Завантажити

Отак і живе, зціпивши зуби. А по-моєму, саме він, а не хто-небудъ інший, далекий Брянському, має право на її любов. Ти як вважаєш?
— Я особисто не бачу в ньому нічого такого, — розвів руками Теличко. —Звичайно, коли б тут закрутився якийсь легкий роман, то мені було б прикро за Юрія.
— А мені? — вигукнув Сагайда. — Та я за таке обом їм очі повидирав би! Але тут зовсім інша пісня... Тут справа серйозна... Коли вже Євген не може переламати себе, коли це для нього «перша й остання»... Коли й вона його щиро серцем обрала... То тут потрібен інший підхід. Тут мусить сказа і и своє слово справжній суддя.
— Кого ти маєш на увазі?
— Брянського. Уявляєш собі, як він відповів би на . це складне питання? Осудив би він їх чи ні? По-моєму — ні. По-моєму, таке він схвалив би. Бо тут не пустощі, не жарти, тут люди згорають. Хіба чистою, справжньою любов'ю образиш його пам'ять? Хіба, приміром, для мене або для тебе було б щось кривдне в тому, що людина, якій я бажав дати щастя, знайде-таки його десь-інде після моєї вимушеної посадки? Я ж не який-небудь дикун, скіф, що, даючи дуба, нібито наказував і жінку свою вбивати та класти поруч із собою в могилу. Я, навпаки, заповів би друзям берегти її, любити, ощасливити... Гинучи сам, я хотів би, щоб моє кохання було, як прапор, підхоплене іншим і чесно пронесене ним далі, крізь усе життя... Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашій вірності жила моя вірність. Та кому б із нас не хотілося навіть після своєї смерті залишитися Ввірцем для інших? Взірцем не лише в подвигах та бойових ділах, а навіть і в своєму найінтимнішому...
— Ти, Вовко, розійшовся, немов закоханий. Все це наслідок твоїх грінавських зустрічей? Тепер мені ясно, що ти влип.
— Ти зі мною не згоден?
— На жаль, я тут ні при чому. Все це викладай Чер-нишеві, а не мені.
— Вже викладав.
— І як він реагує?
— Мовчить.
Черниш мовчав. Ішов з нолачками попереду, іноді брався з ними підпихати підводи, весь час думаючи про Ясногорську. Те, що Сагайді здавалося простим і зрозумілим, для нього було гарячим суцільним клубком суперечливих почуттів, які важко було розплутати, які неможливо було перекласти на людське слово. Якби міг, так і вигортав би їх із свого серця, щоб не палили, щоб не ятрили його повсякчасно... Незабаром вона повернеться в полк... Знов буде поруч. Хоче він цього чи не хоче? Іноді він був готовий закричати їй звідси: прийди, швидше прийди! А іноді гукнув би: не приходь! Адже я не той, адже я... інший! Проте, залітаючи думками в після-воєнщину, уявляючи себе в тій новій, необжитій сфері, він чомусь щоразу зустрічав її там, хотів і не міг розминутися з нею, бо вона вже була поруч з ним скрізь на тих майбутніх, неймовірних шляхах...
Виплив місяць, і гірські хребти заблищали всюди кам'яною лускою. Колона, перевалюючи кряж, почала спускатися вниз. Стало виразно чути звичний гул нічного бою. Стало видно гарматні спалахи, що виблискували в далеких ущелинах. Вози, спускаючись на гарячих гальмах, лунко ячали в міжгір'ї, мов лебеді з старовинних слов'янських пісень.
Чернишеві чути було, як десь позаду, спотикаючись по камінню, Маковей голосно допитувався Блаженка:
— Цікаво, Романе, чим тобі здаються оті силуети на місяці? Кажуть, що то якийсь Авель підняв на вилах свого брата Каїна.
— Не Авель Каїна, а Каїн Авеля.
— Хто кого — це не так важливо. Факт, що брат брата наколов. От варвари!.. Але де ж там вила? Скільки дивлюсь, а вил не бачу. По-моєму, ті постаті більше на солдатів схожі. Дивіться, наче одне сидить, а друге над ним схилилося і рану йому перев'язує... Наче дівчина над бійцем.
Десь зовсім близько, немов прокинувшись, озвалися кулемети. Лункий пласт шуму нагло осунувся в тишу, мовби спустив хтось довжелезною ринвою щебінь з верховини. Перекотилось луною, завмерло... Кілька голубих ракет, звившись над міжгір'ям, похмуро освітили частину гірської дороги, безлюдне узлісся, лісникову хату на курячих ніжках...
Прокотився наказ: негайно розгорнутися в бойові лави. Тримаючи зброю напоготові, підрозділи почали спускатися в якісь темні байраки, куди ще не сягало блакитне місячне сяйво.
По пояс, по груди, по шию...
VII
«Здрастуй, Женю!
Ось я вже й на порозі рідного дому. Наш санітарний ешелон зараз стоїть на прикордонній станції Н. Листа цього пише під мою диктовку медсестра Ліда.
Ранок. Ми щойно вмилися біля берега і тепер сидимо під насипом, чекаючи зустрічного поїзда. Всі, хто тільки міг, висипали з вагонів, захоплено вітаючи довгождану рідну землю. Коли б навіть мені не сказали заздалегідь, що за річкою, за кільканадцять метрів звідси, вже починається наша Батьківщина, то я, здається, сам би дізнався про це. Я відчув би її навіть по цьому легкому весня-.ному повітрю, що тече на мене звідти, мов з високих, вічно чистих гір.
Уявляєш собі, Женю, як у мене на серці? Уявляєш собі, як може бути на серді в людини, якій є куди повертатись, якій є з чим повертатись? Я не випадково підкреслюю саме

читати