Завантажити

четвертий відділ пришле когось із резерву.
— А чули? — зненацька порушив мовчанку Маковей. — Шовкун казав, що повернеться в роту...
— Може, ще когось і застане, — зітхнув Роман Блаженко. — Але ординарцем уже навряд чи буде...
— Він якось говорив старшому лейтенантові, що до Берліна з ним ітиме.
— Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще крові та крові...
Брянського поховали того ж вечора на самому шпилі тільки що здобутої безіменної висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усіма військовими почестями, які тільки були можливі в цих умовах.
В суворій задумі стояли бійці навколо могили, слухаючи прощальне слово гвардії майора Воронцова. Він справедливо вважався найкращим оратором в дивізії і полку. Але тепер це говорив не лише оратор, Воронцов стояв у своїй розстебнутій фуфайці, з якою майже ніколи не розлучався, ліва рука його була підв'язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмі висоти, і його легко поранило. Лисий, з відстовбурченими вухами, трохи зсутулившись, він стояв над могилою, як старий батько серед своєї родини. Для Воронцова Брянський був більше, ніж тільки командир одної з мінометних рот. З Брянським він пройшов шлях від самої Волги. Брянському він давав рекомендацію в партію. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зростає цей молодий обдарований офіцер, фанатично неспокійний в поривах своєї думки.
— ...Він до останнього подиху зберіг вірність присязі, вірність прапорові, вірність своїй Батьківшлві,. — говорив гвардії майор.
А Брянський лежав на палатці білий, спокійний, з ясним чолом і, сяючи при місяці орденами, слухав, що про нього говорили.
Високий ясний вечер був сповнений тих чар простору, того запаху, безмежності, які властиві тільки вечорам цієї підхмарної країни.
— Це не перший і не останній з наших бойових товаришів, яких ми залишаємо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на кожній сопці, як наші вірні застави. Оглянемось — і ми побачимо їхні образи, їхні силуети на близьких і далеких сопках. Будуть вони стояти на чужині, як вічна пам'ятка, вічне нагадування всьому світові про жертви нашого народу, який грудьми зустрів навалу фашистських орд і сплачує власною кров'ю визволення Європи...
Черниш стояв э планшеткою Брянського через плече, стискаючи в руці пістолет, наготований для салюту, і дивився на далекі верховини, що чітко окреслювалась від мертвим сяйвом місяця. Часом здавалося Чернишеві, що звідси можна побачити і ту висоту, на якій залишився боєць його взводу Гай. Між цими сопками ддя Черниша встановлювався якийсь невидимий таємничий зв'язок, як між тими придорожніми білими стовпами з розп'яттяіми, що він їх бачив у Румунії.
— Вдень ці силуети на горах виднітимуться за сотні кілометрів, а вночі будуть світитися сяйвом, нагадуючи про себе і про свою державу. Це не лише жертви. Це невгасимі гарячі відозви, написані нашою кров'ю...
Було незвичайно, світло навкруги. Повний місяць, як матове сонце, осявав океан хребтів, що розладились у всі боки, скільки сягав зір. Черлишеві пригадались вичвтані в дитинстві фантазії про далеке майбутнє, коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у ріках риби... Серед грандіозних льодовиків блукатимуть останні люди, не знаходячи ні теяла, ні їжі, ні води. Верховини гір стояли кругом, схожі да фантастичні льодовики, а місячна, напрочуд ясна ніч нагадувала такий згасаючий день, що носить уже в собі смеркання вічності.
Черниш переступив з ноги на ногу і ненароком відчув чиєсь тепле спітніле плече. Це його мовби трохи втішило. Чим далі залишалась за ним рідна земля, чим більше сотень кілометрів розділяло його з нею, тим дорожчими ставали Черпишеві його бойові товариші, які мов дихали на нього її теплом, говорили до нього її мовою, несли в собі її вірні прикмети. Це почуття побратимства, мабуть, сповнювало й інших бійців, проявляючись все виразніше і нестримніше, чим менше їк ставало. Певно саме тому зараз, стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугіше змикалися, інстинктивно тулилися плечем до плеча, ліктем до ліктя, щоб відчути на собі живий людський дотик, тепло товариства — єдине тепло серед холоднечі цих чужих гір.
— ...Його образ, оповитий красою вірності, залишиться назавжди в наших серцях. На честь більшовика-гвардійця — салют!
Воронцов вийняв здоровою рукою з кобури свій важкий трофейний парабелум, з яким не розлучався з часів Сталінграда, бо дістався він йому в тяжкому бою.
Брянського в тих же парусииових чобітках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу. Віддаючи останню шану офіцерові Великої армії, всі присутні піднесли вгору свою різноманітну, вилискуючу при місяці зброю, вітчизняну і трофейну, різних систем і різних армій світу. Вистрілили по команді в небо — раз, і вдруге, і втретє.
Всю ніч рота Сагайди пробивалася за піхотою через міжгір'я, тягнучи за собою коней, нав'ючених мінами і матеріальною частиною в сідлах системи Брянського. І було незвично, що вже не йде перед ними

читати