Завантажити

нікого не покинемо, — сердито запевняв майор. — Зніматися будемо тільки вперед.
XIII
Для Воронцова цей день був особливо тяжким. Затримка з переправою, хиткість загального становища на плацдармі, прорив німецьких танків на лівому фланзі, виснажливі контратаки, значні втрати людьми — все це викликало серед частини особового складу невпевненість і пригнічений настрій». Після останнього артилерійського удару, здавалось, на дамбі не залишиться жодної живої душі. Проте дим розвіявся, вбитих і поранених знесли вниз — їх виявилося менше, ніж можна було чекати. А з окопів знову виглядали замурзані, схудлі одразу, до блідості перенапружені обличчя.
Нахмуривши кошлаті брови, замполіт проходив попід дамбою, затримуючись деколи біля поранених, обережно переступаючи через вбитих. Вся дамба стежила за ним, втомленими, мученицькими поглядами доповідала, як їй тяжко.
Воронцов знав, що це дивляться на нього трактористи й доменщики, педагоги і десятикласники, шахтарі і студенти... Дивляться не лише власними очима, а й очима своїх родин, матерів і дітей, довіряючи йому колективно свою долю. Воронцов знав і те, що кожен його непродуманий наказ, кожен його хибний крок, навіть хибний жест обернеться чиєюсь кров'ю тут, під чужою дамбою, обернеться сиротами і вдовами там, на Батьківщині.
«Ти не маєш права схибити. Ти мусиш завжди діяти безпомилково». Але що таке безпомилково?
Чи правильно він робить зараз, тримаючи з Саміє-вим свій полк на цьому голому кулаці, простягнутому на захід? Чи не прирікає він цим самим своїх людей на поголовне винищення танками, які, безперечно, рано чи пізно штурмуватимуть дамбу знову? «Може, й справді мав рацію начальник штабу, радячи до приходу артилерії зняти підрозділи звідси, покласти їх обороною в лісових болотах вздовж Морави: танки в ліс не пройдуть, втрати в живій силі будуть незначні, плацдарм буде втримано напевно. Все це добре. Але коли зніметься полк Самієва, то всі його праві сусіди теж змушені будуть один по одному залишити дамбу, перекочувати до лісу! А окопи? Кому залишиться оця переточена норами окопів дамба? Адже тут знову засяде противник. І треба буде крові та крові, щоб вибити його вдруге... Скільки ще ляже тоді тут оцих шахтарів, трактористів і педагогів? Самієв щойно передав у дивізію; «Якщо танки зліва прорвуться і відріжуть мене від річки і зв'язку вже не буде — вважайте, що я на дамбі. Дамбу не обстрілюйте.
Воронцов підтримав це рішення командира полку. Але чи вистачить сили втримати дамбу проти панциро-ваної навали «Шьонрайху»? Чи не розкаються згодом і Воронцов, і Самієв у своїй упертості? Ось уже мінометники мовчки, по-діловому ховають свого мудреця Антоновича. Як жив, так і вмер: спокійно, просто, малопомітно. Війна це війна... Не всі тут умирають з блиском. Антоновича скосила куля, коли він затримався біля одного з своїх убитих новачків, щоб узяти в нього мінометну трубу. Трубаї Тисячі тих труб не варті одного Антоновича. Але хіба він міг примиритися з тим, що вона залишиться ворогові?.. Хвилиною пізніше Сагайда вже волік через дамбу закривавленого Антоновича разом з трубою... Тепер його ховають. Черниш і Сагайда похмуро беруться за кінці палатки, опускають тіло в пустий окоп. Хаецький дивиться на їхню роботу несамовитими очима.
— Важко, товаришу Хаєцький?..
— Ой товаришу замполіт... Так важко, гейби всю землю на плечах тримаєш...
— А треба... Бо більше нікому.
Воронцов проходить далі. Скрізь виснажені, до не-впізпання змарнілі, зосереджені обличчя. Рідні, близькі йому майже кровною близькістю. Про кожного з них Воронцов думає, кожному він хотів би зберегти життя. «Але як? Що таке безпомилково? Чи не переоцінюєш ти часом своїх людей? Чи вірно ти зважив запаси їхніх духовних сил?» Майор певен, що найкращий полк будь-якої іншої армії світу не втримався б на цій проклятій дамбі в таких умовах. Але ж його полк радянський. Його треба міряти іншою мірою... Новою мірою.

— Прапор несуть! — несподівано залунали з дамби радісні голоси. — Прапор полку!
Немов якийсь цілющий струм перебіг по втомлених обличчях. Поранені підвелися, поставали навколішки. Всі дивились на ліс. Звідти справді виходили, беручись навпростець, через поле, полкові знаменщики.
— Воронцов! — гукнув майора командир полку. Він стояв під насипом, зіп'явшись на носки, сердитий, знервований. Замполіт підійшов до нього. — Ти бачиш? — Самієв рвучким порухом вказав на прапороносців. — Тч бачиш, до чого додумались, голови? Ти бачиш, куди вони йдуть? Ну, я ж їм покажу, ч-чортам!
— Це я за ними послав, — повільно промовив замполіт.
— Що? — Самієв увесь наїжився, став колючий, неприємний. — Ти? Ти? Ти? — запустив він своєю шаленою скоромовкою.
— Я знав, що ти не станеш заперечувати, — спокійно вів Воронцов, мовби не помічаючи гніву «хазяїна». — Треба людей підіймати. Бачиш, зовсім замучились, гаснуть.
— Воронцов! Я тебе не розумію! — джеркнув академік і півником відскочив від замполіта на крок. Знову впився очима в прапороносців.

читати