Завантажити

Талко, або в джунглях Калімантана. Не ускладнюйте ситуацію. Кілька годин доброї тряски в грузовику — і вже ви на проспекті під вечірнім неоном... Хоча й тут, у степах, я не бачу нічого страшного. Жити можна!
— Це вам так здається, бо ви тимчасово! А як мені... Все життя слухати оті нескінченні: “Здрастуйте!” Скільки йдеш по вулиці, тільки й чуєш: “Здрастуйте” та “Здрастуйте”. В школу прийдеш, і там шум-гамір, діти не слухаються, з директором непорозуміння.
— Жаль, що не я ваш директор.
— Ви були б зі мною ласкавіші?
— Так. Замість нескінченних “здрастуйте”, один раз сказав би: “Прощайте...”
— Нечема ви.
Скрушно, як у забутті, ламали соломинку пальці її з червоними нігтиками з напівоблізлим лаком.
— Талко, пробачте цей невдалий жарт. Я вас не хотів образити.
— Комусь, може, було б і легко тут, а я ж у місті виросла. Як не як — перед вами людина цивілізована.
“В тебе цивілізація, голубко, на кінчиках нігтів... Та й та облазить”, — подумав Баглай. Одначе не хотів більше псувати їй настрій, сказав:
— Все залежить від вас. Ну та ще від сонця.
— Чому від сонця?
— А хіба невідомо вам, що самопочуття людини, навіть настрій її, залежить від вибухів на сонці?
— Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому... воно теж пов'язане з сонцем?
— Безсумнівно. З усіх почуттів це — найсонячніше, запевняю вас!..
— Ні, я серйозно, а ви смієтесь...
Технократ, прочунявшись, з соломою в чубі, мимрив щось про те, які його “дрімки напали” (вислів однієї з токових молодиць), і після цього стали вони з'ясовувати з Талкою, як перекласти ці “дрімки” англійською мовою.
Баглай, розкинувшись на соломі, заплющив очі. “Оленця... Єльця... Єлена... Яке чудове ім'я! Ахейці за Єлену воювали з Троєю десять років... А я за тебе ладен воювати все життя!”
І під заплющеністю очей був із ним Єльчин образ. Як солодко було викликати її в уяві, бачити усмішку її, трепет вуст, чути голос грудний, ласкавий... То посміхнеться, то раптом тінню набіжить на неї незрозуміла засмута... Чого ти невесела? Як тобі зараз там ведеться на нашій Зачіплянці? Білими кіньми , колісницею золотою хотів би промчати тебе над степами, щоб тільки засмуту твою розвіяти… Вже бачив той день, коли, налитий любов'ю, без церемоній, без загсів приведе Єльку на старе баглаївське подвір’я. “Мамо, — гукне в садок, — можна вас на хвилинку?” — “Знов на хвилинку?” — усміхнеться мати, виходячи до них назустріч, витираючи руки об фартух. Син вкаже їй на Єльку зашарілу: “Мамо, оця дівчина буде в нас жити”. —“Хто ж вона, така чорнобривка?” — “Вам — невістка, мені — дружина!” Мати обдивиться уважно: “Як полюбилися, то й живіть. Колись і мене так батько твій із Кодаків привів, та й у злагоді стільки літ прожили. Одначе, дівчино, ти цим Баглаям не дуже потурай... Цей ось добрий, добрий а тоді як утне що-небудь — тільки дивись... Ну що ж, гарну привів невісточку, сину, де ж ти її взяв? Мабуть, відбив у когось?” — “Мамо! Колись за женщину точилися війни. То було достойно. А зараз — за що воюють! Буває — за речі, варті презирства... Мені до душі звичай еллінів. Оце вона, мамо, моя Єлена Прекрасна! Оце та, що зробила вашого сина щасливим... Ніхто інший не міг би дати йому вищої радості, ніж вона. Ніхто, ніяка — з усіх жінок на землі!..”
Одного не знав Баглай: після того як попрощались вони коло автобуса, не повернулась Єлька більше на Зачіплянку. І Ягорові розшуки нічого не дали. Впав у зажуру старий, недобрі думки закрадалися в голову. В дівчат, кимось покривджених, не раз бувало: з мосту — та в воду... Тільки б не це. А від таких затятих та баламутних всього можна ждати — на Дніпрі високі мости…
XX
Аж не віриться Іванові Баглаєві, що лише кілька днів тому лайнер проносив його над найвищими горами планети, сяяли снігові вершини та кряжі сліпучі без кінця, темніли внизу провалля-безодні, лайнер ішов на тих висотах, де в надпланетному супокої одвіку панує тільки сліпучий океан сяйва, океан піднебесної білої вічності.
І от знову під ногами тверді бакаї рідного призаводдя, зустрічають тебе акації, обважнілі під сажею та пилюкою, виникає назустріч чавунний Титан із своїм чавунним світильником у випростаній руці. З сяючих висот повертаєшся в усталену звичність, у грякоти та грюкоти цехів. Побував щойно в дирекції, у парткомі, з усіма перездоровкався, повідповідав на оті численні: “Ну як там?” — вдома, одне слово. Ще в Індії вирішив був, що як тільки повернеться, бере одразу Віруньку і гайда з нею на курорт, на Чорноморське узбережжя абощо. А життя вносить свої корективи. В цеху гарячка, металу не додають, директор кривиться:
— Ось трохи розчухаємось з планом, тоді візьмеш відгул...
А зараз чи не міг би він, Баглай, з понеділка й до мартена стати? Бо з людьми скрута, майстрів недобір, одне слово, дуже вчасно тебе Індія відпустила. Так що бери, Баглаю, свої рукавиці-вачаги, знову надівай з понеділка свій крислатий повстяний капелюх із синіми окулярами і — до діла... То хіба ж відмовиш? Треба виручати.
Впорався

читати