Завантажити

з справами, пооформлявся де слід і тепер чекає на Віруньку, — вона ще затрималася в цеху. Умовились, що ждатиме її тут, у заводському парrу, “біля Филимона”. Нема вже Филимона-сталінградця, замість нього пивні автомати стоять. Пофарбовані червоно, як бензоколонки компанії “Шелл”. Пішла вперед автоматизація за час Баглаєвої відсутності. Та все ж із Филимоном було веселіше. Филимона сюди робітничий контроль був поставив, чесну людину треба було підшукати на такий ковзкуватий пост. І дарма, що руку втратив на фронті, але й з однією робота, було, в нього аж кипить: сам качає, сам наливає, тому здачу дає, з тим жартом перекинеться, а на іншого оком уже накинув, чи не перебрав, чи не пора тобі, друже, закруглятись? Позаштатним дружинником вважали Филимона в штабі. Баглай щиро його шанував, бо хоч інвалід і здоров'ям не дев'ятисил який-небудь, а найзапекліiі пияки та п'янчуки перед ким смирнішали одразу. Що то, як совість в людини на місці, скільки вона сили й авторитету додає! Кому було з пиворізів скаже Филимон: “Годі”, — то кухля більше не підставляй, а густо балакатимеш, то свої ж металурги ще й вийти допоможуть. І ніхто на нього не ображався, бо свій, заводський, не з тих він, що на піні заробляють.
Тепер замість віртуозної Филимонової праці “Жигулівським” заряджає роботяг автоматика. Тільки зміна кінчилась, а коло автоматів уже товпляться заводчани, точать, та присолюють, та царів лають:
— Прокляті тирани! Триста років царювали, не могли й для нас тарані насушити! Хоч димом закушуй!..
Тільки зібрався Баглай і собі жагу погамувати, як знайомий голос десь із-за спини:
— Кого я бачу! Індійський гість!
Володька Лобода, сяючи привітністю, розмахнув руки для обіймів. Чубчик мітлицею, на яблуках щік — дитячий рум'янець, ніяких слідів утоми, закирпатів ще дужче, молоде черевце з'явилось. Трясе Баглая в обіймах, все ж таки ровесник і кум, проте Баглаєві й при цьому бурхливому вияві почуттів не зовсім до речі згадується, що мати чомусь недолюблює Володьки. Здається, після того випадку... Коли вони були ще підлітками і Володька, повернувшись з Уралу, з евакуації, вперше прийшов провідати Івана, пожартував тоді: “Ну, як тут воювалось на печі з окупантами”? І крізь жарт пробилася зверхність: “Чим займався, що робив для народу?” Неприємно стало Іванові тоді. “Жорна робив”, — прогув у відповідь. “Які жорна?” — “А ті, що гудуть, аж у Берліні чуть”, — сказала мати ображено, і вже згодом Іван показав йому ті маленькі кам'яні жорна, горьовитий винахід окупації. Факт незначний, але мати Баглаєва й досі часом згадує ту розмову, ті жорна, варто їй розсердитись чого-небудь на Володьку. “Оце він такий тобі друг... Спробував би сам він тих жорен, тих лютих зим, коли люд крізь завірюхи з останнім своїм нажитком пробивався на села, рятуючись від голодної смерті...” Та, зрештою, це не повинно затьмарювати стосунки. Адже Володьці не відмовиш у тому, що він уміє бути компанійським, цінує приятелювання, він з такою непідробною радістю розглядає давнього свого товариша: ану-бо, чи не дуже пересох знатний наш металург на індійських харчах? І, видно, вдоволений оглядинами: не змінили й тропіки сухорлявого зачіплянського сталевара, такий же витрішкуватий, з кучмою мідного дроту на голові, з твердим, маслакуватим обличчям. Але в чомусь невловимому все ж таки не той, з'явилась якась культурна стриманість, самоповага, шляхетність, так би мовити...
— Ну, як там? Контрасти бачив?
— Доводилось.
І ніби ще хотів сказати: “Такі бачив контрасти, що тобі, брате й не снилось”. Але не сказав.
Володька розплився своїм повним кирпатим лицем:
— Вгору йде наша Зачіплянка! У джунглі, за екватор її висуванців запрошують, приїздіть, навчіть, дорогі українські металурги... Досвід нам, темним, передайте. Навчив їх? Скільки з поду печі беруть?
Баглай не квапився з відповіддю. Про Володьчиного батька запитав. Ізот Іванович то ж учитель Іванів, від нього Баглай набирався сталеварської науки. Проводжаючи в Індію, суворо напучував його старий Лобода:
“Бережи там честь металурга, Іване. Щоб про майстрів із Дніпра і там добра слава котилась...”
— Як він поживає на заслуженому, наш Ізот Іванович?
— В Будинку металурга розкошує старий, там хіба ж такий ще козарлюга... Одначе проблеми є. — І з якоюсь набіглою хмаркою Володька пояснює, що роки своє беруть, характер у баті псується. Старе — воно як мале, йому треба годити, а що може нещасний холостяк, перевантажений обов'язками? Заїдає, замордовує текучка. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо? Життя, у нас, друже, це суцільний іспит. Спробував був сім'ю збудувати, тоді, може, й старого назад забрав би, але ж братуха твій так зі мною повівся — в мене досі оскома. Поперек дороги став!..
Іван уже чув дещо про ті зачіплянські заручини з несподіваним “хеппі енд”... Видно, бойова степовичка попалася, двоє таких орлів вийшли за неї на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цілину десь гайнула... Для Івана є щось веселе в цій історії, а для Володьки,

читати