1

 

Наобіцяй мені Обіцяного Краю,

Що в ньому рік молочних понад край.

Сподобиш: я ще скибку з нього вкраю,

Либонь не вкраду… дармо не карай…

 

Я сто століть не чув погук Побіди,

Лише плачів скородив гами альт.

В новім Єгипті зводять піраміди

І я лупаю бронзою базальт.

 

Та альт умре. На здогад манускрипту

Залишать скрик наднільські плаксії.

Всі десять кар, що ти післав Єгипту,

Чомусь на плечі падають мої.

 

Бо в нас отут лишень царів долини,

Прегарні труни вибраних мерців.

Твоїх рабів забронзовілі спини,

Неначе брук під шинами тельців.

 

Бо в нас отут безживні брязки блиску,

Крізь дику ніч − істерика вогнів.

Хіба знайдеш із хлопчиком колиску,

Коли в паркани вже затисли Ніл?

 

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…

В чужих богів не вижебрать добра.

Наобіцяй мені Обіцяного Краю

На західному березі Дніпра…

 

2

 

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…

Тесальник брил в пустелі я вмираю,

В притінкові кривавої гори.

Вона зп’ялась вже ген до половини.

Мене потовк наглядач без провини,

Немовби кедра вилупив з кори.

 

Та дивина: вже й той житець шеолу.

Його забив, діставши шаблю голу,

Один вояк, й утік тії ж пори.

Казали, буцім звуть його Мойсеєм,

Із наших він, але з нагоди сеї

Мені вже Сущий втіхи не створив.

 

Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?

Життя кладу − Ягве тебе покличе

На відшуки Аврамових дубів.

Марнота все − не знати вам свободи,

Скоріше Ніл заверне жовті води,

Бо волі дух убійний для рабів!

 

Ми триста літ чужі плекали добра,

Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,

Цареві в пояс голову схилив.

Даремно ж ти вихнув жалом домахи:

Рабові втіха − пригірщ соломахи

Та куций сон про давню тінь олив.

 

Яка ж ти чорна, кров каменотеса.

З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,

На запах твій підкрався скорпіон.

Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.

Рабові склепом стане піраміда,

Немов той раб − всерабський фараон.

 

3

Ми триста літ чужі плекали добра,

Чужим царям втлумачували сни.

Наш батько − Йосип, мудрий, наче кобра,

І наче віл, сумирний та пісний.

 

Всевладний перстень, край оази хата,

Жар-колісниця впряжена у цуг,

Покірна челядь, віддана Осната,

Оброть на шиї − золотий ланцюг!

 

Чого ще треба ловкому рабові?

Доточуй збіжжя панові в кагат.

Десь Ханаан без хліба й без любові,

А тут Єгипет − сонний ситий гад…

 

Ідуть брати, відломиш їм кавалка,

Нехай їдять, і не згадаєш зла;

А десь тим часом знов купецька валка

Ясир до Потіфара повезла.

 

В далеку Чудь укотре гнати струга,

Нести Христа нехрещеній юрбі,

Усім світам подарувати плуга…

Лемішку з гички − лишити собі…

 

О земле снів, де правлять фарисеї,

Де в чорнім ґлеї топляться громи,

Чому так рідко родиш ти Мойсеїв,

Чому так рясно Йосипів самих?

 

4

 

Де в чорнім ґлеї топляться громи,

Де ріки молоком сочаться й медом,

Де вільний хлоп одвік не чувся смердом,

Якогось дня рабами стали ми.

 

Нас не посів ні цар, ні хижий хан,

Хоча й стояв Бату під Вічним Градом;

Либонь то душі нам побило градом,

Що ми забули любий Ханаан.

 

Отари множив зманливий Гошен

І гладшав люд з єгипетських наїдків,

Але ковтав шеол свободи свідків,

Земля ж родила, та рабів лишень…

 

З дорідних паш раділи скотарі,

Чужі жерці товкли привабно в било

І новий родич плескав незлобиво:

„Да мы же братья, что ни говори!“

 

Уже й дітва, що годі їй до стель,

Пищала: „што“, кепкуючи із мами,

Старійшини ж хитали головами:

„Нам ліпше рабство, ніж пісок пустель!..“

 

Сінай для тих обернеться гробом,

Хто манни ждав, ждучи в барханах Сіна.

Від нераба одна в раба відміна,

Що раб не прагне стати нерабом!

 

5

 

В прегарний Край, де мліло Боже мливо,

Ви Йосипа кістки внесли дбайливо,

Невгавного ж Мойсея хирний порох

Ізвітрів ненабридливо та скоро…

 

читати