Завантажити

тихі світлі лимани і ще не полохане жодним пострілом птаство мирно паслося понад морем перед своїм осіннім відлетом...

47
Ногайщина, степ і море, і двійко дівчат ідуть по безлюдному узбережжю.
— Так оце ти тут виростала, Ольго?
— Тут, Таню, тут. Ото он в море потяглась коса Білосарайка, маяком біліє, — той маяк мигав мені все дитинство. Не знаю, як зараз: погас чи ще мигає.
— Діждемось вечора — побачимо.
У розлогій западині, що тягнеться понад морем, то тут, то там дзеркально світяться спокійні лимани, а між плесами води земля в розливі чогось синього, ніжного, бузкового.
— То що таке? — запитує Таня.
— Кермек цвіте. Цілу осінь синіє до самих холодів. Це такий наш безсмертник. А ото ж — орли!
Дівчата, зупинившись, задивились у небо, на птахів. Це було рідкісне видовище: бачити, як орли величаво, саме величаво — іншого слова не найти! — роблять кола у високості, у тій високості, звідки весь світ, мабуть, здається інакшим.
— Справжні орли?
— Так, справжні степові орли... все літо отак кружляють у небі над степом і морем.
Стояли, дивились на орлів у небі, а думали про людей на землі.
Потім тихо рушили далі.
— Під осінь скільки тут перепілок, — розповідала подрузі Ольга, — шпаків, дичини всякої збирається. Повне узбережжя птахів...
Вони йдуть, а чайки білі все летять за ними, кигичуть.
— Цих чайок у нас каганцями та героликами звуть.
— Як тихо тут. Тільки чайки й скрикують.
— І на морі нікого. Пригадую, як ще малою стою на березі, а далеко отам, аж на обрії, на тихому морі, в мареві, білі вітрила одне за одним пропливають. По морю марево голубе, а вони крізь марево — сліпучо-білі від сонця, фантастично красиві, мов каравели які-небудь. Питаю маму, що то. А вона: то пішли з коси по глину на Крутеньку. Так просто, буденно: по глину...
Війни поки що тут не було, на цьому тихому забутому узбережжі, і ні ці чайки, ні орли не чули тут іншого пострілу, крім хіба що мисливського. Безлюддя, пустеча. Тільки фелюги рибальські, каюки, баркаси та байди просмолено чорніють по березі, лежать якісь осиротілі, покинуті, деякі навіть порозсихалися, видно, давно їх не торкалась рибальська рука.
На одній із таких фелюг дівчата сіли перепочити. Давно вони не зазнавали такої тиші, такого супокою, що ллється просто в душу.
Як птахів кидає в повітрі під час бурі, так кидало їх останнім часом у вировищі подій. З окопних робіт вони знов повернулись до Харкова. Місто було вже якесь розбушоване, непривітне, на вулицях металеві їжаки протитанкові, мішки з піском. Всюди багато продуктів, на майдані біля БЧА розпродують вершкове масло, червоноармійці — коли нема в що — беруть його просто в каски.
В університеті, куди вони найперше забігли, з-поміж інших знайомих, які саме одержували стипендію, зустріли й Мар'яну. Вона була якась віддалена, одсторонена від них своїм горем. Дізнались, що вона працює на заводі, але завод незабаром має виїхати.
— І ти з ними?
— Там видно буде, — відповіла скупо і якось багатозначно глянула на глухі, оббиті цератою двері спецвідділу, біля якого вони її зустріли. — Залишитись хочу.
— Як залишитись?
— А так... радисткою, диверсанткою та ким завгодно піду, мені тепер нічого втрачати, — сказала вона з озлобою в голосі.
З дівчатами вона розпрощалася майже холодно.
В аудиторіях, в коридорах на вузлах з пожитками якісь незнайомі люди; виявилось, що все це евакуйовані сюди з Київського університету. Серед них тільки й розмов, що про бої під Києвом, де в лавах захисників міста було багато і їхніх студентів, що теж пішли добровольцями на фронт. Завтрашнє і київським, і харківським малюється однаковим — евакуація, дорога, Кзил-Орда, там десь у просторах Середньої Азії вони мають знайти притулок.
Дівчата були далекі від цих планів, вірніше, їхня Кзил-Орда малювалась їм не інакше, як з тими, кого вони мусять розшукати. Після того як вони одержали листи, що ждали їх на факультеті (Тані — від Богдана, Ользі — від Степури), й дізналися, що хлопці поранені і з ними можна побачитись, ніяка сила не могла вже втримати їх тут. Того ж дня вони виїхали в Маріуполь (звідти писав Богдан), домовившись, що по дорозі заїдуть до Степури в його донбаський госпіталь.
В госпіталі Степури вони вже не застали, тільки й довідались, що він теж у Маріуполі, в тому дивному виздоровбаті. Помчали туди. З університету везли хлопцям новину, що війна для них кінчилась, що студентів тепер відкликають і їх знову жде університет, навчання.
Вже бачили себе знову разом з хлопцями, разом з ними мчали кудись в азіатські простори.
— Це ж здорово, — сказала Ольга, — що така велика у нас країна, що є на світі Заволжя, Урал, степи Казахстану, Киргизія, куди не долетить ніяка куля, не дістане ніяка війна.
В Маріуполі їх ждало гірке розчарування. Від Лимара, якого дівчата зустріли серед штабних писарів, вони дізнались, що хлопців два дні тому знову відправлено на фронт.
Вперше за час війни

читати