Завантажити

– Думаєш – жаб? – говоре. – Де я їй тих жаб, я мишоловок наробив – мишами птаху годую… А кумедно як: голову нагне, подивиться, а тоді дзьобом – раз! – Слухав його, хоч і смішив… Куди – наші баби за ним були – ого! Приїхав, а в Люби інсульт. Тут би кожен… а він… Ну, спершу попросили просто, воно ж негадано все, мовляв – раз уже приїхав… поки Лєна з Києва… те-се… Бо в них родичів тут нема. В ніч однаково… То він залишився, а тоді день, а тоді другий, а тоді Лєна плакала… В неї там у самої… на птичих правах… Так і остався. Вийде, було… Отуто ми з ним якраз, на лавиці… – То як там Люба? – питаю. – Нічо, вже звик. Вже розбираю, що вона, сердега мені шамкотить, – розказує, – бо зразу… Та й ворушиться потроху, дасть Бог… І птаха, – говоре, – вже мене не лякається – мишей із руки бере. В мене, – говоре, – в го?роді як попугай був, то балакав. Голосно тільки – сусіди жалілися… – А жінка ж у самого, чи діти? – питаю. – Пішла. Характерами не зійшлись, – жаліється. – Не любила вона мою… – е-е… як же ж він говорив… – фауну – о! – Ну то, – говорю, – з Любою вже зійдетесь – вона вже ту пташину… – То він лиш головою кивав…


Галина. 56 років. Вул. Трансформаторна 14.

Тільки просив: – Приходь, по жіночому там – знаєш, еге… що ж я – чужий! – То в нього такий порядок! Люба й нагодована було сидить, і чиста, сльоза тільки дивлюся – з того ока, що живе – котиться собі, а я одвернулася й плачу… Еге, дівували ж іще колись… Пораю її та кажу: бач, повезло та нема коли жить, Люба, еге? А в неї все сльоза… Хазяїн! Хоч і городський – штахети поправив, криницю накрив, лотоки почистив, бур'янини – ніде ні одної! – що ж, як вона все сама… Пораю, а він: – Я ціле життя таку шукав, щоб… – цей… як же він казав… ага – щоб фауну любила! – каже, а ви як думали! Ото ж, як тої фауни не стало… Василь молов: собаки на Рачий хутір загнали!


Гервас. 47 років. Вул. Набережна 3.

Прибіг тоді, по правді – в нас і налить якраз не було. Плаче: – Птаха пропала, птахи чи не бачив моєї хто? – Птахи… тут світу божого не бач бува… А же ж… за птахою тою… – В мене по чотири миші на день іде! – хвалився. Ну, як наливали там коли… – А вона, – птаха ну та його... – А вона, – каже, – голову нагне так, а тоді дзьобом – раз! – А це прибіг: – Птахи ніде не бачили, ге? – Хлопці балакали – на Рачому хуторі вздрів хтось… Собаки… чи по правді, чи…


Юрчик. 21 рік. Вул. Будьонного 17.

Які собаки – то Лавро, придурок, ту чаплю вбив, я сам бачив. А нащо Кирюха йому воздушку дав? Як Лаврові ще маленькому держаком довбонули по голові, то яка воздушка – він, придурок іще людей постріляє! Вбив то викинули в лозняк, щоб той ботанік не шукав, що в тітки Люби живе…


Павло. 61 рік. Вул. Будьонного 33.

Аж з лиця спав. Говорю: посидь отуто, чого ти, поки я пару затяжок, а він… – Птаха… птаха… – Ні, так то наші баби всі за ним були – ого, але ж… – Ну то шо, – говорю, – така її птича доля, тут ось люди пропадають живцем і нічо… – Десь на Рачий хутір побіг, там буцімто… А взавтра дивлюся – з чемоданом іде. – Куди? – Додому! – сквирить. – Мертву між лозняків найшов! – А Лю… – та й заціпило. Бо хто вона, та Люба йому, – думаю. – Схотів – прийшов, схотів – пішов! І візьми йому шо скажи! – Поїду, – говоре. – А шо мені тут робить – моя птаха вмерла…



Березень 2012

читати