Завантажити

відцвіла його молодість”,— каже іноді Гриня про свого суворого батю. А батя, одначе, не здається: зараз він в майстерні газорізальником. Зціпивши зуби, день у день ріже залізо, латає комбайни, вирізає проіржавілі болячки та пухлини на тракторах, а Гриня його тим часом дошукується сутності життя... Закінчивши десятирічку, хлопець уже встиг побувати в бувальцях, не раз встиг обпектися, як він каже, біля життєвих вогнищ. Вступав у кораблебудівний, але не витримав конкурсу, кудись вербувався, та недовербувався, опинився потім на курсах кіномеханіків в обласному місті, вечорами вичовгував проспект разом з тамтешніми нудьгарями і кінець кінцем повернувся в радгосп пристойним кіномеханіком з левиною рудою шевелюрою і в розцяцькованій навипуск сорочці, в якій він красується й зараз.
— Хай “неуправляємий”. Хай некерований... Але яке його відставницьке діло до мене?
— Ти все на відставників. Це плем'я теж не однакове...
— А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують рукава — і давай їм роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала, що після відставки пішов працювати директором радгоспу. Ну, наш теж, видно, сподівався зайняти Пахомове крісло, та не вигоріло, довелося за пожежну кишку братись... Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачів обмізкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цікавить. Звісно, в мене є вади, я поки що не схожий на позитивних героїв з отих кінокомедій, що їх вожу по кошарах у металевих коробках і остерігаюся близько підпускати до них чабанів з цигарками, бо мої комедії дуже горять... Я рядовий життя і не більше. Потроху працюю, потроху мислю, бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого власного шлунка... То первісна людина мусила з рання й до ночі працювати, щоб чим-небудь набити свій неандертальський живіт, а для сучасної людини потрібен інший режим, праця її — це тільки підвалина для мислі... Йдемо до того, що взагалі дві години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обід?
— Чуєш, Віталику? — звертається Сашко до товариша.— Ось що декому сниться... В нашому “Перці” це можна б назвати “Мрія сучасного лежебоки”...
— Колего, я не вважаю, що цей камінь кинуто в мій город... Я під цю статтю не підходжу. Звичайно, я працюю у відповідності з трудовим законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш, скажімо, директор Пахом Хрисантович,— йому, до речі, вчора знову давали уколи... Ви йому про майбутнє, про світлу мету, а яка вона йому світла, коли в нього хронічна виразка шлунка, коли йому, бідоласі, в очах темніє від роботи. Для нього ціле життя — це, братці, тільки силос, силос і силос! А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будівником силосних пірамід!
— Ти проти силосу? — з підозрою глянув на промовця Сашко.
— Навпаки,— заперечив Мамайчук,— я навіть у дитинстві не применшував значення для нас дрібно посіченої зеленої маси... Хто сьогодні на силосі вилами орудує — тому шана, бо і в мене — ось на руках від “бублика” трудові мозолі роговіють... Перед вами людина, яка скромну свою роботу на цій грішній планеті намагається виконувати сумлінно. Екран мій світить вечорами у темряву найдальших кошар. План кінопрокату даю, куди посилають — їду. Ось і зараз, друзі мої, мушу покинути вас, їду згідно з одержаним нарядом...
— Їдеш, та все на одному місці,— зиркає Віталій на стілець, що на ньому верхи поколихується Гриня.
— Я ціную, товаришу Рясний, наявне в тобі почуття гумору,— зверхньо відзначає Гриня.— Ставитись до всього на світі з гуморком — в цьому самозахист і мудрість людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозі мудрості... Всесвіт великий і різноманітний: одні тіла перебувають у стані плазми, другі в стані закам'янілості, тобі ж подобається бути в стані життя, так?
— Так.
— В твоїй душі саме бродять ліричні позитивні заряди... Вгадав?
— Вгадав.
— І зоряний ефір ночами слухає твою наївну пісню кохання?
— Відчепись,— сказав Віталій сердито, відчувши в цьому натяк на його вчорашнє звертання до Тоні. Мамайчук, реготнувши, продекламував:
— “О, зміцніте мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю!..” Звідки це?
— З “Пісні пісень”,— підказав Сашко.
— “Ви не дивітесь, що я смуглява,— се сонце мене осмалило... Я смуглява собі та гарна, мов ті намети Кедарські, мов килими в Соломона...” А це?
— І це звідти,— притамував усмішку Віталій.
— Вірно, юначе! Отже, ти стоїш уже на порі молочної стиглості... Рідна школа незабаром випхає тебе в білий світ з атестатом зрілості... Після неї — куди, якщо не секрет?
— Видно буде.
— При вступі до інституту тепер, як відомо, вимагається трудовий стаж... Але не думаю, що ти, мов останній плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити свої митарства...
— Що ти маєш на увазі? — нахмурився Віталій.
— Ти не хмурся...

читати