Завантажити

стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого він відібрав колись коня в далекій, переповненій сонцем і войовничим клекотом Романії?..
Роман Блаженко, провівши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустілому подвір'ї, сумовитий, з опущеними вусами. Потім підняв із землі круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив її собі до пояса і, зітхнувши, рушив у поле доганяти своїх.
Поле жило, гомоніло.
Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своїх змилених коней. Поспішаючи, йшла мінрота сусіднього батальйону із зав'юченими кіньми в сідлах системи Брянського. Заклопотані зв'язківці вже прокладали кабель кудись вперед.
Слідом за ними з термосами по горбах чвалали ротні старшини, невтомні солдатські годувальники. Гарячі термоси з борщем уже попекли їм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати свої підрозділи.
— Чи далеко піхота? — розпитували в кожного
— Там! — махали їм зв'язківці в чисте поле, зрізане коліями танків і гармат.
— Куди пройшла п'ята рота?
— Куди третя?
— Всі — туди! Он указка...
На погризеній сталлю стіні будинку вже якийсь сапер
встиг накреслити: «Л->».
Стрілка напнулась на захід. А там, за шеренгами придорожніх тополь, у сивій осінній далечі знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах.




КНИГА ДРУГА

ГОЛУБИЙ ДУНАЙ

Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви...
«СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ»

Машини мчали з гір. Стояло сухе осіннє надвечір'я. Барвисті ліси на схилах обабіч дороги не тільки не гасли під скісним промінням вечірнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравіше, ніж удень.
Шура Ясногорська стоїть у кузові, тримаючись руками за кабіну, і сміється пробігаючим золотим лісам, сміється дорозі, що шумить їй назустріч. Вся земля — в шерхітливій багряності.
На галявині біля струмка розташувались на привал бійці маршової роги. Тонкий лист, облітаючи з жовтих дерев, лягає на спітнілі плечі. Один, скидаючи скатку, задер голову і на мить застиг. Що він там нагледів? На самій верховині гори бовваніють руїни стародавнього замку. Крізь проломи в стіні з протилежного боку пробивається сонце.
Трансільванська осінь до самого обрію палахкотить ясними пожарами.
Чому так гарно сьогодні на світі? І бійці шарудять покоробленими чобітьми не по сірому камінню, а по такій чистій красі, що встелила землю. І сліди за ними такі чисті. Рота за ротою, рота за ротою... Шелестіть, чоботи, шелестіть! Ви чахкали по в'язких українських чорноземах. Ви ставали білими на бессарабських вапняках. Ви червонились, як мідь, на румунських суглинках. Шелестіть, шелестіть! Ви варті того, щоб ступати по таких килимах.
Машини летять, наче в казку.
Ясний вітер вишумовує назустріч: шу... шу... шу... шу... Шура... Шура... Вітер шепоче її ім'я, це він доносить слова Юрія звідти, з-за Тиси, де глухо гуркочуть бої. Летіть, машини, летіть! Шуми, високе шосе, назустріч щастю!
Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура чекала його в листах з Мінська, а воно було вже тут, в її польовому армійському госпіталі в дев'ятій палаті щелепників. І як все це трапилося? Вона затрималась у палаті, розмовляючи з тим земляком-сержантом.
В кутку вусатий Шовкун гомонів з сусідою про бої в горах. Шовкун! Хороший, милий Шовкун з підв'язаною щелепою! Як вона раніше не помічала, що в нього таке симпатичне обличчя, такі добрі, лагідні очі! Коли Шура заходила в палату, він шурхав під своє простирадло і вже не вилазив звідти, доки фельдшерка не піде, Бійці жартували з нього, що він так соромиться свого госпітального негліже, і Шура підтримувала їхні жарти. І ось з-під тих вусів, старанно причесаних солдатським саморобним гребінцем, вилетіли тоді слова, які змусили її здригнутися. «Сідла Брянського!..» Шовкун з лагідним спокоєм щось розповідав співбесідникам про гірські переходи. «Сідла Брянського!» Шура стояла, не дихаючи, урвавши на півслові розмову з сержантом.
Боялася, що це їй тільки вчулося.
— Як ви сказали, Шовкун?
— Га?
—Про сідла... Чиї... чиї сідла?
— А-а, сідла... Нашого командира роти Брянського.
— Брянського?
— Авжеж, його. Він сам їх видумав, коли ми перейшли на в'юки. Потім і всі полки...
— Я не про те, Шовкун? Скажіть, як звати... вашого Брянського? Як?..
Чекаючи, вона повільно підводила маленькі свої долоні, мов готувалася вхопити те слово, як пташку.
— Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони між собою... Ага: Юрій.
— Юрась!
— Ні, Юрій,
— Юрась! Юрась! Юрась!
Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна.
— Любий Шовкун, говоріть же, говоріть!
— Що ж говорити? Я більше нічого не знаю, — розгублено і збентежено дивився на неї боєць.
— О ні! Говоріть, говоріть. Шовкун!.. Все, все, розкажіть!.. Як йому там? Який він зараз?..
— Ну, який... Такий маленький, жвавий, білявенький... Даремно бійця не

читати