Завантажити

непереможну артилерію, а згодом перейшла на свого дивовижного свекра:
— Дев'яносто дев'ять літ прожив і хвороб ніяких не знав, тільки гунадзи по руках від труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто дев'ять, підкликає мене й каже: «Сповісти, Федорко, на море й на сушу, хай сини поспішають до мене мерщій. Тільки сповісти, що я вже помер». — «Так ви ж іще живі!» — «Не твоє діло. Скажи — помер». Так і сповістила, бо такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечір, а батько... сіно смиче в дворі. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром їх від роботи відірвала, а батько до них: «Ні, недаром. Це я їй так звелів». Сіли обідати, а батько тим часом на лаві приліг. «А де ж Федорка?» — питає. «Я ось тату. Це ж я».
Він уже не впізнав мене. «Дай води холодної». Я подала, тільки хатньої. «Ні, дай колодяжної». Принесла колодяжної, дала, випив, а ми собі далі обідаємо. Раптом один із синів піднявся й каже: «А тато вже померли». І ми поклали ложки, і встали всі. Так вмирали раніш. Вижив своє — і як заснув. Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзує. Якого, бач, молодого забрала. Не в дев'яносто дев'ять, а, мабуть, у дев'ятнадцять.
Біля Тані під брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана. Втратив крові багато і тепер дрижить, замерзає. Коли інші притихли, почали дрімати, вона раптом відчула боязку його руку на собі, біля самих грудей, де тільки Богдановій руці колись дозволялося бути. Від доторку цього їй стало і боляче, і гарно. Не відсуваючись, вона деякий час гріла пораненого своїм тілом, безсоромно гріла.
Але руку його потім обережно прийняла.
— Чому? — ледве чутно спитав.
— Не можна, — тихо відповіла йому.
— Чому не можна?
— Так, не можна.
— Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще ніхто в житті так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене покохати?
— Ні.
— Чому?
— Бо я вже покохала іншого.
Він більше не чіпав її.
Все далі холодна роз'ятрена заграва над Маріуполем, а над морем гудуть літаки. Фелюги ідуть без вогнів. Мов темні тіні — над темною поверхнею вод.
Багато хто вже спав, тільки тітка Федора чатувала біля паруса, — звідти чути було її голос; розповідала комусь, як вони доберуться на Кубань, на Должанку, де в рибцеху працює брат її чоловіка. Кубань — то вже порятунок...
При слові «Кубань» Тані згадалось, що це ж Богданова мати десь там. Таня ні разу не бачила її, але від Богдана вона знає про Таню, як і Таня про неї, про її вдачу, про її ніжність до сина. Вона там в якомусь радгоспі вчителює. Як би пригодилась зараз її адреса! Розшукала б, з'явилась би до неї: «Я Таня, я Богданова наречена...» Спробує розшукати, знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його.
З другого боку від Тані, зіщулившись, лежить Ольга. Таня думає, що вона вже спить, а вона не спить.
— Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оці парусники, — говорить вона пошепки. — Тепер я чомусь певна, що неодмінно зустріну Андрія, розкажу йому про все, про цю нашу ніч у відкритому морі... Коли єдиний маяк, по якому ще можем орієнтуватись, — палаюча хмара над Маріуполем...
— А я оце думаю про того комісара, що зостався з кулеметом прикривати степ. Один на весь степ... Чи врятується він? Скільки їх розсипано по степах...
По тону її Ольга відчула, що вона думає знов про Богдана.
— Врятуються... Ще повернемося ми в Білосарайку, Таню... Ще скличе нас університет...
Віддавшись мріям, вони вже полинули думками в майбутнє, коли станеться перелом на фронтах, і все буде інакше, і рано чи пізно хлопці їхні живими повернуться до них із війни.
Була вже пізня ніч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос, волаючий, зірваний, захриплий від крику:
— Ей, люди, люди! На поміч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять повз маленький острівець, яких тут немало в Азовському морі. Голий піщаний зализень серед морського простору, драні рибальські курені і одним однісінька постать мечеться в темряві біля води, надриваючись від крику. Підпливли ближче, підібрали цього Робінзона. Він був мокрий увесь, біг до них по воді, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло від нього горілчаним перегаром. Тітка Федора впізнала його: заготовач із Мелекіна. Відплив він ще з першою моторкою, звечора тут у них був привал, добре випили, він заснув, і його забули. Навіть тепер, опинившись в них на судні, він ще не вірив своєму порятункові, протверезений, трясся від переляку. Трохи отямившись, почав розповідати, як він бігав тут та кричав до всіх парусників, що проходили в темряві, а вони не чули, минали, і вже думав, що так і зостанеться один серед моря біля драних отих куренів та крилатих голодних мартинів, яких там повно на острові.
Перед світом, коли на обрії вже з'явилася смуга кубанського берега, вітер подужчав, їх стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за день, зігрівшись під брезентом, задрімала. В дрімотному забутті

читати