Завантажити

запитала Мар'яна.
— Собачі маневри зараз біля радгоспу, учба на всю ніч, — пояснював дід Лука. — Недавно привели їх і тепер дресирують, щоб під танки кидались. Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та як усе розуміє, як жити хоче. Пустять їм танк старий, кидають м'ясо шматками під нього: біжи! хапай! — а воно, бідолашне, хоч яке голодне — їм перед тим цілий день їсти не дають, — тут і м'яса не хоче, тікає від танка світ за очі, бо смерть свою чує.
— Мабуть, не думав академік Павлов, що так буде використано його вчення, — промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавуління.
— А ти забула, — чомусь дражливо сказала Мар'яна, — що ще в ассірійців були загони бойових собак, які брали участь у битвах?
— Ожесточились, ожесточились нрави людей, — сумно кинув дід Лука і, сказавши дівчатам «на добраніч!», повернув до села, на ту далеку гавкотняву.
Дівчата попрямували через стерню до свого табору. Ожеред свіжої сьогорічної соломи, недовершений, розритий, — це й був для дівчат їхній табір степовий. Багато з тих, що на окопах, ночують тут, у соломі, під відкритим небом. Коли дівчата підійшли до ожереду, всі з їхнього загону вже спали, і вони незабаром і самі лежали в ряд покотом на своїй розкішній солом'яній постелі. Солома від місяця поблискувала, вона ніби намокла за день у зливі сонячного проміння, і ще й зараз чути було, як вона пахне сонцем.
Мар’яна і Ольга, зручніше вклавшись, швидко поснули, а до Тані ще довго не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нічний птах у лісосмузі і хтось бухикає у соломі нагорі, де спали чоловіки, а Таня, підклавши руки під голову, все дивилась на високу мерехтливу зірку в небі. Це був той час, коли Таня, як вона казала, «настроювалась на хвилю Богданову», вела найінтимніші з ним розмови, чула голос його і майже фізично відчувала його біля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревність робила її часом просто смішною в його очах, і хоча вона розуміла все, але не в силі була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за кожним тим днем, за кожною часиною, що минали для них у сварці і були тепер безнадійно втраченими. Адже вона ревнувала його до кожної усмішки, якою він обмінювався з кимось, ревнувала до кожної дівчини, яка могла б йому сподобатись. Вона все боялася, що Богдан її покине, знайде кращу, адже кращих, здавалось їй, було так багато довкола! І те, що ревнощі її були від надмірної до нього любові, це однаково не могло бути для неї виправданням. Тепер, коли він пішов на фронт, вона перестала нарешті ревнувати його і заприсяглася в душі, що ніколи більше не ревнуватиме, хай він тільки повернеться. Хай би його любили всі, хай би всім він подобався, як їй, славний її Богданчик, аби тільки він був живий, не загинув!
Місяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стерні й досі горіли, і моторошно було дивитись, як стелеться, клубочиться по улоговині важкий рудаво-червоний дим. З усім денним вигоряють стерні, з сюрчанням коників, з пахощами й золотом сонця — чорно стає там, де пройшла пожежа...
Щось мовби підвело Таню з постелі. Встала, обережно пробралася соломою поміж дівчат і побрела в степ.
Так дивно, коли ти вночі один в степу і на тебе повзе при землі валовище бурого вогню, а над тобою неба порожнеча й холодне циганське сонце дотліває на обрії бездомною червоною купою...
«Де ти? Що з тобою? Що хвилює тебе, що болить тобі? — зупинившись над балкою, зверталася Таня через палаючі стерні до Богдана, зверталася своїм зойком, болем, своєю дівочою самотністю. — Тобі тяжко? Богданчику, серденько, чим я можу допомогти тобі? Нічого мені зараз на світі не треба, як тільки допомогти тобі, полегшити твої болі, твою долю солдатську, твої страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у батьків своїх я погана донька, бо вже й домівку втратила, поїзди кричать, повз мене пролітають на схід, а я всією істотою лину тільки до тебе. Днями й ночами чекаю твоїх слів, чекаю вісток від тебе, а їх нема. Чому їх нема?»
В напівзабутті якомусь пекучому повернулася знову до скирти.
— Це ти все бродиш, лунатичко? — спросоння заговорила Мар'яна й, підвівшись, сіла на соломі, чимось ніби стривожена. — Що то за вогонь?
— Та то ж стерні горять.
— А-а, я й забула.
Коли Таня лягла, Мар'яна пругко-жарким своїм тілом підсунулась ближче до неї, обняла.
— А мені, Таню, сон приснився. Ці степові ночі, які тут дивні сни сняться... Тільки заснула, як аж над вухом ніби голос юначий, такий славний, веселий, слів не розберу, але чую, як цей голос сміється. Чий він? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розібрати, але нічого не розберу, а голос якось трепеще до мене і все сміється, і вже чую його трепетні, Славикові, руки на собі...

33
Додому, до рідного міста мчав поїзд наступного дня Мар'яну з окопів. Насилу відпросилась — хором окопники допомагали. Побуває вдома, а заодно і в університеті, може, там будуть листи для дівчат. А їй лист від Славика має прийти

читати