Завантажити

дам?»
І він почав писати. Записав трьох і задумався.
Потім, обламуючи олівець, додав четвертого: «Шовкун».
Ішли: старий Барабан, його сусіда Багрій, молдаванин з Рибниці Булацелов і Шовкун. Вислухавши наказ. ніхто з них нічого не промовив, ні про що не просип. Мовчки, дивлячись у землю, зібрали свої бідні солдатські пожитки і попрощалися з товаришами. Уже відійшовши кілька кроків, Шовкун раптом вернувся і, ніяковіючи, підступив до Брянського:
— Ось... мало не забув... Ваші комірці, товаришу гвардії старший лейтенант... Випрані, чисті.
І ще раз глянувши з прихованою ніжністю на свого командира, козирнув і кинувся доганяти товаришів.
Це було в обідню пору.
І не пройшло кількох годин, як Шовкун знову спускався на вогневу тією самою стежкою, між бурими кущами і величезними брилами каміння. На цей раз підборіддя Шовкуна було перев'язане і крізь марлеву подушку проступала свіжа кров. Його обступили товариші й земляки. Але Шовкун не міг як слід володати роздробленою щелепою. Тому не говорив, а тільки сичав крізь зуби.
— Я нічого... й не встиг, —сичав він. —АБулацелова убило поруч... Багрій і Барабан були ще живі...
Вдруге розлучаючися з товаришами, тепер уже щоб іти в тил, Шовкун знову підійшов до Брянського:
— Товаришу гвардії старший лейтенант... Побережіться... Прошу вас, побережіться, — ледве міг розібрати Брянський. — Бо мені погане виділося...
— Шовкун, — серйозно глянув на нього Брянський, — хіба можемо вберегтися від своєї долі?
— Воно-то так...
На прощання Брянський міцно потис ординарцеві руку.
— Вилікуєтесь — повертайтесь у роту. Я вас завжди прийму.
— Постараюсь, товаришу гвардії старший лейтенант. Коли Шовкун пішов, повільно спускаючись на дно міжгір'я, Брянський далеко провів його пильним поглядом. Потім підійшов до Черниша, сів поруч з ним на теплому камені і сказав з якоюсь особливою задушевністю:
— Женю.. Я тобі вже говорив... коли б зі мною що трапилось—забери оцей планшет. Тут усі мої... Все мое... Я знаю — ти доведеш це до кінця. Ти знаєш усі мої ідеї, розумієш їх краще, ніж будь-хто. Гаразд?
Чернит мовчки стиснув руку товариша.
Високо над грядою гір ключем пролітали в сонячному небі якісь бистрі тонкошиї птахи, витягнувши голови вперед. Брянський, мружачись, стежив за ними.
— На південь, у вирій. Ти не цікавився, друже, шляхами птахів? Наші сюди навряд чи літають... З Бєларусі вони через Україну, а потім — через Чорне море...
Черняш уперше ночув від Брянського оце «Беларусь». Вимовив його старший лейтенант з незвичною ніжністю в голосі.
Задумались обидва. Кожному свої думки, свої мрії навіяли оті високі, даленіючі птахи...
Хома Хаєцький, висунувшись з ячейки, яку вія цілу піч довбав собі кайлом, терпляче вдивлявся в кущуваті зарості, що залягали ліворуч попід висотою.
— Німці! — раптом вимовив він, бліднучи. Мінометники з сусідніх ячейок насторожено глянули в той бік.
— То тобі здалося. Там десь наші сорокап'ятчики.
— Ба німці.
— Ба й ні.
Раптом ще кілька голосів разом вигукнули:
— Німці!!!
Тепер уже помилки не могло бути: всі побачили, як, звиваючись між камінням, мовчки повзуть і повзуть ті. Де вони просоталися, — було невідомо, хоча, зрештою, тут це не було незвичайним явищем: в горах нерідко ні в них, ні в нас не було суцільної оборони. Тут захищались і штурмувались здебільшого дороги та окремі висоти, що, як бастіони, здіймалися над довколишніми хребтами.
Брянський одразу розгадав маневр противника й оцінив усю глибину небезпеки. Обтікаючії підніжжя висоти, німці хотіли звідси відрізати весь батальйон, який штурмував сопку там, високо вгорі. Брянський негайно наказав повернути на німців усі міномети, коротко повідомив комбата і закінчив словами:
— Приймаю бій.
Міномети задерли свої труби майже вертикально в небо. Було видно, як міни, мов чорні риби, зробивши в блакиті найкрутішу траєкторію, шугнули в саму гущу німців. Там, серед каміння, диму й полум'я, знявся страшенний гвалт, і німці піднялись в атаку.
Вечоріло, і тіні від висот уже закривали міжгір'я. Брянський глянув на своїх засмалених сонцем бійців і згадав літо — найтяжче літо тисяча дев'ятсот сорок другого року в донських степах.
— Товариші, — сказав він спокійно, і тільки незвичайна блідість обличчя показувала, якого зусилля волі коштує йому той спокій і стриманість. — Від нас залежить доля батальйону, доля наших товаришів-піхотинців. Крок назад — уже зрада. Відступати нам нікуди. Може, комусь із нас тут судилося загинути, не доживши до дня перемоги. Але пам'ятаймо одне: на нас лежить велика місія. Будемо ж стояти на смерть!
Бійці стояли по груди в ячейках, мов загіпнотизовані. В цілому світі настала повна порожнеча. Все зникло, були тільки зігнуті попелясті постаті в чужій уніформі, що з гелготом наближались і наближались.
Черниш ніколи й не думав, що він так спокійно сприйме першу зустріч з ворогом лице в лице. Йому здавалося, що зникло все

читати