Завантажити

спалахне, в бійку полізе, як не раз траплялося раніш. Невже цей шмаркач не знає, що перед ним самбіст із сталевими м’язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з пів-оберта... А шмаркач далі межи очі п'явся:
— Ну, вгощай, не шкодуй валюти...
“Зараз буде”, — з жахом ждала вибуху Вірунька. Але Іван тримав себе в руках: жовна камінно застигли під шкірою. Не відповідаючи, дивився на підлітка майже з сумом.
— Відзнач подію: на Батьківщину ж повернувся, — недобрим тоном докинув другий з цієї компанії.
— На Батьківщину, але ж не до вас, хамлюги! — Іван ще дужче зблід, і ластовиння виступило на щоках помітніше. — Не ви мені Батьківщина, ясно? Питаю: вам ясно?
— Не зв'язуйся, — Вірунька, взявши чоловіка під руку, мерщій потягла його, знервованого, з павільйону. Аж коли відійшли, дружина мовила з полегкістю:
— Вони, здається, з ножами... Боялась я, що ти його вдариш.
— Кулак свербів, — признався Іван. — Але все-таки хочеться бути цивілізованим... Думаю іноді: чого в нас так хамлюг багато? Всюди, скажімо, з першого ж кроку в аеропорту... Тільки прилетіли, оформляємо багаж, і там уже якась цвікавка всю радість зустрічі зіпсувала. Хлопці до неї з жартом, із компліментом, а їм у відповідь — крижаний тон, грубощі, обхамила та особа всіх нас підряд і головне — ні за що. “Вас багато, а я одна!” І це на службі. А в трамваях, у магазині, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього — це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена? Ні, тут не одноденні профілакторії потрібні...
— Профілакторіями всьому не зарадиш, — згодилась Вірунька. — Повезуть його туди автобусом, переночує, виспиться добре... Але ж товариським судам чомусь і після того є робота, та й не лише товариським...
Спустилися алеєю вниз, вийшли до Дніпра. Обличчю Віруньки знову вернулась природна успокоєна гордовитість, вираз цей для неї найхарактерніший, біля неї, такої, Іван і сам легше повертає собі душевну рівновагу, Не хотілось уже думати про цю безглузду сутичку з нахабою, — перед очима плескотіла на весь обшир рідна прекрасна ріка. Дивлячись на неї, Баглай почував у душі хвилювання, якого раніш за собою тут не помічав.Не Ганг, а така ж священна для тебе, як важководий Ганг для людей тієї країни. Ріка батьків, ріка рідної історії... Вільний, заллятий сонцем Славутич, він більше, ніж небо, світить тут людям своїм простором. Літають по сліпучій гладіні легкі байдарки, гострі, мов щука, човни заводських спортсменів, мчать недавно завезені сюди каное, торохкотять моторки. Зблискуючи веслами, ідуть четвірки, вісімки ритмічно погойдуються смаглюваті тіла, плавко опускаються весла на воду і знову злітають — червоні, жовті, оранжеві...
Дніпро для тих людей — частка життя. Іван із Вірунькою своє одруження завершували на Дніпрі, вперше він тоді покатав молоду дружину під парусом, — весілля молодих металургів часто завершуються такими прогулянками...
— Скучив за Дніпром? — всміхнувшись, питає Вірунька.
Іван рудіє чубом, випрямлений, суворий.
— Аж не віриться, що був я від нього так далеко... Де та Індія! Дивно спершу почував себе там. Чого я, думаю, опинився тут, у такій далечизні? Тільки тому, що посилали? Цікавість гнала? А повернувся звідти і бачу, що ні, не проста була наша місія... Не покидьок, не хамлюга, діло життя вирішує, Вірунько. Підтримувати один одного — це має бути законом поміж людей. Хай інше у них життя і звичаї за Гімалаями інші, але хіба це перепона для дружби? У Бхілаї метал їх варити вчимо, і самі теж у них дечого вчимось, мотаємо на вус…
Біля головного причалу багато молоді, сидять, стоять на понтонах, готуються, здається, до якихось змагань. Один з-поміж них зоддалеки дуже схожий на Миколу, Іванові подумалось: справді, може, брат повернувся? Загорілий, як чорт, струнконогий, вибродить з води, на руках виносить невагоме своє каное... Поклав його на берег, після того допоміг дівчині причалити і її човника. Пристояли, про щось розмовляють, сміються. Вилитий Микола! Але ж не він... Хвилею накотилось тепле почуття до брата, почуття майже батьківське. Доводилось на руках носити його маленьким, по окопах із ним та з матір’ю на вгородах ховавсь. Рано, ще підлітком випало Іванові відчути своє старшинство в сім'ї, взяти на себе ті обов'язки, що на нього перейшли, коли батька не стало. І жорна робив, і ложки із кабелю виливав, ходив із тітками на села міняти. По глибоких снігах, по зав'южених окупаційних дорогах... Якось захворів у дорозі: ледь живого тоді, обмерзлого, підібрали його заводчани під лісосмугою, привели до матері... Якби не вони, в снігу там би й закоцелів з торбинкою ячменю... Пізніше в ФЗУ пішов, щоб швидше бути в цеху, щоб приносити із заводу хлібні картки для сім’ї. Життя склалося так, що з інститутом розминувся, зате ж хоч Микола тепер став студентом, буде перший у роду інженер. Непоступливий буває, колючий, а душа славна, чиста... Щоправда, все йому вірші та різні фантазії

читати