Завантажити

нею до Черниша.
Черниш напився вволю, і вже їдкий чад, нудотний запах крові, двигтіння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тільки тепер він відчув у своїй руці судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвітлення Черниш потай узяв її під стіною в сусіда і заховав під себе. Він ховався з нею, як злодій, щоб не помітив Блаженко. Вона була заряджена — маленька, рубцювата його рятівниця. Все Чернишеве життя зібралося в ній, і він затиснув його, це життя, в своїй долоні. Якби все було скінчене, якби чужий гомін заповнив темні сходи і загриміли чужі чоботи тут, поруч, тоді він зірвав би чеку, останню чеку в своєму житті. І саме тому, що — на випадок катастрофи — у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці.
— Товаришу гвардії лейтенант! — голосно звернувся хтось до Сагайди. — Кулеметник готовий. Не дише.
— Винесіть у коридор.
Снаряди в маєтку падали й падали, із співом опускаючись з висоти, і Сагайді здавалось, що летять вони звідкись дуже здалека, де про нього думає хтось.
— Цікаво, яке сьогодні зведення Інформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? — запитав Сіверцев, сидячи біля рації. — Що, якби запитати, га?
— Вичортуе «хазяїн».
— А про нас передадуть?
— У зведенні? Ти що — смієшся? Це... дрібний епізод.
Дрібний епізод! Але чи такий уже дрібний? Раніше, воюючи вкупі з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєї діяльності, над своєю роллю в загальних подіях. Він наче сподівався, що Брянський все обдумає і за нього, а йому залишиться лише козирнути і стрімголов кинутись в огонь і воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самі обставини змусили його взяти на свої плечі незвичну ношу, — відповідальність за життя товаришів і за долю цієї фортеці, — він побачив усі події в іншому, більш глибокому освітленні. Йому уявився весь величезний фронт від Балкан і до холодних берегів Норвегії, де армії його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, їв цьому залізному тисячокілометровому ланцюгу маленькою ланкою стоїть його «крейсер». Звичайно, коли цей «крейсер» впаде і Сагайда вибухне з своїми товаришами на останній своїй гранаті, то майже нічого не зміниться. Коли «крейсер» вистоїть, то гакож майже нічого не зміниться. В загальному потоці подій їхній подвиг справді малопомітний. Але хіба не з таких непомітних «крейсерів», що борються день у день, що вистоюють день у день, хіба не з них якраз і складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрібний епізод... Хай не буде його в зведенні Інформбюро. Але він потрібний людям, як повітря, і кожен це розуміє, інакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вічі і за те, що він його вдарив, благав: «Простіть, простіть...»
Знизу прибіг схвильований Козаков з автоматом в руці.
— Лейтенанті Танки вурчать!.. Ракети!.. Здається, наші йдуть в атаку.
Сагайда скочив на ноги, і вдвох вони погуркотіли східцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугоніло, мов котилася сюди в мороці ночі якась незборна вічна сила.
XXIX
Шум моторів наростав.
У сутінках блідого вересневого світання все вираз-піше окреслювались контури будівель. Вони за ніч понижчали, бо дахи, перегорівши, обвалилися, і тому все подвір'я, безлюдне й тихе, здавалося інакшим, ніж учора.
Гамір бою котився десь у полі, праворуч і ліворуч маєтку, гул моторів дужчав, і раптом із-за стіни обгорілого корівника вискочила група німецьких солдатів.
— Panzern! Panzern! — галасували вони і мчали через подвір'я наосліп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усі боки з-під ніг, хоч бігли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб'ячу прозелень їхніх надутих вітром плащ-палаток.
Засліплені жахом, солдати мчали прямо на будинок.
— Приготуйсь! — різко гукнув Козаков сусідові і сам завмер у напруженому, гострому чеканні. Здобич ішла на них.
— Віжу! — крикнув «варяг».
— Чекай!.. Ми їх живцем!..
В цю мить із-за тієї ж задимленої стіни вилетів на повній швидкості наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулі зацокали по кам'яних східцях і з джвіканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбік. Коли він знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи її, як корабель хвилю, уже виходив з подвір'я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб'ячих палаток.
Німецький снаряд прошумів над будинком в наш бік і вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стін ринули натовпом наші — наші братські сірі шинелі! — і, розвіваючись, летіли прямо на будинок. «Варяг» і Козаков зірвались їм назустріч. Козаков біг, не чуючи під собою землі, і не міг нічого крикнути, бо звуки заклякли в горлі, а очі затуманилися слізьми. Вхопивши першого піхотинця, якогось маленького, замурзаного, радісного, Козаков підняв його від землі і щосили притис до своїх грудей.
— Чорти! — тільки вигукнув він і

читати