Завантажити

вхопивши металевий уламок, розмахнувся ним, як молотобоєць, і з усієї сили вдарив по замку. Затрудило в руки, аж самому блиснуло в очах, і замок розчахнувся. Ледве встиг його вибити з петлі, як двері з грюкотом розметнулися, і з сарая з криком, вереском повалив стиснутий людський натовп. Мимо Хоми замерехтіли смертельно бліді, спотворені жахом обличчя — чоловічі й жіночі — кістляві, безкровні... Наче мерці вилітали з домовини. Очі кожного дивились просто перед собою — заморожено, нерухомо, як скляні. Не вагаючись, люди проскакували крізь полум'я, клацали дерев'яними колодками по сходах, розсипалися по пустирищі, кидалися навмання — хто куди. Хома метнувся зупиняти їх, але перелякані на смерть очі не бачили його, вони ще були скляні.
Жах, близький до божевілля, гнав ці тіні людей подалі від пакгаузів, від світла пожеж, в сутінки поля, в стогнучу вітром темряву.
Лише якесь кволе дівча, схоже на лижницю в своїх шароварах, зупинилося на Хомин оклик, глянуло на нього за мить вирослими великими очима, впало йому на груди, забилося, затріпалося.
— Наші! — знеможено заплакало дівча. — Та це ж наші, наші!
Хома лагідно відірвав дівчину від себе і тільки тепер при світлі палаючого сарая помітив у неї на рукаві жовту нашивку з коротким словом на ньому: OST.
Не знав, що означає це чуже слово, але одразу відчув у ньому щось ганебне, потворне, як тавро. Вхопив нашивку, видер її з м'ясом і люто кинув під ноги.
— Сестро! — хвилюючись, промовив він. — Далеко ж здибав тебе, сестро!
Дівчина глянула на продертий свій рукав, потім на Хому, потім знову на рукав. І очі її, ще повні тремтячих сліз, раптом набули мигтючого сяйва, сліпучої радості, і вона загукала щодуху іншим:
— Броніслава! Родимир! Ян!
Деякі з тих, що розбігались через пустирище, почали невпевнено озиратись, зупинятись і, помітивши радянського солдата, кинулись до нього. За хвилину Хому обступили, тиснучись до нього, задихані, бентежні, нестямні.
Раби, невільники... До краю виснажені, бліді, наче роками не бачили сонця... У беретах, у капелюхах, в кепках, простоволосі... Блискучими, як після хвороби, очима освітили його зо всіх боків. Загомоніли на різних мовах, потяглися до нього десятками рук. Перелякані погляди знаходили опору й порятунок в цьому засмаглому, загартованому стужами обличчі, в оцій засмаглій, тугій шиї, облитій сяйвом близької заграви. А Хома, веселий і радісний, повертався між ними своїми широкими раменами, зривав з їхніх рукавів жовті, як гусінь, нашивки і відкидав геть.
— Відтепер ви вільні.
— Вільні! — повторювалось з акцентами багатьох мов це слово. — Вільні, вільні!..
— Назавжди вільні!..
В одного не було нашивки.
— Це француз! — пояснила Хомі землячка, — Мосьє Жан! Вони не мали нашивок...
Старик француз затряс до Хоми бородою, схвильовано забелькотів:
— Же ву... Же ву...
— Живу, кажеш? — Хаєцький приязно хляпнув його по плечу. — Живи на здоров'я, товаришу... Та більше не попадайся людоловам в лабети!..
Невільники навперебій зверталися до нього на різних мовах, щось белькотали йому щасливо, як діти. Хаєцький розумів далеко не все, але одне він збагнув добре — те, що це він приніс цим людям найдорожче, найпрекрасні-ше: життя і волю. Це він приніс їм цей живий вітряний вечір, він дарує їм простір, і ці широкі шляхи в рідні краї, і дзвінкий завтрашній день. Сьогодні все це мало б для них кінчитись, урватись назавжди. Скільки людських сподівань та мрій задушилося б димом у цьому сараї, привалилося б палаючою важкою стелею!.. Коли-небудь важливі комісії та суворі експерти відкопували б на цьому місці звуглені кістки та визначали б по них, хто це був... А хіба відкопаєш з попелу думки, хіба відкопаєш мрії, які вже зараз нетерпляче рвуться в повиту сутінками далечінь.
Невільники схвильовано, безладно розповідали Хомі про себе. Вони працювали неподалік звідси на нафтових промислах. Коли фронт несподівано наблизився, озвірілі есесівці перегнали їх сюди, на станцію, утворивши нашвидкуруч транзитний табір в оцих сараях. Охорона табору чекала з дня на день вагонів, щоб вивезти невільників далі на захід, на інші роботи. Але коли події розгорнулись з блискавичною швидкістю і стало ясно, що жоден вагон уже не вийде за стрілку, — розлючені есесівці замкнули барак, як домовину, здоровезним замком і підпалили.
Серед визволених найбільше було чехів та поляків, кілька росіянок та українок, кілька французів і навіть один араб, невідомо де захоплений німцями. Коли Хома почув про «арапа», то захотів неодмінно на нього подивитися. Стали всі разом гукати Моххамеда. Але він уже десь подався наосліп, через насип, в глухе поле.
— Скажіть, куди ж нам тепер? — питали Хому землячки, в'ючись довкола нього ластівками.
Подоляк махнув на схід широким, владним жестом:
— Ідіть! До самого Владивостока шлях вам відкритий!
— Але ж десь має бути комендант?
— Комендант? Я вам комендант! Я вам кажу: топайте!
Дівчата плакали від радості. Вони

читати