Завантажити

розклавши брудне шмуття на колінах, націлює своє пенсне на тих кусючих, важко вловимих своїх ворогів.
— Ти їх виманюй, виманюй із засідок на просторе, — дораджує йому котрийсь із штабної сотні, а сотня, як у цирку, з втіхою та веселощами споглядає скрушне заняття кістлявих теоретиків, заняття, що спіткало їх на самім порозі до царства вічної свободи.
А сам володар? Нічого, крім холодного презирства, не почував до них, до цих своїх словоблудів вошивих, хоч вони ж найбільше докладали старань, щоб одягти свого отамана в шати величі... Ти перший, ти обранець історії, гладіатор свободи на арені степів... А хто ж ти насправді на цій арені? Гладіатор чи клоун? Керманич стихій чи блазень у її величності історії, комедіант ярмарковий? Свобода, вічний абсолют — тільки й чуєш від вошивих своїх теоретиків, а самі повзають, як рептилії, від погляду твого терпнуть... Вічний абсолют! А чому ж кров бризками летить від твоїх тачанок на всю Україну?.. Стогнуть, шумлять над тобою чорні дуби. Вдалеч не проглянеш, потемніли виднокруги, душать, тісні. А якими просторими були вони тоді, коли ти, юний каторжанин, уперше з'явився на гуляйпільських вільних вітрах, маючи на озброєнні лише тендітну мрію, виплекану ідеалістами багатьох віків... Позбавляю вас будь-якої влади, будь-якого гніту, тільки ж будьте мені вірними бійцями, синами анархії, синами всесвітньої волі! Без влад, без насильства диктаторів житиме наша степова республіка... А сам навіть диктатури сифілісу та розбою не подолав! Лише як виняток дозволив собі сьогодні розкіш милосердя... Чому дозволив, чому професора не посік? До ідеалу через трупи — так військо своє навчаєш. Дух руйнівний — твоя сила й твій прапор... То чому ж перед сивоусом відступив, перед його правдою?
Ліс повниться гвалтом пяного війська, свист пронизує темінь чорну, як смерть, а біля вогнищ гультяки твої танцюють з повіями, хрипнуть у співах-гуках:
За матір за Галину,
За батька за Махна!
Ура! Ура! Ура!
На губах “ура”, а самі тільки й вичікують, щоб у скрутний момент зв'язати свого отамана та видати Радвладі за тридцять срібляників…
Днями щоку було йому рознесло, бешиха підкинулась, не зважила, що перед нею володар стихій. До крику палило болем, довелось до шептухи вдатись. Покірно над мискою полив'яною сидів, а та стара падалиця-шаманка товкмачила його, як кота, розбухлою щокою у воду, кістлявими пальцями на тім'ї щось виробляла... “Звідкіля ти взялось, звідкіля прилізло? — злісно шепотіла, виворожуючи хворобу. — Я тебе виганяю, викликаю, проклинаю! Іди геть на мохи, на очерети! На степи степучі, на сухі ліси!..” І все товкмачила в миску люто, владно, наче не хворобу, а його самого виганяючи кудись на чаклунські оті степи, на сухі ліси... Такою стала тепер твоя Махновія, і невідомо, чи дихає ще десь у сповитку рання юнацька мрія твоя, яку тобі судилося взяти грубими кривавими руками й понести по степах, де колись рейдувало лицарство запорозьке... Під малиновим стягом ходили, і душа була в них малинова, а в тебе яка?
Зуспів цієї ночі Махно і Ягора, поставив юного коновода перед собою на допит:
— Чому ж ти його живим випустив? Чим він тебе заворожив, той чаклун Яворницький?
— Не знаю, — шепотіло в бентезі хлоп'я.
— Кочергами, верстаками? Запорожці, та гречкосії, та закопчені заводчани — ті варті чогось, а ми, виходить, пройди, руйначі?
І проймав, пронизував наскрізь Ягора своїми терновими.
— Не знаю, не знаю, — твердило вперте хлоп'я.
— Понаравив ти його? Кинеш мене? Перекинешся до нього? — ревниво допитував далі Махно. — Будеш із ним ложки із шрапнелі виливати? — І наказував Ягорові: — На мене дивись! Бо кругом у всіх баньки п'яні з кров'ю, з каламуттю! Давно не бачив чистих, ясних очей! Тільки в дітей бачив!
Котрийсь із охорони підкинув у вогонь сухого ломаччя, стежив, щоб не пригасло кострище, щоб батькові видніше було. А він крізь темряву плавнів у бік собору час від часу сваривсь, нахвалявсь:
— Дзвони з тебе постягав, і тебе спалю.
І, можливо, йому в ці хвилини ввижалась могутня постать Яворницького на вході собору, де той руки розкинув, обороняючи: “Не дам”. Бо знов белькотів погрози у темряву:
— Спалю, спалю... Як скрутно буде, як до молитви прикрутить, тоді до небес запалю оту свічку свою останню. Свічку свободи степам!..
П'яно белькотав, куняючи на пеньку, падав головою вниз і знову випростувавсь, прислухавсь до темряви хащів, наче йому щось загрозливе вчувалося звідти.
Чорні піфії нічних гуляйпільських смутків, чи не вони вже тоді віщували йому крах? Може, навіщували йому той Париж, де після останнього рейду, після гірких чужинецьких блукань, хмурий, згорьований чоловік заходитиме інколи до радянського посольства і, скулившись десь у кутку кінозалу, звіровито споглядатиме звідти екран свого життя, мигтючі тіні своїх кривавих вчинків. Бачитиме катастрофу останньої переправи, чутиме хряскіт тачанок, обтяжених

читати