Завантажити

шукати.
— Чого там мало, — енергійно заперечив Маковей. — Звання відоме — це тобі раз. Ім'я відоме — це тобі два. Родом... радянський — це тобі три! А ще ж я не доказав — у нього дома дівчина зосталась. У вільний час він якось розповідав про неї партизанам. І пісні, кажуть, співав вечорами для неї. Щоб вона їх почула, щоб знала, де він є. Скрізь, де він проходив із своїм загоном, словаки співають його пісні. По всьому Крушногор'ю співають, в кожній хаті лісника, де він перегрівався в хуртовини та завірюхи... Хіба по таких фактах не можна людину розшукати?
— Розшукають, — усміхнувшись, заявив Сагайда. — По таких слідах... по піснях — та не знайти! Знайдуть!
VI
Так Хомі й не довелося на цей раз засадити Маковея чистити бараболю. Увечері полк знявся, ввійшов у смугу Малих Карпат. Бій вигримував дедалі чутніше, стрічки трасуючих куль, перетинаючи темні міжгір'я, наближалися, яскравішали.
Відсиніло височезне грінавське небо, віддзвеніла співуча братня мова, відшумували білим шумом переповнені келихи садів. Кінчився короткий перепочинок, коли солдати, мовби виключившись з війни, вихопившись з її задушливих цехів, опинились були на мить в несподівано сонячнім, незвичнім, оновленім краю. Все урвалося знов... Попереду темним, підступним морем знову клекотіла війна. Полк звично забродив у неї по пояс, по груди, по шию...
Таке принаймні враження було зараз у Сагайди. Він ішов узбіччям вузької дороги з командиром взводу бронебійників Теличком. Перед ними з-за найближчого хребта вже зводились багряні маяки заграв, підпираючи собою небо над переднім краєм. Дорога круто дерлася вгору, лягаючи то по вузьких карнизах над урвищами, то входячи, як зараз, у лісисті міжгір'я, тем»і й тісні, мов тунелі. Важко дихали в темряві коні, тягнучи вози та гармати. Побрязкувала зброя на бійцях. Лунали короткі сердиті команди.
Сагайда, поступово прохмеляючись після міцних грі-навськях вражень, нещадно хрущав своїми новими чобітьми по дрібному камінню. Його супутник Гарасим Теличко, маленький, забіякуватий, горластий, належав до тих людей, з якими •Сагайда мав певне коло своїх солдатських секретів. Молодший лейтенант Теличко був ветеран, «старик», з яим Сагайда не раз потрапляв у скрутні перепалки, і тому коли вони зустрічалися, то ніколи не могли виговоритись до кінця. Сьогодні мінометники та бронебійники йшли поруч, і Сагайда, певний за своїх «гренадерів» (а з новачками хай няньчиться Кармаз'ик та Черниші), міг спотайнісінько всю дорогу точити ляси з приятелем. Вже вони встигли перемити кісточки коханці якогось дивізійного начальника, вже вихрестили знайомого скнару інтенданта, вже добралися до Антоновича, з-якого покепкувати сам бог велів.
— Знаєш, Гарасиме, мій кирпатий Сократ (так Сагайда заочно величав Антоновича) знову оце проїхався по мені.
Почувши це, Теличко розреготався: видно, Сагайди-на скарга прозвучала для нього зовсім комічно.
— Як же це він примудрився, формальна його душа? Адже по тобі, Вовко, проїхатись — діло нелегке!
— Уяви, що примудрився. З нового поповнення не дав мені жодного свистуна. «Ти, — каже, — повільно виховуєш, тобі з новими людьми важко, — сідай на легший ліб...» Та не дракон він після ц-ього, скажи?
— І ти йому змовчав?
— Змовчав. Саме був у такому настрої, гака лірика найшла на мене після Грінави... Не хотілося ні з ким сваритися, з .кожним братався б... Як не кажи, а він — Антонович — теж чесно протопав свою тисячу кілометрів, щоб визволити оцю Грінаву... Трудяга, віл!

— А як же з новачками? Що він, собі за пазуху їх покладе?
— Передав усіх у перший вз.вод, Чернишеві. Хай, мовляв,кує.
— І той не заперечував?
— Навпаки, сам зохотився. Бачиш, він вважає, що з нього більше для цього даних, що для мене це буде важче, ніж для нього... Ну, й хай тягне...
— Він, здається, й досі з себе незайману корчить, . оцей ваш Черницюк? Ні анекдота путнього від нього не дочуєш, ні спиртяги з ним не потягнеш. Все вій чимось заклопотаний, все він серйозний, всё в нього йде по програмі. Чхнути не може без програми.
— Ти його просто мало знаєш, — заперечив Сагайда. — Він лише на вигляд теоретик, а насправді задушевний хлопець. А що любить на кожному кроні світові проблеми вирішувати, то це вже в людини характер такий. Між іншим, він мриє після війни якусь навіть дисертацію писати... Цілі вечори туркотять про ие. з Кармазином.
— Аби лиш кебети вистачияо, — зауважив Теличко.
— Вистачить. В нього шарики праедоють, дай бог... Недарма з ним Брянський дружив.
— А це правда, що в нього з Ясногорською щось накльовується?
— Факт. Потайки молиться на її фотографію.
— Чому потайки? — здивувався Теличко. — Коди б мені така відповіла взаємністю, то я на весь світ розтрубив би...
— А він удає з себе байдужого. Мучиться, кипить, переживає, а листи їй. пише холодні, як Чумаченкові ра-норти. От натура! І знаєш, що його стримує? «Вона, — каже, — була нареченою мого друга. Я, — каже, — не маю морального права на це».

читати