Завантажити

тяжкий ми вік живемо, скільки підступності, жорстокості, віроломства навкруги. Тисячі років тому, коли воїни на своїх бенкетах черпали вино черепами своїх противників, навіть тоді перед нападом попереджали ворога чесно й відкрито: іду на ви! А тепер, в двадцятому сторіччі, вчиняють напад вночі, по-розбійницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дітей, матерів.
— І це після вчорашніх запевнень у дружбі, — скрушно додала Ольга.
Таня не втручалась у розмову, але думки її були про це ж саме.
«Вік кам'яний знало людство, вік бронзовий, вік залізний, — думала вона, — а чи буде ж іще вік золотий, як говорять легенди? Чи він іще жде нас попереду? Чи, може, він уже минув, відійшов, не розквітнувши?»
— Хто це тут ходить так пізно? — почувся зненацька голос із лісосмуги.
Здригнувшись, вони зупинились.
— Хенде хох!
І до них вийшов з гущавини дід Лука. У брилі своєму незмінному, з гвинтівкою на плечі.
— Так і злякати можна, — озвалась до нього Мар'яна. — Непротивленець з гвинтівкою — чудеса!
— Степ сторожую, — сказав дід Лука. — У нас тут тепер стрибительний батальйон є. Вдень ми по своїх роботах, а вночі поля від диверсантів охороняємо та й залізницю теж. — І, стишивши голос, він додав: — Само енкаведе нами керує.
— Толстовець — і раптом по лінії енкаведе, — усміхнулась Мар'яна. — Та вам же, як толстовцеві, і зброю не годиться брати до рук!
— Тепер і сам Лев Миколайович взяв би, — сказав старий. — Час такий настав. У цій війні старі й малі воюватимуть.
— І не страшно вам отут у посадках? — запитала Ольга.
— А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, і то не боявсь. А одного разу, як з гулянки йшов, відьма за мною з версту гналася...
— Відьма? — пожвавіла Мар'яна. — Ви бачили відьму?
— Як оце тебе. Тільки ти, бач, стоїш, а вона — клубком, клубком по землі поперед мене під ногами. Я зупиняюсь — і вона зупиниться. Я рушу — і вона рушить.
— Добре були, мабуть, напідпитку? — засміялась Мар'яна. — Хотіла б і я на ту кицьку глянуть хоч раз...
— Тепер нема, — твердо сказав дід. — Всі відьми й відьмаки випропадали: не стало їм життя поміж теперішніми людьми. Раніше, було, здоїть молодиця корову, нацяпає два стакани, несе, та ще й фартушком прикриє, щоб сусідка, бува, не наврочила. А відьмам, так тим на всю ніч було роботи: чуєш, в тієї вночі корову видоїла, тій поробила, тій присушила. А зараз он моя невістка на фермі дояркою, відро повне набуксує, несе відкрите, і ніхто й не наврочить, і корова не присушує, бо з автопоїлки воду п'є.
— В нечисту силу, бачу, не вірите, — пристає Мар'яна. — А в бога ви ще вірите? Дід Лука помовчав, зітхнув:
— Чи є бог, чи нема, ніхто не докаже. А совість краще бога.
— «Совість краще бога» — це хоч записуй, — посміхнулась Ольга до Тані.
Пахкає під ногами холодна пилюка, муром темніє вподовж шляху гущавінь посадки. Мар'яна в темряві зачепилась спідницею за якусь глодину, обережно стала відчіпати.
— Яка тут посадка густа та колюча. У вас, діду, рушниця заряджена?
— Все як слід.
— І якби оце хто — парашутист їхній абощо, — одразу б і бахнули?
— Ще й як! Більше двадцяти літ гвинтівки в руках не держав, думав, уже більше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: «Ти наче аж помолодшав з нею».
— - Справді, у вас з'явилось щось розбишацьке... Недаром ото, видно, хлопчаки дражнять: «Діду Лука, вас Махно гука!»
— Та дражнять, шибеники, сміються, що гука. А признатись вам, дівчата, іноді й справді чую вночі, як нібито гука. Та тільки знаю, то не Махно гука, то гука мене моя молодість, степи, коні, воля революції, розгульне, вольове життя. Не був я вже тоді толстовцем, був чортом, розбишакою степовим, то червоним, то чорним, а тоді пішов на Сиваш і його штурмував. Кликали й мене з Махном у його останній рейд, коли він в Румунії опинився, а потім десь аж у Африці, в іноземному легіоні своїми тачанками гасав... Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив — вона вдома, на рідній землі.
Спочиває степ, наливається прохолодою після денної спеки. Небо де-не-де в покосах хмар. Місяць — щербате циганське сонце — вибився з-за хмар й став над степом у західній частині неба; десь далеко в той бік горять стерні за балкою, хтось підпалив, і видно, як величезні багрово-бурі валовища диму, освітлені місяцем, вирують, важко стеляться низом.
— Є щось зловісне в нічних пожежах, — сказала Ольга, поглядаючи туди. — Невже ото все стерні горять?
— Стерні, — спокійно підтвердив дід. — Хліба там близько нема... Зерно з-під комбайна просто на станцію пішло.
— А до нашої скирти вони не догорять?
— Ні, там у балці стирловано все, нічому горіти.
І хоч горіли тільки стерні, й горіли далеко, все ж було щось справді зловісне в тій розлитій по степу, цілим фронтом наповзаючій пожежі.
З іншого краю, десь від села, став долинати ледве чутний собачий гавкіт, що переходив у виття, тривожне, численне.
— На місяць там вони виють, чи що? —

читати