Завантажити

Шаміль степів!.. Тільки той хотів збудувати суспільство на засадах ісламу, а ти на волелюбному вченні апостолів анархізму..
— Якщо Шаміль, то де ж його найвищий аул? — вдоволено допитується Махно.
— Гуляйполе — головний твій аул! Всі дороги туди сходяться, у славетний наш Махноград.
У Гуляйполі діти у війну бавляться, на толоці соняшничинням воюють, вчительки скаржаться Махнові, що хлопчика одного, якому випало бути “офіцером”, трохи на смерть не задушили, вішаючи на гойдалці... Веселиться Гуляйполе, справляє медовий місяць своєї свободи. Коней купають хлопці в ставках, обідають на траві компаніями, на радощах з наганів смалять у небо, у білий світ. Всюди гармонії роздираються, сиплять “Яблучко” з переборами, дівчата в стрічках танцюють з чубатими повстанцями. А тоді проводжають:
— Куди ж ви йдете?
— Тюрми підем розвалювати, церкви... Дзвони позвозимо з усіх степів у Гуляйполе... Ото як задзвоним! Вся Україна почує.
Пірати степів, розкудлані сини анархії, сини всесвітньої волі, як вони слухали свого патлатого ватажка, яку відданість несли йому! “Рідних батька-матір рішу, коли отаман накаже!” — таких збирав, такі ставали в нього командирами. Терорист з пелюшок, смертник, якого тільки неповноліття врятувало від шибениці, каторжник, якому волю дала революція, він повернувся від каторжанської тачки на гуляйпільське роздолля, з‘явився в степах в ореолі своєї легендарності. Чубате, розхристане військо вбачало в ньому свого кумира, і Ягор-тачанковий не був у цьому винятком. Чортеням трималося хлоп'я на тачанці, чманіло від лету, від степових скажених галопів, віжки напинались, мов струни, коли Ягор почував за спиною в себе незвичайного пасажира — самого Нестора Івановича... Розгомонівшись напідпитку, отаман береться розпитувати своїх радників-теоретиків про того дивовижного професора Яворницького, що оковитої цареві не дав! Професор, а всі степи пішки обходив, скажені дніпровські пороги і найстрашніший із них — Ненаситець — щороку долає з лоцманами на “дубах”, руки-ноги поламав на хортицьких скелях, та все тієї козаччини дошукується. Всі оті Чортомлики та Капулівки то ж він розкопує, кожну степову могилу Яворницький обстежив, скарби нечувані здобув для свого музею, в тому числі й пляшку оковитої — під головою була у якогось козарлюги, товариство йому поклало на тім світі похмелитись. Віки пролежала, загусла, як мед. Імператор під час відвідин музею попросив був попробувати козацької горілки, але Яворницький відповів деспотові: не для тебе, мовляв, царю, питво, то напій лицарський!
Махно цікавий слухати такі історії. Не густо зустрінеш у житті таких Яворницьких! Затятий, видно, дід! Воскрешає славу минулих віків, задля неї живе, всьому світові поклав розповісти про лицарів козацької республіки. Цілі томи про ту козаччину понаписував, всі перекази про запорозьких чаклунів-характерників позбирав, і сам став як характерник. Нічого, кажуть, не боїться, ні Бога, ні сатани, ні самої смерті. І самою поставою, кремезністю, вусами — живий запорожець!
— А чи мені дав би він оковитої хоч ковток? — солодко приплющує очі Махно.
— О, для тебе, батьку, він би з щирою душею, — заспокоюють. — Тобі він із своїх запорозьких скарбів гетьманську булаву віддасть. Адже ти найперший гетьман нашої свободи!
У плавнях, втомлені після переходу і добре захмелені вже натовпом пристають махновці до свого ватажка:
— Батьку, вдохнови нас!
Він з ними нещадний, він дозволяє собі до них звертатися так:
— Ви, кендюхи з шаблями! Кендюхи, і тольки! А я вам даю ідею! Динаміт духовності даю! Зі мною до неба підніметесь на вітрах повстанства! Як лицарі степу підніметесь, щоб збудувати перше в історії бездержавне суспільство, встановити владу безвладдя...
— Вдохнови, вдохнови нас, батьку!
— Але спершу я дам вам свободою впитись! Спершу треба дощенту змести старе! Всі гріхи відпускаю вам наперед… Ану, потрусіть його! — І Махнова нагайка рвучко показує з плавнів на далекий, маревіючий на крайнебі собор.
Туди, до собору! Штурмом взяти його! — так велить отаманів з китицею нагай.
І вже по бруках передмість свобода копитами дзвонить, вже двері собору навстіж, коні попід собором парують без вершників у порожніх сідлах. А ті шахтарюють всередині — розчахнули царські врата, тягнуть ризи, чаші, різне начиння, покривала, з тонких полотен рушники роботи найкращих степових вишивальниць... Адже весь край оздоблював цей собор, квітчав святих рушниками! Здоровенний гуляйпілець присів, роззувсь, намотує на ножище шовкове покривало, повз нього пробігають, зубами зблискують у реготі:
— В шовкових онучах топтатимеш ряст?
— А що? “Будем, брате, з багряниць онучі драти...” Так і роблю.
У вівтарі теж реготня, там порубайли чубаті причащаються, п'ють нахильці вино із золотих чаш! А попа й близько нема, не біжить добро своє рятувати, десь мре біля попаді з ляку, бо чув уже, як оці хлопці одного попа, запідозреного в білому шпигунстві, піймали і на станції Синельниково живцем у паровозну топку

читати