Завантажити

Подумали, що то мара, та й стали кричати1


Розмова з Микицею була лише питанням часу, а що новини по селу розлітаються ще швидше, аніж виспівування Артемкових свистків, то часу цього було зовсім небагато. І справді, Микиця навіть сам не прийшов – прислав по Артемка незмінного "зброєносця" Жеку. Ліве зброєносцеве вухо відстовбурчувалось більше за праве й тим визначало безрадісну Жекину долю та його низький соціальний статус.
– Цего… Микиця кличе…
Артемко пішов. Микиця безальтернативно королював над усім підлітковим населенням Озерного, карав та милував, і відмова від аудієнції автоматично зарахувала б відчайдуха до переліку мешканців якогось із паралельних світів. Компанія звично тусувалася в занедбаному колгоспному садку за колишнім сіносховищем.
– То це правда? – верховода вивищувався над однолітками на добру голову.
– Ага, – винувато сказав Артемко та шморгнув носом. Хлопчак давно відкрив, що вчасне й уміле шморгання носом здатне вберегти від багатьох неприємностей. Щуплявий Артемко ніколи не геройствував.
– І що, так ото прямо й ходиш?
– Ага.
– Ага-ага! – перекривив Артемка Микиця, його підлизні, яких крутилося довкіл проводиря зо п'ять-шість, догідливо загигикали. – Ти мені розказуй, а не агакай, дуриндо! Гадаєш, як пішов по воді, то я тебе не дожену?
Від такого дотепу загигикали вже не тільки підлизні, а й сам озернянський проводир.
– Та… ну… – почав Артемко. – То ловили з Сашком рибу й гачок у рясці… Я пішов одчепить і… Ну, йду собі по воді й не тону…
Микицині підлизні позавмирали, ліве Жекине вухо відстовбурчилося ніби ще дужче, сам хлопчачий король дражливо закусив тонку губу:
– І?
– І… йду собі… по воді…
– А гачок?
– Гачок… Став на коліно, руку засунув і відчепив…
– На що став?
– Га? – не зрозумів Артемко.
– На що коліном став, дуриндо, питаю?
– Ну.. на воду став… я ж кажу…
– Як, як ти став на воду, придурку? Не можна стати на воду, ані коліном, ні…
Шморгання носом не допомогло – Артемкова здатність до ходіння по воді чомусь роздратувала ватажка сільських розбишак до краю.
– Ну… показать можу.
– Ходім. І не дай Боже ти мене дуриш, хирявчику – я тебе в тій воді й утоплю!
Хутко посхоплювалися й пішли. Підлизні ледве встигали за сягнистими кроками рознервованого ватага, Артемко дисципліновано дріботів за гуртом.

Чутка, що Ковальчуків хлопець пішов по воді рознеслася Озерним ураз, хоча нікого на злощасній позавчорашній риболовлі Артемко з братом Сашком наче й не стрічали. Рибалили на своєму місці в куширі, а бач – до вечора того ж таки дня про дивовижу шепоталася вже, вважай ціла Зміївщина, а назавтра – то й усе, розкидане поміж ставків, болітець і верболозів село. Хтось вірив, хтось не вірив, мамка наказала більше до води не потикатися – від гріха, сусід Захарович навпаки, кликав у поміч – ставити на орендованому ставку мережі, а батюшка отець Лавро казав, що то гріх і закликав вірних менше слухати брехень, а більше молитися, надто – проти місячної ночі.
Заховавшись від причепливих очей за повіткою, брати вирішили повторити експеримент – набрали в ночви води, але вода в ночвах Артемка не тримала – чалапав босими ногами по бляшаному дну та зітхав із полегшою – хух, на біса йому та аномалія – на вулицю не потикнись тепер як усі! Ввечері вирішено було закріпити дослід на глибокому. Городами вийшли вдвох до Ковальчиного ставка, роззирнулися, Артемко скинув капці, Сашко сторожко пильнував конфіденційність…
І він пішов. Ставав босяка на пружну опору, навіть не вгрузав ані на ніготь, переставляв ногу й ставав знов. Обоє сопіли, Сашко заворожено, Артемко – скрушно: "Нащо, нащо воно мені? Так гарно було, поки… Лови собі в куширах рибу, печеруй раки, вирізай свистки! – хлопець неперевершено вирізав із вербової галузки свистки. – А це тепер…" Старший Сашко спробував і собі – марно. Смутився:
– Ех, якби й я… Показав би Тетянці!
Неподалік зашаруділо в кукурудзі. Таки підгледів хтось!

Хоч і заказувала мамка, але спробуй – не послухай здоров'ягу! З Микицею й Сашко не допоможе – розбіяка дармо, що молодший, а його й дорослі хлопці побоювались. Та й не було саме Сашка – подався в місто на консультацію. Підійшли до ставка, аби подалі від очей – забрели за той верболіз, де від берега мілко й де навряд чи стрінеш рибалку, або іншого якого роззяву – самі жаби. Підлизні ліниво повкладалися на траві, Микиця недобре зиркнув на провинника:
– Давай!
Артемко приречено підійшов до краю води й став на її поверхню. Зробив крок, іще й ще. Постояв. Повернувся. Микицині шістки сиділи з відвислими щелепами, сам хлопчаковий отаман зловісно грав жовнами. Нахилився, підозріливо торкнувся долонею води, спробував стати й собі та лише вчасно відсмикнув ногу.
– Як ти це робиш? Навчи мене.
– Не знаю. Воно само… – здвигнув

читати