Завантажити

ніж мені}—подумала раптом Ясногорська. —А цьому політрукові, що скрипить зубами щоночі, ніби гризе порцеляну? Я була хоч на пероні, а він?»
Політрук запалив цигарку.
— А вам хіба ніколи не хочеться отак... виревтись?— сказала вона, трохи заспокоївшись.
— Мені хочеться... ходити, — відповів політрук.
— А тоді?
— Тоді? В піхоту...
— Знову в піхоту?
— Тільки туди.
Прізвище політрука було Воронцов.
Потім почався Урал. Всіяний вогнями, він димився цілу добу димарями заводів, гримів ешелонами, приймав верстати, устаткування, евакуйоване з України. І цей безперервний важкий гуркіт індустріального краю був тепер куди миліший дівчині за блакитні береги південного моря, де вона провела одне літо. Шура слухала і не могла наслухатися цієї грізної музики. Бо це була не просто музика, це була її, Шурина, власна сила, її порятунок, її майбутнє. Політрук також змінився. Його обличчя посвітлішало.
Прогриміли уральські тунелі, ешелон влетів у Сибір. Поїзд мчав, майже не зупиняючись на станціях, врізаючись у білі глибини безкраїх березових лісів, їхали день, а за вікном усе біло, біло, біло... їхали другий, а за вікном — біло, біло, біло... Ліси стояли прозорі, чисті під голубим небом. Такий Сибір і залишився назавжди в уяві дівчини — ясним, білим краєм.
— Мій Сибір, — з гордістю говорив загіпсований політрук. Родом він був десь з Ачинська.
Якось після вечері у вагоні зав'язалася жвава дискусія. Веселий, поранений у руку сержант хвалькувато розповідав товаришам про свої довоєнні ловеласівські пригоди, про те, з якими хитрощами він завжди виходив сухим з води, вдало приховуючи гріхи від своєї дружини. Було це в якомусь вівчарському радгоспі у Сальських степах. Політрук терпляче слухав веселого сержанта, а потім раптом насупився, суворо покосився на оповідача.
— Чим ви похваляєтесь? — запитав він так, наче сержант чимось образив його. — Своїми зрадами?
— Зрадами? — сержанта різонуло це важке слово. — Які ж це зради, товаришу політрук? Це внутрішня моя політика — сімейні діла!
— А сім'я що, по-вашому? Онуча? — грубо запитав політрук. — Схочу — обмотаю ногу, схочу — викину, замотаю іншою?.. Хіба сім'ї наші це не ті самі клітини, з яких складається наша держава, наша сила?
— Атомі — басовито сказав стрілець-радист, спускаючи ноги з верхньої полиці. — Первинне ядро.
— От-от, саме ядро... І хіба не з цього ядра починається школа нашої витримки, дисципліни, вірності... Чи не тут наші діти починають проходити свою першу допризовну підготовку? Вони дивляться на вас... Вони на родинних прикладах уже вчаться і громадської порядності. А ви... хвалитесь.
Ясногорська тоді гаряче підтримала політрука. В думках його вона впізнавала свої погляди на життя.
Воронцов того вечора розповів присутнім одну з своїх мисливських історій. Це була легенда про лебедів, у яких нібито існує великий закон: самець і самка паруються раз, на все життя, І коли одне з них гине, то гине й друге.
— ...І якщо подруга залишилась сама, — розповідав Воронцов, заплющивши очі, — то робить так: знімається з тужливим ячанням високо-високо в небо, забирається на страшенну височінь — ледве мріє... І потім враз, склавши крила, шугає звідти сторчма вниз...
— Ото вірність! —у захваті вигукнув стрілець-радист.
А Воронцов після того замовк надовго.
Ясногорська і зараз, трясучись в машині серед темних чужих степів, чомусь пригадала оту почуту нею ще в 1941 році легенду про лебедину вірність. Зустрівшись з Юрієм, вона розкаже йому про це...
Розкаже, як марно шукала його по сибірських госпіталях, як бігала щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партія поранених.
В госпіталь, що стояв над самим Єнісеєм, часто приходили шефи.
Вниз по Єнісею свистіли, як у трубу, вітри з Заполяр'я, гасали білі хуговії, а в госпіталі було тепло і зеленіли українські столітники, подаровані шефами. Вечорами в коридорах лунали пісні мовами багатьох народів.
Після операції Шура деякий час лежала в тяжкому стані, її неабияк порізали, поки повиймали осколки з ніг. Вона кілька днів видихала наркоз. Подушка здавалась їй просякнутою наркозом наскрізь, і, відкинувши її геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мінськом і кликала Юрія. їсти не могла нічого. І, наче вгадавши бажання хворої, одна з жінок-шефів принесла їй лісових ягід. Вони були такі кислі, такі смачні!
— Звідки ви? — запитала Шура жінку.
— З полтавського паровозоремонтного.
— Полтавці!.. Земляки!.. — Білоруси й українці вважали себе тут земляками. — Що ж ви робите серед цієї тайги? Як влаштувались?
— Влаштувались... Тижнями не виходимо з цехів...
— За Україною все сумуєте?
— Нема коли довго сумувати: на оборону працюємо... Виробляємо дещо навіть краще, ніж у Полтаві.
Згодом, вилікувавшись, Шура побачила це краще. За містом, що аж дзвеніло від ясного морозу, шугали у синьому небі літаки. Серед них були вже такі, котрих ще ніхто не бачив на фронті. Від ранку до ночі їх

читати