Електронна бібліотека/Поезія

МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Така любовОлексій Ганзенко
Завантажити

Євангелія від Марка

У вільному викладі Олексія Ганзенка

 

(1. 1-8)

 

Як жив Ісая ще між нами –

Правдивий істинно пророк,

Було, прорік його устами

Творець: "Щоб певен був Твій крок,

Ось посилаю Я посланця –

Нехай торує путівці

Тому, кого Я возвеличу.

Почуйте глас Того, хто кличе,

Хто ступить на дороги ці."

І був Іван – пустельник дивний,

Із наймитів, чи пастухів.

Щодня до ночі він від рання

Всіх закликав до покаяння,

Вкривався на ніч бородою,

Але йорданською водою

Христив на прощення гріхів.

І йшла до нього вся Юдея,

І він казав: "Дивіться, де я

Стояв, там інший стане. Втім,

Він знає більше, бачить далі,

Не гідний я Його сандалій,

Бо хрищення моє в Йордані,

Його ж – у Духові Святім."

 

 

(1. 9-11)

 

І сталося, що тими днями

Прийшов Ісус Галілеянин

Та охристився у ріці.

А як з води виходив строго,

Враз Дух Святий зійшов на Нього –

Мов голуб, всівся на руці.

І глас, мов грім, почувся всюди

(Чи ж не злякав би він кого):

"Це Син Мій Любий. Знайте, люди,

Що уподобав Я Його!"

(1. 12-13)

 

І Дух повів Його в пустиню,

Де Він у спекотнім диму

Жив сорок днів зо звіриною,

Де спокушався сатаною

Й служили Анголи Йому.

 

 

(1. 14-15)

 

Коли ж Христителя на ложе

В´язничне кинула сторожа

Тетрархова, пішов Ісус

На любу серцю Галілею,

Взяв палицю та, йдучи з нею,

Почав Єванглію звіщать.

Казав: "Збулись часи пророчі.

Вже Боже Царство йде на очі,

Ламайте сумнівів печать!"

 

 

(1. 16-21)

 

Якось ішов собі та мріяв,

Аж раптом Симона й Андрія

Зустрів при морі Галілей.

Були ж рибалками ці двоє.

Він мовить їм: "Ходіть за Мною,

Зроблю я з вас ловців людей!"

Брати покидали мережі

Й пішли за Ним, а вже Він стежив

Двох Заведеєвих синів.

Іван та Яків, теж рибалки,

Полишивши гвіздки та балки,

Пішли за Ним, хто в чім сидів.

 

 

(1. 21-34)

 

Тоді, спинившись при дорозі,

Навчати став у синагозі.

А в Капернаумі гуло –

Подивувався кожен вірний,

Бо ж Він поводився, як рівний

Царям, яких там не було.

А був між ними біснуватий

І він кричав: "Ісусе, з хати

Геть забирайся й там речи!

Хоч Ти й Святий – те бачу зразу,

Але приносиш нам заразу…"

Ісус же мовив: "Замовчи

І вийди з нього, поторочо!"

І той упав, і бився в корчах,

І дух нечистий вразив очі,

В ту мить залишивши його.

І всі жахнулися до краю,

І кожен думав: а спитаю,

Чи це спасіння, чи кінець?

Гляди ж: наказує Він духам

І дух нечистий чемно слуха,

То що ж на Ньому за вінець?

Та чутка йшла по Галілеї

І дивувались люди з неї,

А сонце високо пливло.

То, щоб зібратися на силі,

Андрій і Симон запросили

Його під´їсти, чим було.

Удома ж Симонова теща

Лежить недужа. Бачить те, що

Не зна вона ні хто, ні де,

Ісус, та враз її за руку

І, вмить забувши ревну муку,

До столу жінка їх веде!

Коли ж зайшлося вже на вечір,

То люд, забувши інші речі,

До Нього немічних поніс.

Враз тісно стало коло хати:

Було сліпих і біснуватих,

І Він наказував мовчати,

Коли виходив з кого біс.

 

 

(1. 35-39)

 

А як прокинулися вранці –

Холодна постіль на лежанці

Посвідчила, що темінь ця

Була Йому не завелика,

І Він подався в місце дике,

І там молився до Творця.

Пішли ж тоді Його шукати

Симон та інші разом з хати,

А як знайшли, то кажуть враз:

"Тебе розшукують убогі!"

А Він сказав: "Занадто многі!

То ж берімо-но в руки ноги

Бо в інших селах ждуть на нас.

Затим Я тут – післанник Бога,

Сіяч гіркий невдячних нив."

І Він пішов по синагогах,

Навчав і демонів гонив.

 

 

(1. 40-45)

 

Якось прийшов тоді до Нього

Прокажений, та – бух у ноги:

"Благаю: вилікуй мене!"

Він руку зводить урочисто:

"Хай буде так – зробися чистим.

Проказа люта най мине!"

І враз недуга спала з того.

Ісус до нього мовить строго:

"Гляди ж, нікому не кажи!

Лише віддай на Божі треби."

А той пішов і, де й не треба,

Зачав хвалитися собі.

І Він не міг ввійти вже в місто,

Бо скрізь довкруг робилось тісно,

А як противитись юрбі?

 

 

(2. 1-12)

 

Відтак, лишивши гамір вулиць,

У Капернаум повернулись,

Та й там залюднилося враз.

Набилось миру, мов полови,

І всяк чекав од Нього слова,

І всяк надіявся, що знову

Тут позбавлятимуть проказ.

Одні, зайти не мавши змоги,

Недужого, що вже й на ноги

Не міг зіп´ятися, взяли

Та, розібравши латку стелі,

Як був, сердешний, у постелі,

Згори спустили на столи.

Та й стали в ряд, ковтнувши слину

(Й завваживши низькі дахи).

Ісус же мовив: "Добре, сину.

Прощаються тобі гріхи!"

А там були від фарисеїв.

Пильнуючи Закон Мойсеїв,

Ті дивувалися тихцем:

"Чи ж мовить цей не зловороже,

Бо хто гріхи прощати може?

Кому це післано Творцем?

Ісус відчув те Божим Духом

Та каже їм: "Чи я це слухав?

Чи ви це мовили, діди?

Скажіть, що легше: чи ж наразі

Гріхи простить цьому нетязі,

А чи сказати: встань і йди?

То ж хай полишать сум та відчай,

Бо Син між ними Чоловічий,

Що й післаний простить гріха!

Вставай-бо, годі спочивати!"

Сердега встав та вибіг з хати.

Ісуса ж почали вітати,

Хто так – хто хусткою махав.

Котре сміється – інше плаче,

Такого ж бо ніхто не бачив.

 

 

(2. 13-17)

 

І стільки йшло до Нього з горем,

Що стати мусів Він над морем

І там навчати взявся знов.

І багатьом вертав надію,

А стрівши Левія Матвія,

Сказав тому: "Ходи за мнов!"

Убогий митник лишив справи

І за Ісусом рушив справно.

Коли ж, натішившись дитинно,

Навидівшись небесних сил,

Матвій Ісуса на гостину

До себе в хату запросив,

То там зійшлося коло столу

Людців непевних та лихих.

І фарисеї кпили з того,

Й питали учнів: чом до них

Пустив Ісус цього наброду?

Він мовив їм: "А що, на вроду

Годящі б тут зійшлися всі?

Та прагне лікаря недужий,

Тож Я не праведного мужа

Спасу, а того, хто в грісі."

 

 

(2. 18-22)

 

А саме постили в ту пору

Й зайшли до нього учні з двору

Від фарисеїв, а також

Іванові – сказати просять,

Чому з Ісусових не постить

Ніхто? Ісус бо їм на те:

"Ще ж молодий не на погості –

Чого б то мали постить гості

Весільні? – Місце тут не те.

Але небавом час настане,

Як молодого в них не стане,

Тоді й пізнають суму дно.

Ніхто бо латки сирової

Не втне до свитки не нової,

Бо дірка буде все одно.

Та й молоде вино шипуче

В старі міхи не лляти лучче,

Бо ті міхи порвуться вкрай.

Плекаєш гарний урожай,

То про нові міхи подбай."

 

 

(2. 23-28)

 

І сталося: йдучи в суботу,

Коли юдеєві роботу

Чинити будь-яку, то гріх,

Колосся учні в полі рвали.

Тут фарисеї запитали:

"Чому ж не гнівишся на їх?"

Ісус тоді: "Хіба вам треба

Нагадувати, як потребу

Колись голодну мав Давид?

Хоча й лякала Божа кара,

Та взяв таки в Авіятара

Святі хліби і ба – не впав!

Тож знайте, що рабом суботи

Не личить бути ні на йоти,

Та й Син Людськи́й – суботі пан!

 

 

(3. 1-6)

 

По тім, зайшовши в синагогу,

Він стрів недужого одного –

Рукою той не брав речей.

А, що була ж таки субота,

То фарисеїв добра глота

З Його не зводила очей:

Чи вздоровить недуже тіло?

Ісус же мовить: "Добре діло

В суботу діяти не гріх!

Спасти життя – не погубити. –

Вони ж мовчали. – Вас побити

За вашу «чулість» варто всіх! –

І до недужого: – Здорова

Твоя рука!" Немов корова

В ту мить злизала фарисеїв –

Не лишилось ні одного.

Тихенько рушили на раду,

Щоб через підкуп, а чи зраду

Та погубити їм Його.

 

 

(3. 7-12)

 

А вже над морем Галілейським

Та слався гамір всеюдейський,

Зійшлося спраглих – тисячі!

Були Сидон та Ідумея,

Єрусалим і Тир, Юдея,

Із зайордання прохачі…

Йому ж човна пустили в воду

І звідти мовив до народу

Ісус: навчав та вздоровляв.

І тиснулися стати ближче,

І славили, й казали: "Ми ще

Не бачили такого й раз!"

Тут ницьма падали нечисті,

Й гукали: "Ти Господній Син!"

А Він збавляв їх урочисто

І не розказувать просив.

 

 

(3. 13-19)

 

Коли ж на гору вийшов згодом

Ісус, кількох перед народом

До себе ближче прихилив.

Щоб проповідували слово,

Щоби долали духа злого,

Щоб неходящий знов ходив.

Було дванадцять тих юдеїв:

Іван та Яків – Заведея

Сини, Андрій, Пилип, Тадей,

Також покликано Матвія,

Та Симона-Петра, з Алфіїв

Ще Якова, затим Хому,

Ще Симона й Варфоломія;

Останнім Юду – того змія

Іскаріота, що наміряв

Вчинити зраду був Йому.

 

 

(3. 20-30)

 

Коли ж зайшли додому знову,

Вже там поширилась намова

(Вчувався фарисейський дух).

Гуділо скрізь упертим гулом,

Що, буцімто, від Вельзевула

Ісус дістав своїх потуг.

Було вже кликано сторожу,

Аж Він ступив за огорожу

І так до них заговорив:

"А поміркуйте-но зі мною,

Чи може бути сатаною

Звідкіль-то гнаний сатана?

Або ж навпіл розтяте царство

Чи зможе встояти в митарствах?

Скажіть, хіба ж то не мана,

Щоб дім, роздертий проти себе

Та встояв довго? Вам бо треба

Метикувати хоч на гріш:

Розтятий біс потугу втратить,

А злодій, втрапивши до хати,

Спочатку кинеться в´язати

Господаря. В злодійський кіш

Затим добро тягнути зможе.

Тож хай мене почує кожен,

Бо мовлю тут поважну річ:

Простяться всім богозневаги

Та всі гріхи, але ж, увага:

Того Творець посуне пріч,

Хто Дух Святий богозневажить,

Того хай пал пекельний пражить!" –

Казав розгнівано юрбі,

В котрій тихенько шепотілись:

"Він має демона в собі!"

 

 

(3. 31-35)

 

Коли ж прийшли до Нього мати

З братами й сестрами, їм стати

Близенько не вдалось таки,

То відійшли, де знало око.

Йому ж сказали: "Онде, збоку –

Із Назарету родаки."

Він, тямлячи, про кого мова,

Говорить: "Вам кажу Я знову:

Хто мати й хто Мої брати?

Це ви – хто чинить Божу волю!

Восславлю вас, і уздоровлю,

І з вами йтиму до мети!

 

 

(4. 1-2)

 

Тоді над морем стали знову

І Він з човна казав їм слово,

Та, стрівши ніяковість віч,

Почав розказувати притчі:

"Тамуйте втому на обличчі,

Бо мовлю вам значливу річ:

 

 

(4. 3-20)

 

Зайшов сіяч на перелоги,

І впало зерно край дороги,

І налетіли горобці

Та й поклювали те насіння.

А друге впало між каміння –

Наче й зійшли зернята ці,

Та припекло – й зів´яло зерня.

А те посіялось між терня,

Зросло, та плоду не вродило.

І тільки те вдалось на диво,

Чий пагін добрий ґрунт відчув,

Та був угноєний, политий –

Радів з доробку посполитий.

Хто має вуха – той почув!"

Коли ж лишився Він потому

Один з Апостолами вдома,

Спитали ті про сіяча.

І Він казав: "Закони Вищі

Пізнайте ви, а їм поки що

Закрита істини свіча!

Хай дивляться, та хай не бачать,

Хай чують всі – й не чують всі,

Хай знають – і не знають наче,

Допоки маються в грісі."

І Він спитався їх: "Невмілі,

Чи ж вам слова ці зрозумілі?

Чи притча вам була втямки?

Сіяч не зерня сіє – слово,

І котре впало, мов полова,

Попри дорозі, те ж таки

Прихопить сатана зі вмінням.

Котре ж попало між каміння –

То кволий та непевний рід:

Нове приймає він з горінням,

Але, не маючи коріння,

Заледве знать яке гоніння,

В ту ж мить ховається, мов кріт.

А котре впало між тернини –

Це той, кого мороки днини

Не відпускають ні на крок.

Неначе й чує Боже Слово,

Але спокуси знову й знову

На ньому виснуть, мов оброк.

Лиш добре зерно, що не виймуть

Його з землі й пітьми князі,

Це ті, що Слово Боже приймуть,

І вродить Слово в сто разів."

 

 

 

 

 

(4. 21-25)

 

І він казав до них: "Чи свічку,

Що світить, ставляють за пічку,

Щоби втаїти від усіх?

Чи ж та горить посеред хати?

То знайте: хто би що сховати

Не прагнув – буде з того сміх.

Де морок – свічку засвічу Я.

Хто вуха має – хай почує!"

І ще казав: "Затямте, люди,

Якою мірою хто буде

З вас міряти, тому ж таки

Тією мірою й віддячать.

І котрий має, той побачить,

Як збіжжя возять на токи,

Та як меткий слуга ладнає

Вози з міхами до млина.

Котре ж із того ніц не має,

Візьметься з нього й малина."

 

 

(4. 26-29)

 

І ще казав: "Бо Царство Боже

Як чоловік отой, що може

Зерно посіяти й піти

Собі за клопотами в хату.

Воно ж тим часом проростати

Почне, та гнатися й цвісти.

Земля й сама народить з себе

І знати нам нема потреби

Ту тайну – нива ж бо жива.

Нам лиш серпи гострити треба,

Як наближаються жнива"

 

 

(4. 30-34)

 

Казав: "Укотре возвеличу

Я Боже Царство й вам у притчі

Його, мов зерня, покажу.

Гірчичне, крихітне, мізерне,

Коли ж зміцніє в рості зерня,

В його розкішнім вітті дах

Знайде собі й небесний птах."

І ще казав їм різні притчі,

Аж поки втома на обличчях

Не втамувала блискіт віч.

Тоді для тих, що стали тісно,

Роз´яснював поважність істин

І шепіт слів ховала ніч.

 

 

(4. 35-41)

 

А ще сказав, було, над вечір

Якось Апостолам: "До речі

Було поплисти б нам туди,

Де ще не чули слів надії."

Тут почалися ревні дії,

Човна спустили до води

І попливли. Аж раптом вітер

Неначе зорі з неба витер:

Знялася буря й почала

Човна хитати, мов бадилля.

Ісус же спав собі і хвиля

Не змила пил йому з чола.

І кинулись до Нього з ляком:

"Учителю, в поживок ракам

Йдемо, то Ти хоча б устав."

Підвівся Він і мовив морю:

"Мовчи!" І стихло, й знову зорі

Прикрасили горішній став.

І Він сказав: "Чого злякались?

Чи віри в вас хоча б на палець?"

Вони ж сплелись в гурбу німу

І тільки блимали з-під лоба:

Хто ж Він такий, чия подоба,

Що й море кориться Йому?

 

 

(5. 1-20)

 

Надалі хутко човен линув,

Що вже й у землі Гадарину

Приплив, де, скочивши з човна,

Ісус зійшовся з посполитим,

Що дух нечистий в того влитим

Звіддавна жив. Його вина

В тім не була, бо й сам, безхатько,

Ховався в норах, що багацько

Було при березі. Мов гніт,

Нещасного давили пранці,

Сердега рвав залізні ланці,

Кричав та бився об граніт.

Коли ж, завидівши Ісуса,

Він підступився, мовби змусив

Його на те нечистий біс,

То закричав тоді щосили:

"Ісусе, Ти є Божим Сином!

Навіщо біль мені приніс?"

Ісус, прогнавши біса з "хати,"

Промовив: "З нього леґінь он

Ще стане добрий. Як же звати

Тебе?" Той мовить: "Легіон!

Бо нас, таких, як я, багато."

І попросив не проганяти

Нікого з любого горба.

"Нехай усе, що з нього вийшло,

Зайде хоч би в свиняче кишло," –

Благала демонів гурба.

І Він дозволив, і в свинячий

Табун, що пасся там, добрячий,

Ввійшло поріддя сатани.

І перелякані й падучі

Ті свині кинулися з кручі

Та й потопилися вони.

Ще до полудня дивні вісті

Ятрили села, а у місті

Ввесь люд гудів, немовби рій.

Коли ж знайшли чужого мужа

У мирній бесіді з недужим,

То всяк робився сам не свій.

А як дізналися, що свині

Загинули, то в цій провині

Обвинуватили Його.

Казали: "Йди від нас, небоже!"

Ісус найшов човнове ложе

Вдвох з біснуватим. На того́

Вже божий легіт рясно лився,

Але промовив: "Залишися, –

Ісус до нього, – та ходи

В місця, де пішки біг під лаву,

І мову скрізь про Божу Славу

Та Божу милість там веди."

І рушив той Десятимістям,

І скрізь розказував дива,

І де б не став – на тому місці

З юрби вчувалося: "Овва!"

 

 

(5. 21-43)

 

Ісус же переплив тим часом

До Капернаума, де разом

Його чекали тисячі.

І от один із синагоги

На ймення Яїр – бух, у ноги

Ісусові: "Спаси! Ключі

Ти маєш від життя та смерти,

Моя ж дочка вмирає. Жертви

Ції не годен я знести,

Тож порятуй її, Ісусе!"

Ісус на те пристати мусив

І стали до Яїра йти.

Посунуло багацько мужа

І в натовпі, що тиснув дуже,

Небога йшла. Дванадцять літ

Її зжирала кровотеча –

Збулась добра, заклала речі,

Та шепіт знахарів старечий

Лише хилив її, мов пліт.

Подумала: "Якщо Ісуса

Хоча б до одягу торкнуся –

Недуга болісна втече."

І доторкнулась обережно,

І вмить одужала, сердешна.

Ісус же мовив: "За плече

Це хто ж Мене торкнувся наче,

Що втратив сили Я добряче?"

На мить між учнів гамір стих:

"Та ж товпляться довкола люди,

І тиснуть, і штовхають всюди,

А Ти питаєш: котрий з них?"

Ісус же, знаючи про кого

Ідеться, глянув на небогу,

А та, злякавшись, ледь жива,

Упала ниць Йому під ноги

Й розповіла свої тривоги.

Ісус же звів її з дороги

Й сказав: "Ходи ж собі. Дива

Тобі за віру стались нині.

Тож будь здорова в довгій днині."

Аж тут прийшла печальна вість:

Почули, що дочку Яїра

Не врятували Бог та віра –

Вже трупний черв їй тіло їсть.

Довідавшись плачу причину,

Він мовить батькові дівчини:

"Ти не лякайся, тільки вір,

Що смерть обернеться в оману," –

Та, взявши Якова, Івана

Й Петра, зайшов із ними в двір.

Вже там ладнались до відправи.

Ісус до них: "То марні справи.

Дівча не вмерло – тільки спить!"

Із Нього стали глузувати,

Ісус же ж їх вигонить з хати

Почав, залишившись умить

Лише з небіжчиці батьками

Та зі своїми. Взяв руками

Холодну руку й промовля

Урочисто: "Таліта кумі!"

Дівча прокинулося в стумі

І усміхнулось, як маля.

Затим зробило кілька кроків,

Було ж йому дванадцять років.

І страх бив кожного в лице.

Ісус же, вийшовши із хати,

Сказав дівча нагодувати

Та не розводитись про це

Й тримати бачене в секреті.

 

 

(6. 1-6)

 

По тім Ісус у Назареті

Почав звіщати Божу Вість.

Коли ж навчав у синагозі,

Глузливий шепіт при порозі

Почув: "Чи ж Він поважний гість?

Звідкіль набрався цей науки?

Та ж знані нами теслі руки,

Марії сина, що Його

Брати та сестри ось між нами."

І кпили над Його словами,

І Він те бачив, і кого

Б не стрів, то глум ціляв із ока.

І Він сказав до них: "Пророка

Шанує всяк із давніх літ.

Лише нема того в вітчизні –

Пророк байдужий материзні,

Байдужий дім до нього й рід."

Тут чуда не вчинив Він дуже –

Без віри ж Дух Святий мовчав.

Лиш вздоровив кількох недужих

Та по околицях навчав.

 

 

(6. 7-13)

 

Дванадцятьом же, що при ньому,

Казав Ісус не по одному –

По двоє рушити в світи.

Навчив нечистих виганяти

І не велів нічого брати,

Хіба що палицю, та йти.

Казав: "Од хати йдіть до хати –

Всяк Боже слово має знати.

Коли ж в якому з міст, чи сіл

Не приймуть вас на власне лихо –

Зле місце ви залиште тихо

І пил з сандалій обтрусіть.

Те місто грішне, вам гово́рю,

Содому заздрити й Гоморрі

Запізно стане в судні дні."

Вони ж пішли й чинили дії,

І повертали до надії

Того, хто був уже на дні.

 

 

(6. 14-29)

 

Нарешті вістка про Ісуса

Дійшла й до Ірода, що бувся

Намісником на тій землі.

Котрийсь із двірні скулив око,

Що буцімто Ісус з пророків.

Той взрів у Ньому лик Іллі.

Тетрарх їх вислухав обачно

І проказав: "Івана бачу

Христителя, що встав з гробів.

Тому то й чути дивні речі."

Бо ж Ірод, голову Предтечі

Відтявши, клопіт мав собі.

А все за ту Іродіяду,

Що з нею цар, не давши раду

Старечій хтивості своїй,

Зійшовся вкупі проживати,

Вона ж була жоною брата.

Іван, прознавши, винуватив

І закидав йому та їй

Законів Божих ницю зраду.

Те злю́тило Іродіяду

Й Івана пхнули в темний льох.

Старий же чувся винуватим –

Частенько відмикали ґрати,

Він ліз в Іванові "палати"

І довго там сиділи вдвох.

Аж ось бучні настали днини,

Коли тетрарха іменини

В палаці святкували всі.

Прийшло старшин, мов для параду.

Між них було й Іродіяду

В гріховній бачено красі.

Її ж донька, прудка та гожа,

Годила танцями вельможам

І був у захваті тетрарх.

Казав: "Усе, що маю змоги,

Проси – кладу тобі під ноги!

Хоч би й півцарства. Злото – прах,

Красою ж досі я не ситий."

Донька до мами: "Що просити?"

Та, не забувши ревну лють

(А ще ж була добряче п´яна),

Сказала: "Голову Івана

Сюди на таці хай несуть!"

І підійшла мала до трону,

І побажала, й за корону

Вхопився з розпачем тетрарх.

Та царське слово – річ висока,

Тож скоро голову пророка

Принесли в залу всім на страх.

Коли ж до учнів долетіла

Печальна вістка, тлінне тіло

Було поховано, як слід.

 

 

 

 

 

(6. 30-44)

 

Тим часом, збивши з лиць утому,

Прийшли Апостоли додому

І кожен мав з тих мандрів плід.

Заледве всі, діставшись хати,

Розказували, як навчати

Було в незатишних краях –

Звірялися Йому, мов діти.

Ісус же мовив: "Відпочити

Вам треба. З вами ліг би й Я."

А, що стояв невпинний гамір,

Пристали на Ісусів намір,

Тихенько сівши до човна,

Відплисти десь на безгоміння.

Та ледве рушено каміння

Було ногами – як струна

Над людом чутка забриніла

І, підхопивши сонне тіло,

За ними кинулося вслід

Багацько берегом народу

Й, оббігши суходолом воду,

Вже там з лобів стирало піт.

Отож Ісус, на берег ставши,

Укотре стрів малих і старших,

І вкотре кожне прагло див.

І вже не міг відпочивати

Ісус, бо був для всіх, як мати,

І довго Він між них ходив…

Вже зорі пасла ніч колючі,

Як підійшли до Нього учні,

Щоби сказати: "Далебі,

З Тобою кожен з них і жив би,

Та відпусти – нехай поживи

По селах куплять десь собі."

Ісус же їм: "Нагодувати

Дітей голодних мусить мати,

Тож нагодуйте їх скоріш."

Хитали учні голова́ми:

"Чи ти не кпиш бува над нами?

Таж маємо в хазяйстві гріш,

Хіба дрібний та ще два соми,

Та п´ять хлібів – ото й по всьому!"

Ісус велів принести кіш

І, по молитві, став наїдки

Ділити, що, не знати й звідки

Те бралося. Й казали: "Їж!" –

Апостоли, та йшли між люди,

Розносячи поживу всюди,

І кожне їло від душі.

Зійшлось тому п´ять тисяч свідків,

Й було лишень із недоїдків

Дванадцять зібрано кошів!

 

 

(6. 45-52)

 

Заледве впоравши обіди,

Ісус велів до Віфсаїди

Відплисти учням на човні,

А сам залишився з народом,

Уздоровляючи, і згодом,

Як день новий уже зчорнів,

То вийшов сам собі на гору,

Молитися. Таки в ту пору

На морі вітер лютував.

Човна гойдало без упину,

Й дарма місили весла піну,

І пнувся дибки лютий вал.

Коли ж, змагаючи негоду,

З човна поглянули на воду –

Готові стали взріти дно,

Бо йшла водою, мов землею,

Якась мара, що буря з нею

Була, напевно, заодно.

Аж раптом привид обернувся

Й промовив голосом Ісуса:

"Сміліш, не бійтеся – це я!"

І Він зайшов до них у човен,

І небозвід став тиші повен,

Й зірок мигтінням засіяв.

Апостоли ж, не мавши віри,

В серцях, що вельми затверділи,

Геть подивовані були.

Не знали ще Його секрету…

 

 

(6. 53-56)

 

З тим до земель Генісарету

Таки на ранок припливли.

Вже там Ісуса взнали зразу

І хто яку терпів заразу –

До Нього кинувся чимдуж.

Ішли самі й несли на ношах,

Вели злобливих і хороших,

Зіходилося сотні душ.

Нещасних клали на ряднини,

Ісус же походжав між ними

Та вздоровляв, як тільки міг.

І хто торкавсь Його одежі,

Вставав та, мовби при пожежі,

Чимдуж собі додому біг.

 

 

(7. 1-13)

 

Лились чутки з країни сеї,

Що вже до Нього й фарисеї

З Єрусалиму прибули.

І надто їх той огріх мучив,

Що до обіду дехто з учнів,

Не мивши руки, за столи

Собі сідали. Синагога

Ж велить юдею вельми строго

Тримати руки в чистоті.

Крий Боже викликати осуд

Коли не митий в домі посуд,

Щоб аж блистіли чаші ті.

І запитали фарисеї:

"Чому, кажи, з Юдеї всеї

Закони пращурів святих

Лиш при тобі не мають шани?

Немиті руки пхають в чани…"

Ісус же мовив їм: "Про тих,

Котрі, як ви, є лицеміри,

Сказав Ісая ще:

"Без міри

Мене шанують їх уста,

Але не бачу шани в серці.

В науках знаються тепер ці,

Хоча наука їх пуста."

Вам передання любі й гожі,

При цьому заповідей Божих

Давно забуто вічний сенс.

Хоча б Мойсея вам згадати,

Який казав, що батько й мати

В пошані є понад усе.

І хто зневажить батька й матір,

Того хіба каменувати

Потрібно люто. Ви ж тепер

Понавигадували ловкі

Нові порядки та відмовки,

Що їх би й мудрий не допер.

І можна вже забути старших…"

 

 

(7. 14-23)

 

А ще казав, на камінь ставши:

"Послухайте ж мене в цю мить:

Зовсі́м не те сквернить людину,

Що входить їй усередину,

А, що виходить – те сквернить.

Хто має вуха – має знати!"

Коли ж зайшли вони до хати –

За притчу виникли думки.

І Він казав: "Таж, мов у днину,

Це зрозуміло: що в людину

Ввіходить – не сквернить таки,

Бо йде не в серце, а в утробу.

А що виходить із нероби,

Чи з роботящого – оте

Сквернить його, бо то розпуста,

Крадіж, лукавство, душогубство

Та все, що вельми не святе.

 

 

(7. 24-30)

 

Відтак, пішовши з того дому,

Ісус до Тиру та Сидону

Проклав своїх сандалій слід.

Гадав спочити десь до ранку,

Але одна фінікіянка,

Дізнавшись про Його прихід,

Підбігла й почала благати:

"Рятуй! Прошу Тебе, як мати:

В мою доньку вселився біс!"

Ісус до неї: "Дай же вдома

Дитині їсти, лиш потому

Нехай щеня об´їдки їсть!"

Вона на те: "Не буде ж лиха,

Як цуценя підхопить тихо,

Коли зі столу що впаде."

Ісус: "Ходи ж собі, небого.

За ці слова, що любі Богу,

Не стрінеш бісів більш ніде!"

Коли ж прийшла вона до хати,

Донька собі лягала спати

І личко дівчинки цвіло.

 

 

(7. 31-37)

 

Ісус же далі Добрі Вісті

Поніс окрай Десятимістя.

Яко́сь, проходячи село,

Зустрів людей, котрі до Нього

Вели нещасного одного,

Що зроду був глухонімий.

Ісус убік відвів страждальця

Й, до вух тому приклавши пальці,

Сказав: "Одкрийся й пута змий!"

Та мова вмить була почута –

Із вуст німих опали пута

Й усім навкруг забракло сліз.

І хоч просив їх чемно й гарно

Він не розводитися марно,

Та скоро знати стали скрізь,

Бо ж гомоніли знову й знову,

Як Він німим вертає мову,

Як Він глухим вертає слух.

 

 

(8. 1-9)

 

Тоді ж почули за пригоду,

Як знов зійшлось не знать народу,

Кого Святий повабив дух.

А, що не мали дуже їсти,

Ісус, гукнувши учнів сісти,

Сказав: "Доросле та й маля

Знесилилося й зголодніло,

А відпустити їх – не діло,

Бо поприходили здаля."

На те Апостоли Ісусу:

"Хіба знайти поживу мусим

Тут, у пустелі?" Їм Ісус

Тоді: "Чи ж маєте припаси? –

Лиш сім хлібів. – Нехай же зразу

Всі посідають. Я ж візьмусь

Тут кожного нагодувати."

Молитву склав і став ламати

Той хліб. І втома рук Його

Не зачіпала – всім по скибці

Дісталося та ще й по рибці.

І всі наїлись, а з того,

Що взяв, либонь, Ісус нізвідки,

Сім куп набрали недоїдків.

Зібрав же до вечері Він

Чотири тисячі народу.

 

 

(8. 10-13)

 

По тім човна знесли на воду,

Бо повелів Ісус: Пливім

Тепер у землі Далманута."

Чи збігла там якась минута,

А чи година, як були

Вже в тій землі вони скоренько.

Жила ж там фарисеїв жменька –

Ісуса вздріли й зачали

Його доскіпувати всяко

Та вимагати з неба знаку.

Ісус же блимнув з-під повік:

"Яку ознаку вимагає

Цей рід, що сам ознак не має?

Не буде знаку ж вам повік!"

Й відчувши зболеність і втому,

Ісус відплив із того дому.

 

 

(8. 14-21)

 

Вже в морі весла рвали жили,

Коли згадали, що поживи

Нема. Хіба що буханця

Знайшли одного. Він же мовив,

Щоб фарисейської розмови

Остерігалися, бо ця

Закваска є гнила розчи́на.

Та учні двигали плечима,

Не розуміючи Його:

"У нас і борошна немає…"

Ісус на те: "Чи хто не знає?

Котрий не тямить з вас того?

Таж п´ять хлібин було в торбині,

Але по кусню й по рибині

Я поділив тоді на всіх.

Дванадцять куп, міркуйте – звідки

Ми назбирали недоїдків?

А сім хлібів? Хіба на сміх

Чотири тисячі хлібами

Тими наситили ми з вами!

Чи вам і досі невтямки?

 

 

(8. 22-26)

 

Коли ж вони до Віфсаїди

Прийшли, то знов плачі та біди

Ісуса з учнями таки

Зустріли звично. Там сліпого

До Нього підвели одного,

Щоби, торкнувшись темних віч,

Ісус прогнав із того муку.

Він взяв сердешного за руку

Й, повівши в поле, мовив: "Ніч

З твоїх очей велінням Бога

Спаде." І руки на сліпого

Поклав, і силу той ввібрав,

І взрів. Були то спершу тіні,

Затим, Ісусовим хотінням

Побачив світ у сяйві барв.

Щасливий він побіг до мами

З обіцянкою за зубами

Свого тримати язика.

 

 

(8. 27-30)

 

Вони ж помандрували знову.

Ішли в Кесарію, як мову

Почав Ісус. Питав: "Яка

Про Мене чутка між юдеїв?"

Сказали учні: "Там ідеї,

Що ти Ілля, або ж Іван,

Або пророк з правіку знаний."

Ісус тоді: "А поміж вами?

За кого видаюсь Я вам?"

Сказав Петро: "Христос над нами!"

Ісус велів тими словами

До часу сіяти не скрізь.

 

(8. 31-33)

 

По тому Він почав навчати:

"Людському Сину непочатий

Долати лих крутий узвіз.

Отці Його полишать ваші:

Первосвященики і старші,

І книжники. Од мук земних

Його скарає суд нечесно,

Та Він на третій день воскресне."

І вже не крився Він од них.

Петро ж, уражений безмежно,

Відвів Ісуса й обережно

Почав перечити на те.

Хоч знав Ісус правдиву душу,

Та крикнув: "Згинь, нечистий душе!

Мене жалієш, а проте

Речеш про людське – не про Боже!"

 

 

(8. 34-38)

 

І Він казав, і слухав кожен:

"Кого дорога кличе ця,

Нехай себе зречеться всього,

Бере хреста свого важкого

Та йде за Мною до кінця.

Бо хто спасти запрагне душу,

Того розчарувати мушу –

Погубить душу він украй.

Котрий же згубить ізо мною

Та із Євангльєю святою,

То збереже й пізнає рай.

Яка ж бо користь, вас питаю,

Хто світ здобувши весь до краю,

Загубить душу в тій борні?

Ціна душі – не грудка в руку.

Котрий Мене й Мою науку

Не прийме, той почує: "Ні,"

Як Людський Син, прийшовши в славі,

З Отцем та Воїнством на лаві

Небесній сяде!"

(9. 1)

 

А по тім

Казав: "Почуйте слів посутніх,

Що деякі з отут присутніх

Не увійдуть у смерти дім,

Допоки Царства не побачать,

Що прийде в силі, сяйво наче."

 

 

(9. 2-9)

 

Шість днів минуло з тих подій.

Узяв Ісус Петра, Івана

Та Якова й раненько-рано

Повів на гору. Дивних дій

Вони навиділись там доста.

Ісус перемінився просто:

На Ньому одяг засіяв,

Мов біла хмарка над землею.

З´явилися Мойсей з Іллею.

Один одного на ім´я

Вони в розмові називали.

Петро ж, неначе муж бувалий,

Але розчулився й сказав:

"Тут гарно, маю певний намір

На спаді цім розбити табір:

Поставлю шатра і казан…"

Зненацька хмара всіх накрила

І голос, що немов на крилах

Із неба линув, прогримів:

"Це Син Мій любий, знайте люди –

Йому коріться скрізь і всюди!"

І кожен, чувши, занімів.

А як туману обшир збувся,

Нікого більше, крім Ісуса,

Вони не бачили. З гори

Коли ж спускалися нарешті,

Ісус велів їм, кожен решті

Нічого щоб не говорив:

"Хай ваших уст мовчання скресне

Лише, як Людський Син воскресне!"

 

 

 

 

(9. 10-13)

 

І всяк обіцянку тримало,

Хоч сперечалися немало

За воскресіння, а також

Питалися про перегуди,

Що перше мав Ілля прибути.

Ісус на те промовив: "Що ж,

Часи пророчі вже надворі:

Ілля прийшов, але ж у горі

Та у стражданнях Людський Син

Пробути мусить аж до краю,

Про що написано і знаю.

Ілля ж рятунку не просив

І, хто хотів його – той мучив."

 

(9. 14-29)

 

Коли ж вернулися до учнів,

Топталась там зо сотня ніг.

І слався галас, мов на свято,

Все пнувся книжник ближче стати,

Й вітав Ісуса, хто як міг.

А Він спитався їх одразу:

"Хто гамору пустив заразу?"

І відказав Йому один:

"Учителю, привів до Тебе

Я сина ось, із нього треба

Прогнати демона. Годин

Катма спокійних у хлопчини –

Хапає демон без причини

Його й об землю б´є та б´є.

Хова хлоп´я під лоба очі,

І стогне люто, і скрегоче

Зубами. Вирятуй моє

Дитя. Діждавсь Тебе насилу,

Твоїм бо учням то над силу

Було. Прогнівився Ісус:

"О, роде сповнений невір´я,

З тобою розлучусь, повір, Я!

Ведіть хлопчину – хай із уст

Моїх очиститься врочисто!"

І той прийшов, і дух нечистий,

Ісуса вчувши, повалив

Хлоп´я на землю й став качати,

І піна з рота у хлопчати

Полізла, й батько сльози лив.

Спитав Ісус: "Давно це в нього?" –

"Ізмалку ще. Той біс і в ноги

Його жбурляв, і у воді

Та у вогні губив без тями.

Благаю: змилуйся над нами

І поможи!" Ісус: "Тоді

Увіруй – стане все можливо!" –

"Тож вірю, Господи мій милий.

У вірі лиш мене зміцни!"

Ісус велів нечистій силі

Й та, хоч пручалася щосили,

Із хлопця вийшла. У міцний

Поринуло його серденько

Неначе сон, хоча тихенько

Вже шепотілися: "Либонь,

Помер бідак, не знісши муки."

Ісус поклав на хлопця руки

Й діставши міць Його долонь,

Підвівся той собі на ноги.

Коли ж нарешті із дороги

Прийшли додому, то Його

Спитали учні самотою:

"Чого не вийшло в нас із тою

Німою нечистю? Чого

Не вигнали ми з хлопця біса?"

І Він сказав: "Того не бійтесь –

Аби піймати бісів хвіст,

Молитва в поміч вам і піст."

 

 

(9. 30-32)

 

По тім ішли до Галілеї.

Ісус же крився, бо єлеїв

Більш ні від кого не чекав.

Казав: "Людсько́го Сина всюди

Шукатимуть, затим до суду

Візьмуть, схопивши, бо така

У тім Господня є потреба.

Та гріб копати ще не треба –

Уб´є, готуйтеся, Його

Судилисько людців нечесне,

Та Він на третій день воскресне!"

Вони ж не тямили того

Й боялися Його спитати.

(9. 33-37)

 

У Капернаумі ж Він стати

По тому вирішив. Коли

Самі залишилися в домі,

Спитав Ісус, хоча й по втомі,

В чім суперечка їх була

Як от підходили до хати?

Вони ж мовчали, бо казати

Було їм соромно про те,

Що сперечалися в дорозі,

Котрий найбільше з них у змозі

Йому служити. А проте

Собі не склали думки нині.

Ісус же сів посередині

Між ними й мовив: "Котрий з вас

Доконче хоче бути першим –

Слугою мав би стати перше,

Найменшим серед інших мавсь!"

А там крутилося дитятко,

І мовить Він: "Котрий спочатку

В Моє Ім´я таке дитя

Ось прийме, той Мене приймає.

Мене ж прийнявши, втіху має

Того прийняти, Хто життя

Заклав саме, вдихнувши Духа,

Й мене послав!"

 

 

(9. 38-42)

 

Іван те слухав

Та й каже: "Ось тобі повім:

Були в путі ми стріли мужа –

Не ходить з нами він та дуже

Вже ловко Іменем Твоїм

Вигонить бісів. Ми ж нетязі

Заборонили те наразі."

Ісус тоді: "Не бороніть –

Нехай вертає їм надію.

Бо хто в Ім´я Моє те діє,

До того лихослів´я хіть

Вже не прилипне, як злонамір,

Бо хто не проти нас – той з нами.

Бо хто черпне корець води

Й подасть кому в Ім´я Христове,

Тому спасіння вже готове,

Не згубить він свої плоди!

Того ж чекає Суд напевно,

Хто на малих оцих, що ревно

Так вірують, спокуси тінь

Скерує хижо та проворно.

Цьому хіба млинове жорно

На шию – та в морську глибінь!

 

 

(9. 43-50)

 

Пропащі є путі спокуси

І руку всяк відтяти мусить,

Як спокусить кого рука.

Бо ліпше буть йому безруким,

Ніж із руками, та на муки

В геєну втрапити. Ріка

Вогненна там не має краю,

І черв могильний не вмирає,

І чи нога твоя, а чи

Тебе твої спокусять очі –

Без них ввійдеш у Царство Отче,

А не в геєну. Стоячи

Над прірвою, що повна трути,

Посолиться вогнем покути

Хай кожен з вас, гінці мої!

Солона сіль бо в роті тане,

Коли ж солоності не стане,

То чим поправити її?

Тож майте сіль на всі потреби,

Та мир плекайте поміж себе!"

 

 

(10. 1-12)

 

І зразу ж лишили вони

Ту землю та раненько-рано

Пішли в Юдею за Йорданом,

Пустельні топчучи лани.

Він знов навчав там юрби сущих

І фарисеї всюдисущі

Знов прагнули Його звести.

Питалися: "Чи вільно мужу

Пустити жінку з дому дужу

Що мовиш нам, Ісусе, Ти?"

А він питав: "З пригоди сеї

Що каже вам закон Мойсеїв?"

"Закон велить писать листа

Розлучного й нехай небога

Шукає дах собі хоч в Бога."

"Причина слів тих не проста.

Вона є суть затятість ваша,

Та Божа заповідь найстарша.

Творця ж діла відомі всім:

Життя заклавши ще з правіку,

Разом він жінку й чоловіка

Створив, велівши в світі цім

Удвох волікти долі ятір.

"Хай муж покине батька й матір

І двоє стануть хай одно.

І, що спаровано Єдиним,

Не розлучає хай людина!"

Питали ж учні вдома знов

За те й продовжував навчати

Ісус. Казав: "Котрий із хати

Відпустить жінку та собі

Законно мовби візьме другу –

Перелюб зробить і наругу,

Призвідця буде власних бід.

Так само й жінка – хай і нелюб

У неї муж, але перелюб

Негідний вчиниться тоді,

Коли нещасна кине мужа

Й за іншого, хай гарний дуже,

Потому вийде – буть біді!"

 

 

(10. 13-16)

 

Дітей несли до Нього, в шати

Завитих, з бідних і багатих

Родин, щоб Він благословив.

Те не сподобалося учням –

Ісуса, буцімто, замучать,

І всяк їх докори ловив.

А Він, дізнавши ту причину,

Обурився: "Пустіть хлопчину

Чи дівчинку – нехай дитя

До Мене йде, бо Царство Боже

Йому належить. Вам негоже

Того не відати. Знаття

Повинно бути, що прийняти

Не зможе Царство, хто дитяти

Не прийме. Тож ходіть сюди!"

Схопилася дітва з долівки

І Він їм руки на голівки

Поклав.

 

 

(10. 17-27)

 

Коли ж свої сліди

Вони затим пустили далі,

Припав Ісусу до сандалій

Один сердега й мовить так:

"Відкрий, Учителю мій Добрий,

Що я, поштивий і хоробрий,

Робити мушу – дай хоч знак,

Щоби життя пізнати вічне?"

Ісус промовив: "Чоловіче,

Чому ти Добрим звеш мене?

Немає Доброго нікого,

Хіба що Господа самого.

Твоя ж зажуреність мине,

Коли згадаєш, неледащий,

Перелік заповідей наших:

Не вбий нікого, не кради,

Не стань і свідком неправдивим,

Отця та матір всім на диво

Шануй довіку, не кривди́.

Перелюб зась тобі чинити…"

Юнак Йому: "Те, хоч побий Ти,

Ще змалку виконав я все!"

"Лишилась дрібка – стань свобідним:

Роздай усе, що маєш, бідним,

Бери хреста – його несе

Усяк, хто хоче йти за Мною,

І скарб небесного розвою

Тоді візьмеш." Недобрий знак

Либонь отримав той хлопчина,

Бо зажурився й зник. Причина –

Заможним вельми був юнак.

Те спостерігши, каже з сумом

Ісус: "Як тяжко товстосумам

Шукати в Царство Боже путь!

Відверто вам казати буду,

Що легше вже, либонь, верблюду

Крізь вушко голки прослизнуть!"

На те жахнулися присутні

І дивувалися: "З посутніх

Чия ж душа себе спасе?"

Ісус: "До чого катма змоги

В мужів, на те є змога в Бога.

Для Господа можливо все!"

 

 

(10. 28-31)

 

Тоді ж Петро почав казати:

"Ось кожен з нас пішов із хати

І всяк усе лишив, як є."

Ісус на те розмову стишив:

"Нема такого, щоб залишив

Сестру чи брата, все своє:

Батьків, дитину чи невістку

Й пішов за Мною Добру Вістку

Нести, та щоби не дістав

У сто раз більше вже сьогодні,

Поміж гонінь, дарів Господніх:

Рідню й добро, і млин, і став.

Од завтра ж вічно вікувати

Почне в Господніх цей палатах.

Тож без пошани й без вини

Хто перший був – останнім стане,

Останній – першим.

 

 

(10. 32-34)

 

Гамір в стані

Затим зчинився, бо вони

Збиралися в дорогу знову.

Йдучи в Єрусалим, розмову

Ісус повів між них таку:

"Ось ми йдемо туди на прощу,

А вже збирають там на площу

Гурбу піддатливу й м´яку.

І зажадає натовп суду,

І виданий Син Людський буде,

Первосвященикам на суд.

І ті вберуть Його в кайдани,

І вирок виконать погани

Заходяться – погани ж тут

Лише ведуть людей до страти.

І стануть бити й бичувати

Його, й урешті-решт уб´ють.

І співчуття їх душ не скресне,

Та Він на третій день воскресне!"

 

 

(10. 35-41)

 

Всіх майбуття злякала лють.

Іван же з Яковом на гадці

Тримали інше. Тож бо братці,

Що Заведеєві сини,

Ісусові кололи очі:

"Учителю, просити хочем,

І Ти у тім нас не вини,

Але дозволь, коли в короні

Постанеш на небеснім троні,

То сісти нам удвох обіч

Тебе по праву й ліву руку."

Ісус на те: "З вас котрий муку

Мою пізнав хіба? Із віч

Ходіть моїх-но, нетямущі!

Чи ж до снаги котрому з сущих

Пізнати хрищення моє?"

"Нам до снаги!" – брати завзято.

"Що ж, чашу буде вам наллято,

Й до хрищення дорога є.

Кому ж належно де сидіти,

Не Мій то клопіт, вірте, діти –

Місця вготовано давно."

Коли ж почули решта учнів,

Що браття Заведеї луччих

Шукали місць собі, в одно

Обурилися всі до краю.

 

 

(10. 42-45)

 

Ісус же мовив: "Кожен знає,

Що цар панує тільки раз.

Він доти царювати зможе,

Поки терпітимуть вельможі

Царя. Інакше поміж вас

Повинно бути. Котрий більшим

Захоче стати поряд з іншим –

Слугою стане хай тому.

Котрий же прагне стати першим –

Нехай рабом побуде спершу.

Бо ж Людський Син тут не тому,

Щоб мусів хтось Йому служити –

Він Сам служити посполитим

Прийшов і душу ось кладе

За інші – збочені й гріховні.

 

 

(10. 46-52)

 

Коли ж вони у Єрихоні

Були, то там поміж людей

Сидів старий на згірку збоку,

Що Вартимеєм звався. Око

Його мов порох притрусив.

Утім, зачувши про Ісуса,

Сліпий неначе стрепенувся

Й почав гукати, що мав сил.

Кричав: "Спаси, Давидів сину,

Та змилуйся над дідом сивим!"

На нього гнівилась юрба

Та цитькала. В Ісуса ж гамір

Цей викликав одразу намір

Старого бачити. З горба

Того стягнули, лантух наче:

"Ходи ж, та бадьорися, старче –

Він хоче бачити тебе!"

І той постав перед Ісусом,

І Він спитався: "Що б я мусив

Тобі зробити?" – "Голубе

Узріти небо прагну дуже!"

"Іди ж та знай, що віра, друже,

Тебе спасла!" І той прозрів,

І бачачи небесні далі

Вслід за Ісусом рушив далі.

 

 

(11. 1-11)

 

Коли ж на гору, на Оливну

Уже перед Єрусалимом

Зійшли, двом учням Він велів:

"Хай кожен з вас часу не гає –

Внизу в селі припнуте має

Осля стояти, там, де хлів

Його. Ніхто того осляти

Не намагався ще сідлати –

Мерщій ведіть його сюди.

Коли ж хто скаже, що негоже

Чужого брати, мовте: Боже

На те веління і сліди

Цього не згубляться осляти –

Його повернуть вам до хати."

І так було, і привели

Вони осля, що ледь від мами,

Сідельце виклали плащами,

І сів Ісус. І немалий

Зійшовся гурт на ту часину,

Й на шлях Давидового Сина

Стелили одяг і зело.

"Осанна! – чулось переможне. –

Благословен, в Ім´я хто Боже

Іде. І Царство, що було

Та знов настане в новім часі.

Осанна днесь і в позачассі!"

І так ввійшли в Єрусалим.

Ще встиг Ісус дійти до храму,

Аж ніч свого наслала краму

І Він та всі Дванадцять з Ним

Пішли в Віфанію вечірню,

Де обіцяли їм ночівлю.

 

 

(11. 12-14)

 

А щойно днина молода

Зайшлася – рушили до міста

Назад, не встигнувши поїсти.

То, щоб найти собі плода,

Ступив Ісус до деревини,

Що зеленіла край долини,

Та фіг між листям не було.

І затремтіли враз повіки

Його: "Плодів твоїх повіки

Ніхто не вкусить!" І чоло

Немов Йому затерпло, чуле.

І бачили те учні, й чули.

 

 

 

(11. 15-19)

 

Коли ж прийшли в Єрусалим,

То храм кишів, мов торговисько.

Ісус, побачивши те близько,

Зробився гні́вливим і злим.

Порозганяв ряди торгівців

Та, грошомінів, наче вівців

Прогнавши з храму, став навчать:

"Чи в Божий дім не для молитви

Йдемо, як нам Господь велить? Ви

Ж йому розбійницьку печать

Мов на чоло кладете радо!"

Первосвящеників громада

Те чула й книжників. Та ці

Шукали, як Його згубити,

Хоч всяк боявся бути битим,

Пильнуючи в його руці

Собі покару за злонамір.

Містян же дивування гамір

Не затихав. Лише коли

Для снів шукало Сонце місця,

Вони виходили за місто –

Спочити там поміж олив.

 

 

(11. 20-26)

 

Коли ж, нову зустрівши днину,

Проходили повз деревину,

Що всохла вся була дотла,

Згадав Петро знайоме віття:

"Учителю, таж це жахіття –

Та фіга, плоду не дала

Котра тобі лишень допіру!"

Ісус: "То ж майте Божу віру!

Поправді мовлю вам: якщо

Хто скаже скелі цій високій:

"Впади-но в море, хвилі спокій

Порушивши", то на ніщо

Обернеться та скеля зразу.

Лиш тільки сумнівів заразу

Гоніть від серця ви свого.

Та майте віру скрізь і всюди,

Що саме так воно і буде,

То й дочекаєтесь того!

За Бога милістю в гонитві

Як що попросите в молитві –

По вірі дасться вам усе.

Лише прощайте, хто що знає,

Отець небесний бо прощає.

Котрий же в пазусі несе

Тягар образ, набутих кревно,

Той сподівається даремно

Гріхів одпущення в Отця."

 

 

(11. 27-33)

 

Коли ж прийшли до храму знову,

Вже там чекали на розмову

Ісуса, і розмова ця

Погрозливі несла причини,

Зійшлись бо книжники, старшини

Й первосвященики. В юрбі

Сичали люто злі личини:

"Якою владою Ти чиниш

І хто цю владу дав Тобі?"

Ісус: "Лиш маю я прохання

Щоб відказали на питання

І ви, питання даючи.

Все повіщу вам без обману

Лиш мовте: хрищення Івана

Чи від людей було, а чи

Зійшло з небес?" Гуло юрбою –

То ж міркували між собою:

"Як мовимо, що із небес,

Він скаже: "Чом же в цьому разі

Ви не повірили нетязі?"

Коли ж відкажемо, що без

Небес Іван чинив ті дії –

Народ повстане, бо ж надію

Згубив з пророком, що помер. –

Не знати…" – просичали вовчо.

Ісус: "То й Я тоді промовчу

І не відкрию вам тепер,

Хто дав Мені всесильну владу."

 

 

 

 

 

(12. 1-12)

 

Тим часом купчило громаду,

Ісус же притчами казав:

"Був чоловік, що добру раду

Собі давав, та винограду

Насадовив. Щоб і коза

Туди не влізла, огорожу

Зробив міцну, найняв сторожу,

Чавильню звів – усе якраз.

Та, щоб залюднити винарню,

Пустив майстрів до неї гарних.

Коли ж минув по тому час,

Господар вирішив послати

Туди раба – зібрати плати

Від винарів своїх, та ба –

Того відбанили добряче

Та й вигнали, непотріб наче.

Назавтра іншого раба

Послав господар до винарні,

Були ж його надії марні –

Втікав побитий чимскоріш

І цей, що аж губив сандалі.

Кого б не посилав надалі

Господар наш – підступний кіш

Того вбивав, або ж калічив.

З ції біди упавши в відчай,

Він сина вирішив туди

Послать. Гадав: "З мого дитяти

Невже наважиться хто стяти

Хоч волосину?" Та біди

Були вже близько чорні хмари,

Бо зміркували ті почвари:

"Це спадкоємець, варто нам

Його забити ниньки хутко,

Як попливуть усі прибутки

В кишені наші від вина!"

І вбили сина, й біле тіло

В рівчак за муром полетіло.

Господар же, діставши знак,

Післав катів на люті муки,

А виноградник в інші руки

Віддав. Писання ж мовить так:

Той камінь, що було майстрами

Відкинуто, ось перед нами

Наріжним став. На те ж таки

Господня воля і потреба,

Те всім лише прийняти треба,

Хоч нам воно і невтямки."

І вже Його хотіли брати

Та кинути мерщій за ґрати,

Бо знали – притча ця про них.

Але боялися народу,

Тож іншу віднайти нагоду

Поклали й гамір трохи стих.

 

 

(12. 13-17)

 

Ходили ж там іродіяни

Та фарисеї. Наче п´яні

Вони від замірів були

Будь що піймать Його на слові,

То й почали з такої мови:

"Учителю, ти розтулив

Ось багатьом на правду очі

Й на шлях настановляєш Отчий,

Тож дай-но відповідь, навчи:

Платити кесарю податки

Чи не платити нам зі статків?"

Ісус розгнівано: "Та чи

Припините ви підлі спроби

Мене штовхати на випроби?

Несіть-но податковий гріш!"

І принесли мерщій монету,

І Він спитав: "Чий образ є тут?"

"Ось кесарів." – "Однині більш

Вам сумніватися негоже:

Віддайте Богові, що Боже,

А кесареві – що його."

Всяк дивувався з мови теї.

 

 

(12. 18-27)

 

По тім до нього саддукеї

З´явились, твердячи, що Бог

Нездатний душі воскрешати.

Слова рядили в мудрі шати

І так розмову повели:

"Читай Мойсеєву сторінку:

Як брат, померши, лишить жінку

Бездітну, то закон велить

Покійного живому брату

Вдову згорьовану прийняти,

Щоби не згаснув братів рід.

От сім братів жило під небом.

Один помер, коли не треба

Й дітей не лишилося від

Сердеги в світі. Брат молодший

Ту взяв жону, та ще коротший

У нього виявився вік –

Не породив бідак дитинку.

Вже третій брат узяв ту жінку,

По тому не проживши й рік.

І всі брати її приймали,

І помирали, і не мали

Дітей. Нещасна у труну

Й сама лягла, пробувши весни.

Коли ж на небі всяк воскресне,

Котрому буде за жону

Вона з сімох за переданням?"

Ісус: "Не знаєте Писання

Ні сили Божої могуть –

Як хто воскресне з волі неба,

Тому женитися не треба.

Й воскреслі заміж не ідуть –

Живуть бо в ангельському світі.

Та ще в Мойсея заповіті

Написано – Господь йому

Казав, з куща відкривши браму:

"Я Бог Ісаку й Аврааму,

І Якову." Отож зніму

З очей полуду вашу вперту:

Він Бог живих, а не Бог мертвих!

Затямте – думка ж ця проста!"

 

 

(12. 28-34)

 

Розкутий мовою Ісуса

Один із книжників незчувся,

Як приступився та спитав:

"Яка є заповідь найперша?"

Плече на стіну храму сперши,

Ісус промовив: "Перша та,

Що зна в Ізраїля й дитина:

"Господь наш – то є Бог єдиний,

Любить Його – твоя мета.

Люби всім серцем, і душею,

І думки силою всією."

А друга заповідь оця:

(Її, як першої спромога):

"Люби, немов себе самого,

Ти ближнього." Затям: в Отця

Немає заповідей інших

Над ці, що є найважливіші."

Тут книжник заходись та й мов:

"Переконав мене тепер ти –

Хороше слово дужче жертви,

А надто – слово про любов."

Ісус, нагледівши ту згоду,

До книжника: "Ти біля броду,

Що в Царство Боже приведе!"

І вже по тому всі мовчали.

 

 

(12. 35-37)

 

Аж поки знову не почав Він

Навчати в храмі. Мовив: "Де

Й коли хто з вас ознаку видів,

Буцім Христос є син Давидів?

Розповідав же сам Давид,

Вияснюючи в цім оману:

"Господь велів моєму Пану:

Сядь опріч Мене, доки вид

Навколо ще цієї днини

Не вистелять нагнуті спини

Недоброзичливців Твоїх."

Тож сам Давид Месію в Бозі

Назвавши Паном, не в спромозі

Месії батьком бути."

 

 

(12. 38-40)

 

Їх

Все більше сходилось до храму.

І вздоровляв, і гоїв рану

Він кожному, і так навчав:

"Остерігайтеся, сердешні,

Тих книжників, що ув одежі

Празничній никають. Хоча в

Їх посмішках медів без міри,

І скрізь вони, мов світоч віри,

В найкращі товпляться місця.

Такий помолиться завзято

Та й відбере вдовину хату,

Прогнавши сором від лиця.

Свій суд отримають пани ці."

 

 

(12. 41-44)

 

По тому сів біля скарбниці

Й почав дивитися Ісус,

Як бідний гріш туди вкидає,

Заможний більше – більше має,

То й мідяком бо не відбувсь.

І підійшла вдова убога –

Дві лепти вкинула небога

Маєтній людності на сміх.

Ісус до учнів: "Ось, дивіться,

Поправді мовлю – ця вдовиця

Поклала більше за усіх.

Бо всі на храм давали з лишку,

Вона ж – останнє пхнула нишком.

 

 

(13. 1-2)

 

Були при храмі вже надворі,

Аж тут із учнів хтось говорить:

"Поглянь Учителю – оця

Основа з каменю священна

Й на ній споруда незнищенна!"

Ісус тоді йому: "З лиця

Землі те все змете, мов порох

В один стрімкий потужний порух –

Вже бачу урвища нутро!"

 

 

(13. 3-4)

 

Сиділи ж на горі Оливній,

Як ті слова жахливі й дивні

Щоб розтлумачив Він, Петро

Андрій, Іван та з ними Яків

Просили: "Мов – якого знаку

Нам сподіватися, й коли

Те станеться, і хто призвідця?"

 

 

(13. 5-13)

 

Ісус до учнів: "Стережіться,

Щоб ви не зведені були.

Бо прийде їх, мов мак насіяв,

І кожен скаже: "Я Месія!"

І їм повірить не один.

І будуть війни й бойовиська,

Та не лякайтесь, бо не близько

Кінець – ще буде вам годин.

Ще на народ народ повстане,

Цар на царя війною стане,

Руїна прийде й недорід.

Це будуть муки породільні,

Та стережіться, бо свавільні

Почнуться дії. До воріт

Вас витягатимуть із хати,

Та в суд волікти й бичувати

Перед людьми почнуть тоді.

Царі сукатимуть з вас жили,

Щоб їм, а не Мені служили

Та свідкували на суді.

Але спочатку Добру Вість ми

Усім на світі проповісти

Повинні з вами до кінця.

Коли ж настане зла година,

Не бійтесь – кожна бо людина

Живе турботою Вітця.

І хоч би вас вели до страти,

Вам дано буде що сказати –

З вас Дух казатиме Святий.

І брат віддасть на згубу брата,

А батько – сина, й покарати

Батьків сини підіймуть кий,

І вб´ють, скривавивши овиддя.

За Мене ж вас ізненавидять,

Та хто все витерпить, тому

Відкриються стежки країни

Спасіння.

 

 

 

(13. 14-18)

 

А коли руїни

Діждати випаде кому,

Тії, що Даниїл звіщає,

Буцім лежить не там, де має

Лежати – тут таки старий

Та молодий, хто є в Юдеї,

Нехай мерщій тікає з неї

Подалі – в гори. І котрий

Був на покрівлі – хай не злазить,

А без речей тікає зразу.

Котрий же в полі був, нехай

Той не вертає по одежі,

Бо горе, поборовши межі,

Затопить хутко цілий Край.

З тих пір не бути велелюддю:

Вагітній горе й тій, що груддю

Там годуватиме дитя.

Хоч би не стало те зимою.

 

 

(13. 19-23)

 

В ті дні скорботою німою

Наповниться земне буття,

Як доти не було з правіку.

І не спастися чоловіку,

Коли б Господь не вкоротив

Тих днів для обраних при Ньому.

Пильнуйте ж, до чийого дому

Підійдуть з обіцянням див.

"Радійте, спраглі та голодні –

Христос прийшов до вас сьогодні!" –

Казатимуть. Не вірте їм –

Христами будуть самозванці.

Нічна омана щезне вранці,

Хоч трунком багатьох своїм

Брехливим спокусять ті гості,

Навіть із обраних когось-то.

Ви ж попереджені – глядіть!

 

 

 

 

 

(13. 24-31)

 

За тих же днів, що по руїні,

Затьмиться сонце в солов´їній

Горішній синяві; й подіть

Своє не знатиме проміння

Де срібний місяць. Не каміння,

А зорі з неба упадуть,

Порушивши захмарні сили.

Тоді Син Людський прийде в силі

І всяк пізнає ту могуть.

І Анголів пішле Він з неба

Забрати вибраних до себе.

Від чотирьох забрать вітрів,

Де край землі з горішнім краєм

Злучається. З весняним гаєм

Ще порівняти б вам хотів

Його прихід. У зелень листу

Та цвіту вдяганку барвисту

Коли вбираються садки,

Всяк мовить: "Літо за порогом!"

Отак і тут: знамення, Богом

Надіслане, узриш таки,

То знай, що вже, цього ось ранку,

Він тут – рукою взяв за клямку

Дверей. Поправді мовлю я:

Ще рід теперішній застане

Усе, що мовлено й настане!

Минеться небо і земля,

Лише словам нема загину

Моїм.

 

 

(13. 32-37)

 

Про день же й про годину

Того не відаю ні Я,

Ні Анголи в небеснім домі,

Лише Отцеві те відомо.

Моліться ж – знати вам ніяк

Часу кінця всевладдя лиха.

Як чоловік, що то від´їхав,

Лишивши вдома наймитів,

І не сказав, коли до хати

Повернеться, та пильнувати

Велів тому, хто й не хотів.

Пильнуйте й ви, долайте втому,

Не знати ж бо, коли додому

Повернеться з дороги пан:

Під вечір, чи по той бік ночі,

Щоб сторож не заплющив очі,

Щоб злодій не проліз на стан.

Тож не лінуйтесь пильнувати!"

 

 

(14. 1-2)

 

По днях же двох пасхальне свято

Находило у ті краї.

Заворушились тут пихаті

З первосвященицької раті

Та книжників. Жало змії

Почувши їх, полізло б радо

До тих ротів – тримали раду,

Як вивести Його на суд.

"Лиш хай минуться дні празничні –

Наслухавшись казань величних,

Ще нас без суду понесуть!" –

Постановили.

 

 

(14. 3-9)

 

Тим же часом

Ісус та з ним Дванадцять разом

Ввійшли в Віфанію були –

До Симона слабого в гості.

Вже по вечері на помості,

Куди виносили столи,

З´явилась жінка невідома

Та й почала, неначе вдома,

Мастити голову Йому

Пахучим зіллям ревно й щиро.

Було то вельми цінне миро,

Тож дивувалися: "Кому

Могло таке спливти на думку?

Та продаж нардового трунку

Приніс би нам зо сотні три

Дзвінких динаріїв, на Бога!

Могли б ми їх роздати вбогим,

А це – що плюнь та розітри!"

Ісус до них: "Агов, юдеї,

Чого присікались до неї?

Зробила жінка ця добро

Мені, бо вбогі завжди ваші –

Чиніть добро їм нині й завше,

Мене ж не буде з вами. Про

Те втямити хіба ж несила,

Що це на погреб намастила

Вона мене? Поправді вам

Скажу: де тільки знову й знову

Ції Євангелії слово

Лунатиме в світах, то там

Всяк чутиме про неї всюди!"

 

 

(14. 10-11)

 

Тоді ж Іскаріота Юди

Торкнувся зради чорний дим.

Той чад у кволу душу взявши,

Мерщій подався він до старших,

Щоб видати, де буде з Ним.

Первосвященики зраділі

Сказали, буцім не обділять

Та срібняків йому дадуть.

Побіг відступник до Ісуса,

Бо вже того глядіти мусив

Та стежити Ісусів путь.

 

 

(14. 12-25)

 

І от наспіла днина жертви.

Спитали учні: "Де тепер Ти

Хотів би пасху надломить?"

Він каже двом: "Ходіть до міста,

Та хай не вабить вас барвиста

Гурба. Пильнуйте лиш цю мить:

При вході в браму, недалеко,

Ітиме водоноша з глеком –

Господареві в домі тім,

Де зайде він, сказать вам треба:

"Учитель нас послав до тебе.

Кімната де Його? Ввійдім,

Бо маємо нагальну справу –

Приготувати все, щоб страву

Пасхальну з учнями спожив

Сьогодні Він." І вам кімнату

Покажуть. Що в ній готувати

Відомо кожному, хто жив

У цім краю, мов жмут колосся."

І ті пішли, і все збулося,

І пасху зготували там.

Коли ж лягли вечірні шати,

З Дванадцятьма прийшов до хати

Тії Ісус. "Поправді вам

Відкрию, мовлю все достоту, –

Сказав, як сіли вже до столу, –

Сьогодні ще один із вас,

Вкусивши тут зі Мною страву,

Мене спровадить на розправу."

Розхвилювались учні враз,

Його засипавши словами:

"Чи ж то не я?" – "Один між вами,

Що з миски тут зі мною їсть.

Син Людський дійсно йде на страту –

Так мовлено й те має стати.

Тому ж, хто зрадив, прикра вість

Від Мене: кара на зрадливця

Така, що ліпше б не родився,

Впаде." Вечеря до кінця

Дійшла. Вже кожен з них наївся,

Як, взявши хліб, Ісус підвівся

Й, благословивши, мовив: "Ця

Хлібина – плоть Мойого тіла.

Візьміть по скибці і, кортіло б,

Чи ні – а з´їжте все до крихт."

І поламав, усім роздавши.

Потому, чашу в руку взявши,

Подяку склав. І кожен з них

Пізнав її, вином налиту.

"Ця кров Нового Заповіту,

Ця кров Моя, – казав Ісус, –

За багатьох проллється нині.

Почуйте: більше і краплині

Моїх не зволожити вуст

Із виноградного напою,

Аж поки Ангола рукою

У Царстві Божім не наллють

Мені напою молодого."

 

 

 

(14. 26-31)

 

Затим, подякувавши Богу,

Ісус та учні знов у путь

Зібрались на Оливну гору.

Вже на горі Він мовить: "Скоро

Спокуса дійме вас усіх.

Бо ж добре знаю сенс рядків цих:

"Уражу пастиря, то вівці

Всі розбредуться, мов на сміх."

Те стане ще цієї ночі.

Коли ж воскресну Я – на очі

У Галілеї вам з´явлюсь."

Петро ж почав гарячкувати:

"Мене спокусі не здолати!"

Та сумно проказав Ісус:

"Ще другий півень не запіє,

Як тричі ти зректися вспієш

Мене – спів півня буде знак!"

Той присягався головою:

"Готовий вмерти я з Тобою!"

Та й інші присягались так…

 

 

(14. 32-42)

 

Ще ніч міцну тримала владу,

Як в Гетсиманію до саду

Ввійшли, де мовив їм Ісус:

"Посидьте тут в тіні оливи –

Душа запрагнула молитви,

То відійду і помолюсь."

Гукнув Петра, гукнув Івана

Та Якова й неначе рану

Знайшов на грудях потайну –

Почав тужити й сумувати:

"Душа завита в смерти шати

Моя, утім не на війну,

А до молитви йду, як завше.

Пильнуйте ж тут!" – До них сказавши,

Ступив сім кроків далі в ніч,

І впав на землю, й став благати:

"Цю чашу, Отче, сам налляв Ти,

Та ж Ти всесильний, прошу – річ

Ця хай мине Мене, слабого…

Утім, на все веління Бога…"

Як повернувся ж Він до них,

Ті спали долі сном дитини.

Ісус Петрові: "І години

Не зміг протриматися ти!

Молитися б невгавно мусив,

Щоби не впасти у спокуси.

Бо ж дух бадьорий, тіло – ні!"

Пішов та знов молився ревно,

Але Апостолів даремно

Просив не спати – на сумні

Думки те вкрай звело Ісуса,

Коли з молитви повернувся

Й зачав будити учнів знов.

А ті з ганьби ховали очі,

Що піддались на звабу ночі.

Та вже плелись тенета змов,

Тож, повернувшись із молитви

Утретє, мовить Він: "Гонитви

Закінчено – будіться всі!

Ось надійшла година зради –

Син Людський видається радо

Навік втонулим у грісі!

Вставайте ж – гомін чути всюди."

 

 

(14. 43-52)

 

Цієї миті виник Юда

З пітьми і охоронців гурт,

Всі з мотузками та з киями.

А він казав їм: "Знака я вам

Подам – пильнуйте ж добре тут:

Кого цілунком я позначу,

То Він – хапайте, здобич наче,

А далі служба вам проста."

І підійшов, і мовив лунко:

"Учителю!" і поцілунком

Торкнув закеплені вуста.

Первосвященицькі підручні

Взяли Його, один же з учнів

Махнув у відчаї мечем,

Відтявши служникові вухо.

Ісус же мовить: "Кожен слухав

Мене при храмі вчора ще.

Й хоч намірів не мав тікать Я,

Та ви прийшли, немов до татя,

З мечами й палицями ось.

Так заповіт пророків збувся."

І всі покинули Ісуса,

Хоч крові більше й не лилось.

Лишень юнак якийсь під тином

Стояв завитий у шматину.

Коли ж піймали дивака,

Він випорснув з того лахміття

Та, позбивавши трохи віття,

Втік від сторожі голяка.

 

 

(14. 53-65)

 

Ісуса ж повели потому

Аж до Кайяфового дому,

Де вже плекався вбивчий плід –

Зійшлися свідчення шукати,

Щоб змудрувати плани страти,

Та не виходило, як слід,

Бо свідчення були фальшиві.

Ховали очі, гнули шиї

Злоріки злякані й нудні.

Та дехто мовив, хоч і нудно:

"Ми чули, цей казав прилюдно:

"Зруйную храма й за три дні

Нерукотворний храм напевно

Збудую," – твердили непевно.

Тоді первосвященик став

Посеред хати й мовить строго:

"Відкажеш на слова котрого

Із наших свідків?" Та не став

Ісус нічого промовляти.

По тім Кайяфа: "Заявляв Ти,

Що є Христос і Син Творця?"

Ісус на те: "Побачте Сина,

Ви Людського, коли вестиме

По праву руку від Отця

Той бесіду з Отцем на хмарах!"

Кайяфу наче вдарив спалах –

Роздер одежу на собі:

"Не варті свідки на увагу –

Завважте ось богозневагу

Та це зухвальство на суді!"

Тож вирок їхній був – до страти!

І стали бити і плювати

На Нього, поваливши з ніг.

І хоч господарям не рівня,

Накинулася люта двірня

Й собі глумиться, хто як міг.

Лице старим накривши міхом,

По черзі били задля сміху

Й питали: "Котрий? Ти ж пророк!"

 

 

(14. 66-72)

 

Петра ж той суд у серце вразив,

Бо йшов за ними ще відразу,

За кроком стишуючи крок.

Між двірні грів при ватрі ноги,

Служниця ж, зиркнувши на нього,

Сказала: "Бачила тебе

З Назаритянином Ісусом!"

Петро ж відрікся: "Забожуся,

Бігме – невдатний до кебет.

Хто в чім узрів мою провину?"

І відійшов, і в цю хвилину

За рогом півень проспівав.

Служниця ж твердила затято:

"Він з тих – мені б, та не впізнати!"

Петро ж відрікся знову. Мав

Підозру дужчу хтось, крім неї:

"Так-так, бо ж ти із Галілеї –

З твоєї мови чутно те!"

Бідак затрясся, мов каліка:

"Не знаю Цього Чоловіка,

Що ви про Нього речете!"

Й запів при цьому півень знову,

Згадав Петро Ісуса слово:

"Зречешся тричі ти в цю ніч."

І кинувся він світ за очі,

І плакав…

 

 

(15. 1-15)

 

А на спаді ночі

Назаритянина, що віч

Не встиг склепити по знущанні,

Зв´язавши руки, ранком раннім

На суд Пилату відвели.

Судити цей гадав суворіш:

"Ти Цар Юдейський?" – "Сам говориш!"

На те Ісус. Немов воли,

Сопіли книжники й старшини.

"Чого мовчиш, у чім причини?

На Тебе свідчення – гроза.

Так дійдемо либонь до страти!"

Та дивувався прокуратор,

Бо більш нічого не казав

Ісус. Напередодні ж свята

Звичайне право у Пилата

Було помилувати раз,

Кого просили, зі в´язниці.

Якийсь Варавва – вбивця ниций

На розп´яття чекав якраз.

Коли ж гурба запрагла слова,

Спитав намісник, чи готова

Царя Юдейського собі

Прийняти із нагоди свята

Вона? Бо відав прокуратор,

Що чин Ісусовий свербів

Первосвященицькому чину.

Вони ж найшли якусь причину

Й намовили присутній люд,

Щоб відпустили їм Варавву.

Пилат на те: "Владнаю справу,

Та мовте – що ж тоді зроблю

Я з цим, що ви Царем Юдейським

Його звете? Бо по житейськи –

Не бачу злочину Його."

Гурба ж ізнесамовиті́ла:

"Розіпнеш богохульне тіло!" –

Лунало голосно кругом.

І прокуратор здався – мусив,

Щоб вгамувати те виття.

Варавву відпустив, Ісуса

Ж він засудив до розп´яття.

 

 

(15. 16-32)

 

По тім Пилатова сторожа

Над Ним знущатися негоже,

Зі сходів пхнувши, почала.

Зійшлось їх на розвагу ницю!

Ісуса вбрали в багряницю

Й вінок терновий до чола

Його торкався. Злі гримаси

Довкола корчилися: "Нас Ти,

Юдейський Царю, привітай!"

І били києм, і плювали,

Й поклони, буцім, віддавали.

Порозважались добре та й,

У ту ж одежу знов по п´яти

Ісуса вбравши, розіп´яти

Мерщій за місто повели.

Ішов же з поля перехожий

На ймення Симон, то сторожа

Хреста волікти за вали

Примусила сердегу, вище –

На гору, що Череповище,

"Голгофа", себто, нарекли.

І піднесли до вуст Ісуса

Вино прощальне, та по вусах

Лиш дві струмини потекли,

Бо не прийняв п´янкого трунку.

І був розп´ятий Він. Дарунку –

Його одежі, вельми ті

Кати зраділи, розігравши

Поміж собою, як то завше

Між вояків. І на хресті

Зробили напис: "Цар Юдеї."

Та не пішли з гори – до теї

Ще двох злодіїв притягли.

Розіп´яли нещасних вправно

По ліву руку і по праву

Від Нього, й тим слова були

Потверджені з Писання певно:

"До розбіяк Його напевно

Залічать." Зразу на ніщо

Звели Його діла і слово.

Всяк перехожий лихословив

Та глузував. Казав: "То що,

Ти храм руйнуєш до основи,

І за три дні будуєш новий –

Зійди ж та Сам Себе спаси!"

Первосвящеництво раділо:

"Спасав когось, а власне тіло

Спасти не годен! Ти ж єси

Христос – Ізраїлевий Пастир,

Зійди з хреста, щоб нам упасти,

Повіривши, Тобі до ніг!"

І кпили книжники затяті,

І навіть поруч розіп´яті,

І глузи чулися від них.

 

 

(15. 33-41)

 

Зненацька ж, ув обідню днину,

На Сонце наче хто ряднину

Напнув – ураз настала ніч.

Ісус же крик у темінь кинув:

"Навіщо Ти Мене покинув,

Мій Боже?" З тих же, котрі віч

Не зводили з Його обличчя,

Казали дехто: "Це Він кличе

Сюди Іллю." А хтось побіг –

Змочивши оцтом клапоть губки,

Підняв на палиці, щоб губ тих

Торкнутися кривавих міг,

Та й реготав: "Уздріти раді

Ми будемо – невже насправді

Ось прийде знять Його Ілля?"

Ісус же скрикнув непритомно

І дух віддав. У Божім домі

В ту мить здригнулася земля

Й роздерлася навпі́л завіса.

Тут сотник із землі підвівся

І мовив: "Певно, що таки

Цей чоловік був Сином Божим.

Поодаль, боячись сторожі

На все дивилися жінки,

Що йшли за Ним із Галілеї,

Та й інші: Соломія, з нею

Марія – мати двох синів –

Йосії з Яковом. За ними

Лице Марії Магдалини

Печальне бачили.

 

 

(15. 42-47)

 

Сидів

О тих часах в Ариматеї

Поважний радник – Йосип. Теї,

Уже вечірньої, пори

Прийшов він сміло до Пилата,

Щоб той велів йому віддати

Розп´яте тіло. Говорив,

Що завтра буде вже субота,

Тож погреба сумні турботи

Сьогодні виконати слід.

Пилата вельми здивували

Ісуса муки нетривалі.

Підозрюючи змови слід,

Він сотника гукнув до хати,

Та той посвідчив, що розп´ятий

Давно помер. Пилат по тім

Дозволив Йосипу в гробницю

Покласти тіло. Плащаницю

Придбав нову, як сам хотів,

Достойник той і, загорнувши

У неї тіло, хутко рушив

До скелі – був собі зробив

Печеру Йосип там завзятий,

Та нині в неї ліг розп´ятий.

На лаз, як завше на гроби,

Поклав чималу каменюку.

Тамуючи у грудях муку,

Дві жінки з Йосипом були:

Журна Марія Магдалина

Й Марія інша, та, що сина

Йосію мала.

 

 

(16. 1-8)

 

А коли

Суботній день у смутку сплинув,

Жінки: Марія Магдалина

Й Марія Яковова та

У товаристві Соломії

Взяли пахучої олії

Й прийшли до гробу. Їх мета

Була – небіжчикове тіло

Змастити пахощами вміло.

Вже сонця перли день ронив.

"Хто ж прийме нам із гроба камінь? –

Балакали. – Бо ж ми руками

Не зрушимо його." Вони

Ж побачили, ступивши ближче,

Що вже відкрите печерище –

Ген камінь зрушений рудів.

Зайшовши втрьох усередину,

Незнану стріли там людину –

Юнак у білому сидів

По праву руку від проходу.

Вже мірилися дати ходу,

Аж він до них заговорив:

"Хай ваші плечі не трясуться.

Прийшли розп´ятого Ісуса

Шукати? Він з ції нори

Вже геть пішов по воскресінні,

Не лишивши в печері й тіні,

І в Галілею нині йде.

Тож вам поквапитися лучче

Та повістить Петрові й учням,

Зустрітися з Ісусом де

Вони повинні." Вийшли з гробу

Жінки, мов бісову подобу

Наявно стрівши на землі.

Втекли з порожньої могили

Й ніде про те не говорили,

Що бачили в ранковій млі.

 

 

(16. 9-18)

 

Воскресши ж у недільній днині,

Ісус Марії Магдалині,

Що з неї демонів колись,

Було, прогнав, явився перше.

Вона ж, сльозу печалі втерши,

Пішла до учнів, бо лились

І в тих розпуки сльози ревні.

Коли ж почули, що даремні

Плачі, бо Вчитель повернувсь,

То не повірили спочатку.

Та певності того печатку

Приклали двоє – цим Ісус

Живий постав поперед очі,

Як простували проти ночі

Ті до села. Та ще не всі

З них вірили у воскресіння,

Аж зарипіли двері в сінях

Тії хатини, де присів

З них кожен тихо на ослоні. –

Ввійшов Воскреслий і у слові

Його був докір і жура,

Що не повірили, зчерствілі,

Тому, хто взрів Його у тілі

Живому. І сказав: "Пора.

Ходіть-но ви в світи широкі

Та скрізь Євангелія кроки

Хай робить з вами в ті світи.

Й котрий увірує із люду –

По хрищенню спасенний буде,

А хто не ввірує – затим

Пізнає невблаганність суду.

Котрі ж увірують – повсюди

Чинитимуть тоді дива.

Не вкусять їх отруйні змії,

І смертодійне не подіє

На них, і демонів по два

Й по три вигонитимуть дуже,

Й, поклавши руку на недужих,

Помножать добрих їм годин."

 

 

(16. 19-20)

 

Скінчив на цім земну науку

Ісус та й сів по праву руку

Від Бога. Учні ж, як один,

Всі розійшлись тоді по світу,

Дослухавшись до заповіту.

Господь же сили їм та вмінь

Все додавав на Божі справи –

На проповіді та відправи.

Ті ж Добру Вість несли.

Амінь.

 

 

 

 

 

 

 



Партнери