Електронна бібліотека/Проза

Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
Завантажити

– Попрацюйте кулачком!

Я почав слухняно стискати й розтискати кулак. Тим часом вона вміло розкривала упаковку з препаратом. Одного вправного руху вистачило жіночці в лікарському, свинцевої барви, костюмі на те, аби зломити кришечку скляної ампули. Цікаво, як називається посада благодійниці? Невже справді медсестра? А спрощено – сестра та й усе. Або, як у нас кажуть – сестричка… Професіоналка – зразу видно; кому, як не мені, це визначати – вже я їх надивися, тих медсестер…

Бо ріс хворобливим – як не запалення легенів, то синусит, як не кір, то неминучий щорічний грип. Покачався на лікарняних койках, понатоваришувався з лікарняними тарганами – безсумнівними рекордсменами з-поміж своїх рудих родаків із інших державних установ! Пам´ятаю, в пульмонології… ото була сестричка! На уколи до неї приходили не лише з сусідніх відділень, а й з поліклініки! Завідділенням гнівалась, та що могла вдіяти – пацієнти просочувались до чаклунки-сестрички, здавалося, навіть крізь стіни! І знали, на що важились – усі відчуття від уколу професіоналки обмежувались легеньким, майже еротичним плесканням по сідниці, я своїми очима бачив, як деякі чоловіки позичали в неходячих картки, аби насолодитися дотиком чарівної долоні знов!

А були й інші медсестри. Коли в терапії на чергування заступала дебела тітка з обличчям кольору та форми вареного буряка, пацієнти розбігалися від неї так, що тарганам залишалося тільки заздрити. Добра половина відділення негайно кидалася до завідуючої – відпрошуватися, деякі недисципліновані просто ховалися, а лежачі загодя стогнали на весь поверх та проклинали жорстоку долю. Від уколів буряколицьої довго не гоїлись фіолетові набряки, а два-три рази за зміну пустити гойну рідину "під шкіру" було для садистки, схоже, стійким планом!

Ця не така, вже б я та не розгледів! Пещені руки з тонкими пальчиками піаністки… Звісно – після роботи корову доїти не квапиться, та й картоплю сапати теж! Ловко вивільняє з упаковки шприц, спрямована точним, безмаль снайперським рухом голка спрагло всмоктує рідину з ампули. Рідина кольору витриманого коньяку. Чи не навмисно це зроблено, з кольором? Бо безбарвна рідина й асоціацій ніяких не викликає, а рідина кольору благородного напою… Не здивуюся, якщо це справді так і якась група психологів дійсно порадила забарвити препарат.

Ех, лікарняне моє дитинство! Дитина бавиться скрізь, куди б не потрапила. Підозрюю, що в концтаборах приречена дітлашня гралася в конвоїрів та утримуваних, а ми забавлялися, граючись у захоплюючі шпитальні будні. В хід ішли використані шприци (звісно – без голок) і упаковки від ліків, судна, що стояли під ліжками неходячих та запальнички курящих. День не минав марно, коли щастило бодай трохи проїхатись на оснащених коліщатами ношах, що цілодобово чергували в коридорі, а вже спрямувати у вільний політ палатою пантофлю сусіда вважалося майже обов´язком.

Більш посидющі полювали за використаними крапельницями. М´яка, приємна на дотик трубка, або на лікарняному жаргоні – "система", була ніби навмисно зроблена для мистецтва. Потрапивши до вправних рук подібних мені завсідників лікувального закладу прозора крапельниця перетворювалася на фантастичних рибок і пухнастих кицьок, комічних черепашок і сентиментальні букетики незабудок. Віртуози виплітали цілі композиції квітів, а одного разу дядько Сашко з четвертої палати наповал вразив персонал та контингент цілого стаціонару, виготовивши з оригінального матеріалу пречудовий портрет Джоконди! Природно – з усмішкою. Втім я трубкоплетінням не займався – невсидливий був!

Любо, любо милуватися діями вправного фахівця – сестричка так дбайливо перехоплює моє передпліччя джгутом, наче то не холодний синтетик на голому тілі, а барвиста хустка на рукаві весільного боярина! Я хочу зустрітися з нею поглядом, але погляд сестрички зосереджений на моїй руці – медсестра вишукує необхідну точку на вені. Не за те їй платять, щоб…

Це ж у пульманології зустрівся я з тим кирпоносим дівчам, чи в терапії? Як його… Леся – чи ж я міг забути! В дівчинки було щось із горлом – вона розмовляла пошепки. Щоб розчути Лесю, слід було близько нахилятися й дуже скоро мені не було вже нічого милішого за її тихий, теплий бо сприймався впереміж із подихом, шепіт. Ми ховалися на підвіконні, за розлогою пальмою в кінці коридору й шепотілися та хихотіли на своїх перших побаченнях годинами. І це були справжні побачення – з записочками, що їх передавали сусіди по палатах, із заохочувальними штурханами дядьків та підбадьорливими усмішками жіноцтва. Лікарі сварилися, нас викурювали з-за пальми, але ввечері, коли у відділенні залишалися лише чергові, ми з Лесею розкошували на холодному підвіконні донесхочу. Ні – ми навіть не цілувалися, просто сиділи та трималися за руки, але нам і не потрібні були тоді ніякі поцілунки!

Чорт, лише зараз дійшло, що нічого кращого в стосунках із жінками не було в мене за все подальше життя! Було перше роздягання догола, перша ганьба невдачі та перший тріумф повноцінного оргазму. Були "так" неприступних, здавалося красунь та проплачена вседозволеність повій. Були п´яні оргії… були, були – грішний! Але… Але не було нічого солодшого за оті кумедні підліткові побачення під пальмою в лікарняному коридорі. А ми ж усього лише трималися за руки… Ні, був іще Лесин шепіт… Найпотужніший за всі оргазми.

Ось задертий догори шприц випустив "контрольну цівку", голка впевнено наблизилася до здутої вени. Р-раз! А що я казав – професіоналка. Наче та давня сестричка з пульмонології… Подивися мені у вічі, сестричко! Зазирни і я розкажу про найщасливіше кохання мого життя! Ти такого ще не чула! Ти дуже здивуєшся, дізнавшись, що найпотужніший у світі оргазм буває від шепоту хворої тринадцятирічної дівчинки на холодному підвіконні тьмяного лікарняного коридору! Подивися, ти ж витягла вже шприц, турботливо приклала до вени ватку, навіть допомогла мені зігнути руку!

В лікарні мати з батьком навідували мене не часто. Іноді я навіть підозрював, що вони вмисно прагнуть перекинути турботу про сина на державу. А, оскільки держава мала до біса й власних клопотів, опікуватися собою мусив я сам. Перший привід до дитячої кімнати міліції був за смішне пограбування шестикласників. У міліції я й запізнався з Коном. Найсмішнішим виявилось те, що Кон – Конрад – було справжнє ім´я мого нового приятеля. Він навчив мене отримувати гроші, не вдаючись до насильства.

Конрад наштампував купу якихось довідок, посвідчень та сертифікатів і ми рушили попід квартирами видурювати в довірливих громадян приватизаційні ваучери. Підозри громадян, викликані переважно аж надто юним виглядом брокерів (так ми себе йменували) Кон придушував у зародку, оголомшуючи майбутніх інвесторів баєчкою про наш, всемогутній, буцімто, інвестиційний фонд, що фінансується самим Соросом. А Сорос, як відомо, опирається виключно на молодь. Таке крити було нічим. Ваучери ми вдало продали якомусь новонародженому магнату й, поки на наш слід не вийшли правоохоронні органи, або, що значно небезпечніше – рекетири, поквапилися змінити рід занять.

Далі мені згадувати нецікаво. Взагалі, допіру я зробив відкриття, що найкращі миттєвості мого життя збігли колись дуже давно за лікарняною пальмою. Після такого треба просто вмирати. Справді, яка різниця, як і чим заробляв я собі на прожиття, якщо це прожиття не мало аніякісінького резону? Хто це сказав, що дорога, котра не веде до храму, позбавлена сенсу? Мав рацію. Але тоді я цього не знав.

Кон загорівся автомобільним бізнесом. Відкриття кордонів спричинило могутній потік європейського непотребу на колесах, від самого вигляду якого в наших не розбещених різноманітністю автолюбителів відвисали щелепи. І поки вони не поверталися в природне положення, ми з Коном нашаткували трохи "капусти". Втім, ще не народжений середній клас навально переходив у категорію бідняків, а ті нечисленні, що переходили в категорію заможних, європейського автонепотребу не потребували. І Кон вирішив, що треба мастити лижі.

Недарма мого приятеля звали Конрадом, він мав таки якихось родичів за кордоном, власне – в славному заокеанському штаті Огайо, де скоро опинився й сам. Вроджений патріотизм не дозволяв мені долучитися малою часткою до могутнього Гольфстріму четвертої хвилі еміграції, тож я залишився вірним сином згорьованої від невдатних реформ Неньки, втім, Ненька мого сердечного поруху не оцінила. Позбавлений батьківської опіки природженого шахрая безрукий учень наробив дурниць, нашаткованої "капусти" ледь вистачило, аби залишити за собою право вільного пересування широкополими ланами вищезгаданої Неньки. Голос вишуканого поміж огайських просторів Кона вражав здатністю переконувати: "Подавай на Грін-карту, а я тут стріну!"

Зрозуміло, з цієї авантюри нічого б не вийшло, навіть під патронатом природженого авантюриста. Що сталося б із наймогутнішою країною світу якби кожному волоцюзі на зразок мене видавали Грін-карту! Але, як потомственний американець, Конрад не любив здаватися. Скоро він знайшов сімдесятирічну, напівпаралізовану пенсіонерку, яку Господь настільки позбавив розуму, що стара погодилась вийти за мене заміж! Уточнивши, що виконання подружнього обов´язку обмежуватиметься підстриганням газону перед фазендою старої, я помчав назустріч щастю.

Глянула. Таки глянула! І, усміхнувшись, підбадьорливо торкнулася мого плеча, мовляв: тримайся хлопче! Це викликає повагу. Це професіоналізм найвищого ґатунку! Ніколи в житті жодна медсестра не дивилася на мене так підбадьорливо. Навіть та, еротична, з пульмонології… Зачекай, сестричко! Не квапся кидати використаний реманент до міленького кошичка під нашими з тобою ногами! Не квапся, стягнувши зі своїх музичних пальчиків, відправляти слідом за шприцом і рукавички! Я мушу розказати, мушу звіритись… кому ж, як не тобі… Ти повинна знати, ти ще молода – тобі згодиться… Ніколи не ступай на шлях, якщо цей шлях не веде до храму! Ніколи не забувай теплого, шепітного подиху свого першого кохання на холодному підвіконні, за пальмою, у тьмяному лікарняному коридорі. Скоріше за все, це кохання виявиться не лише першим, а й останнім. А якщо в кінці твоєї дороги немає храму – збудуй його. Хоча б маленький, мікроскопічний храм на одну персону.

Я гадаю, серце старої не витримало очікуваних змін. Поки я перетинав Атлантику, моя наречена вмерла. Автоматично я став нелегалом. "Вчи мову! – підбадьорював мене приятель. – На нас чекають великі звершення!" Він влаштував мене на дуже вигідну роботу, і якраз для нелегала – возити проституток. Мова справді давалася мені легко. Помітила – я ж зрозумів, як ти сказала мені про кулачок!

Якось я повіз дівчаток на черговий виклик. Ти бачиш, сестричко – завдяки моїм дитячим хворобам я зберіг майже хлопчачу статуру. Тим відморозкам повій виявилося мало й вони захотіли мене. Я опирався, але їх було троє. Два дні я прокачався потім у своєму лігві, пив та думав повіситися. Але мене стримувало бажання помсти. Я знав, де господар квартири тримає пістолет – він сам показав мені, демонструючи про всяк випадок підозрілому квартирантові свою захищеність. Я вкрав пістолет, поїхав і застрелив тих трьох.

Нічого, сестричко, мені вже не боляче те згадувати. Одне єдине мені боляче згадувати і ти вже знаєш, що. Правильно, молодець – це подих. Подих тринадцятирічної дівчинки на ім´я Леся. Дівчинки, яку я майже забув. Якби я її остаточно забув, це була б катастрофа. А так – нічого. Добре, коли є що згадати. Погано, коли немає чого згадати, сестричко. Запам´ятай.

Конрад, мій єдиний у цій країні приятель, з´явився до суду напідпитку, кричав, що я – жертва тоталітарного режиму і заслуговую на співчуття. Присяжним його поведінка не сподобалась. До того ж факт зґвалтування доведений не був.

У тебе гарна країна, сестричко, от тільки не слід було мені сюди приїздити. Надто до штату Огайо – дуже вже суворі ваші закони. Аж до смертної кари.

Шляхом ін´єкції…

 

 

 

2011 - 2012р.р.



Партнери