Такий справедливець, сивий лицар, як мама каже, а не захистили ж Надьки?! А Настусю! Це в злагоді з сумлінням? Це чесно?
Заболотний ніби аж зрадів. Озирнувся до мене повеселілий: ось так різонула маленька наша богиня... Навідліг, без дипломатії!
А вголос сказав:
— Мерсі за відвертість. Що ж, самі напросились... Те, що назавжди могло б тернами забуття порости, раптом дістає вас, хлопці, десь аж на іншім краю планети... І скидок ніяких богиня совісті вам па дає, ніяких пом'якшувальних обставин для неї не існує...
— Ну, хай малі були, хай несила, це зрозуміло, — змилостивилось дівча. — Але ж ви й спроби не зробили як-небудь за них заступитись? На очах сваволя чинилась, а ви... Хіба неправду кажу?
Ми мовчимо.
І дівча мовчить, але якимось іншим, ніж у нас, мовчанням.
Перша крапля розбилась об скло, за нею вдарила, розплескалася друга... Таки не вдалося проскочити! Дощ припускає, засліплює водою. Заболотний вмикає щітки, бо все скло вже залите, дорогу ледь видно. Порвало небо. Не злива — просто обвал води: ллє, як у тропіках, ллє як з відра! Відчувається, що стало важче рухатися машині, зараз куди більше їй треба докладати сил, пробиваючи товщу навстрічних водяних потоків. Зблиснуло в хмарах, зблиснуло грізно, і небо просто над нами розрядилось потужним гуркотом.
— Ховаймо антену, братці, — каже Заболотний, натискуючи на відповідну кнопку, й розповідає випадок, свідком якого був торік: біля бензоколонки під час грози блискавка вдарила у вістря антени однієї з передніх машин, від сильного розряду стартер сам увімкнувся й завів двигун... Машина пішла!
— Уявляєте, який зчинився переполох: мчить легковик, мчить на шаленій швидкості, а за кермом — нікого!..
Таранимо воду, злива хвишями б'є, порощить у л.обове скло, світ розпливається в сивій завії, з-під коліс машии, що орють воду попереду, нам навстріч бурхає водяна курява, кушпелить. За нами так само комусь виетрглюють в радіа-варя цілі вихровії води, розбитої з-під наших коліс... Веа дорога зараз— суцільна водяна завірто.ха, крутіж, сичадня, натужний рух металу в дощовій сивизні...
Але хто сказав що тут пішоходів нема? Збоку траси, зігнувшись, стоїть людина, точніш, подобиана її, скоцюрбленив знак запитання. І той знак нам теж надаїв авісь знаки, мовби хотів трасу спинити...
— Він голосує!
— Хіпі!

читати