Завантажити

виноград на нього, не могло б ні на кого іншого так, з такою ніжністю дивитись — в цьому він певен.
Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш, а може, крадькома біля приймача слухаєш музику, це більше на тебе схоже! Чи, може, слухаєш замість музики сухі директорські розпорядження, що їх саме передає на відділки в такий час Сашко Литвиненко з радіовузла? Якби оце хоч шепнути у мікрофон Тоні що-небудь, саме ім'я її, прошелестіти, як отой вітерець, що у верховітті яблуні перебіг. Шепнеш, а вона там, на чабанській своїй бригаді, вже чує тебе, бо не може ж бути, щоб вона та спала в отаку ніч! І якщо ти маєш хоч сяк-так зліплений, але чесно, своїми руками зліплений передавач, що працює на частоті тільки тобі відомих мегагерц, то...
Вихопившись із розкладайки, Віталик в три підстриби перескакує подвір'я і опиняється на веранді. Вже він в кімнаті, вмикає світло, кидається в свій завалений радіомотлохом куток, і через деякий час весь зоряний степовий ефір приймає схвильовані, ніжністю налиті слова:
— Тій, яка мене чує!.. Тій, що найкраща в світі... Тоню! Слухай мене!
А через деякий час в накурене, надимлене цигарками приміщення робіткому вбігає задихана семикласниця Ніна Чумак і з порога кидається до Рясної:
— Тітко Лукіє, швидше додому!.. Віталик ваш... за... за... запеленгований!!!
Незабаром Лукія була вже біля свого двору. Стоїть чийсь газик, у дворі гомін, у всіх вікнах світиться, у відчинених навстіж дверях кімнати видно постаті військових і між ними стирчить стрижена їжачком голова Яцуби в сталевій своїй сивині.
— Так от, мілєйший,— чує вона, входячи, баритонистий голос Яцуби, і у відповідь йому десь із кутка дзвенить протестуюче:
— Не називайте мене “мілєйший”!
— А хто ж ти є? — І, помітивши Лукію чи, може, відчувши полум'я її гніву, яке вона внесла до кімнати з собою, Яцуба обертається до неї: — Ось, полюбуйся на свого... Справжній радіопорушник, хоч і малолітній... Він із своїми штучками в ефір... Ну, а ми його й запеленгували.
— Не так ви, як ми,— поправив Яцубу офіцер з полігона і посміхнувся до .своїх товаришів, що оточували Віталика, але, видно, зовсім не збиралися надівати на хлопця наручники.
Декого з військових Лукія знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися в радгоспі на своєму закуреному газику, а з старшим зустрічалася на шефських зборах. Тепер всі вони були офіційні, були сповнені усвідомлення своїх прав, посторонне вдирання в ефір не могли нікому дозволити, але їхні смагляві обличчя знову ворухнулись усміхами, коли вони, понахилявшись, стали розглядати Віталіїв передавач, змонтований із хаосу шурупів, примітивну, кустарну штуку в грубій коробці, що, однак, давала змогу господареві посилати слова привіту та музику в степ отій недосяжній для інших дівчині Тоні!
— Акт складено. А це ми конфіскуємо,— каже Яцуба і обома руками бере зі столу Віталиків передавач.
— Постав на місце,—перепинила Яцубу Лукія.
— Ні, вибачай, мілєйша: конфіскуємо,— з притиском повторив Яцуба, націливши на неї чорні блискучі свердловини очей.— Якщо вже ти недоліткові дозволяєш любовні шури-мури, то хай на мотоцикл та й жене собі на побачення, а ефір засмічувати посторонніми словами — не смій... Багато ти своєму недоліткові дозволяєш! Любовні шури-мури в ефірі розводить! Звиняй! Засмічувати ефір нікому не дозволимо! Лукія глянула на сина: “Це правда?” Так, він говорить правду,— відкритим поглядом відповів їй син,— я звертався до неї через ефір, я говорив їй слова кохання, і цей передатчик ще повен моєю ніжністю, моєю любов'ю... Тільки Яцуба, обтяжений речовим своїм доказом, зробив крок до порога, Лукія стала навпроти, пашіла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя:
— Дай сюди!
І не встиг Яцуба схаменутись, як Лукія вишарпнула передавач у нього з рук і з усього розмаху трахнула об підлогу.
Це був кінець. Не стало Яцуби. Розбіглися поняті, поспішили попрощатись військові. Газик їхній якось аж весело гайнув від двору, крутнув біля контори, наробив куряви на вулиці Пузатих і зник у степу.
Все вгамувалось. Минув час, і світло погасло у вікнах Лукії, і довго ще, одначе, після цього — мати з темряви веранди, а син із своєї розкладайки в садку — чули, як рівно, невтомно цвірчить десь у кущах той коник, якому дві тисячі літ.
 
V
М А М А Й Ч У К И
— Що, мілєйші, затискають вас? Не пускають навіть в ефір? — каже Гриня Мамайчук, молодий кіномеханік, з'являючись наступного дня на порозі радіовузла, або “центробреху”, як він каже. Кпини його звернені до Лукіїного Віталія та Сашка Литвиненка — цих двох приборканих радіоорлів, що, посхилявшись лобами, жваво шепочуться, видно обмірковують вчорашнє своє фіаско. Є їм чого переживати обом, адже той запеленгований передатчик, так безнадійно потрощений бурею людських пристрастей, був їхнім спільним витвором, за задумом, він спершу для того й виник, щоб ці орли, яких розділяє

читати