Завантажити

плечима Артемко.
Микиця вхопив млявого Артемка за комір, притягнув до себе:
– Ніхто в цьому селі не буде робити того, чого не можу я! Я – Микиця, втямив? Я верховода, отже я маю ходити поверх води, а не ти, глевтяк! Або навчиш мене зараз, або… або й здохнеш на тій воді, бо я тебе з неї на землю не пущу, я тобі на цій землі пекло влаштую, віриш?
Артемкові очі зволожилися, хлопчак, перелякано закивав головою:
– Так, так, але я не знаю…
– Вчи! – несподівано Микиця врізав Артемкові кулаком під бік. Той охнув і осів на траву. Підлизні разом гекнули, тапер вони зробилися схожі на невеличкий гусячий табун.
– Вчи! – кат вдарив хлопця носаком кросівки.
– Я… я не… – хрипів Артемко. Підлизні майже ґелґотали.
– Значить так, – здався Микиця. – Не можу я – то не може ніхто. Запам'ятай, дуриндо: взнаю, або побачу, що ти хоч раз, хоча б десь ступиш ногою на воду – вб'ю. Ти мене знаєш. Хоча б раз… Ходім! – гукнув до підлизнів і гусяча зграя слухняно схопилася на ноги.
– А я пильнуватиму! – пригрозив наостанок вірнопідданий Жека.

Відтоді Артемко перестав рибалити й печерувати раків, узагалі намагався не підходити до зловорожої води. Майже перестав і всміхатися. А то ж було – пальця Артемкові покажи – регоче, а ні з чого реготати, то сам вигадає, такий смішко… На радість мамці допомагав більше по господарству та вирізав свистки з тягучим сумним голосом. Того дня Сашко знайшов молодшого брата, коли Артемко фарбував двері – мамка загадала. Старший готувався вступати до інституту й від домашньої роботи його було звільнено.
– Слухай, Тьом, тут таке… Тетянка, ти знаєш… За нею й Колька в'ється, і Пашка Скакун, а я… Словом, пообіцяв на човні покатати… Ну, щоб ти нас покатав, щоб романтично… Ми в човні, з Тетянкою, Місяць на небі й ти нас Місячною доріжкою за поворозочку везеш… Крокуєш собі поволі… Ну, Тетянка… романтична вона.
– Але ж Микиця…
– Вночі, Микиця не взнає… А Тетянка… я до неї…
– Добре, – зітхнув Артемко, – як братові…

Мерехтливою Місячною доріжкою неквапно крокував Артемко, що вдягнув задля такої нагоди свої найкращі білі штани та сріблясту братову сорочку, сам же Сашко блаженно напівлежав у позиченому в Захаровича човні, напівлежав, лагідно пригортаючи до серця заворожену видивом Тетянку. Від берега слався ледь помітний посеред ставка туман, заливався в прибережному вітті перший весняний соловейко. Артемкові хотілося чомусь плакати й він картав себе за це…

Цього разу Жека прийшов не сам – задля певності провідник місцевих шибайголів підсилив конвой двома гусаками-підлизнями, ті старанно супили брови й грізно топталися.
– Цего… Микиця кличе…
– Та йду…
Натхненний нічною прогулянкою Сашко прів над конспектами, Артемко йому нічого не сказав. І правильно – це його, Артемкова справа… Пішов.
– Тільки не кажи, що тебе примусили! – Микиця насунувся на бідолашного хлопійка – не дозволив і рота розкрити.
Але Артемко сказав, сказав єдине, що могло його зараз урятувати… Перш, ніж злетів над його приреченою головою кулак розбіяки…
– Ходім до ставка – навчу й тебе…
Микицин кулак завмер.
– Ха! Справді?
– Ходім!
Микиця зачудовано гикнув і вся компанія (цього разу крім Жеки було всього двоє підлизнів) рушила до попереднього місця за верболозами. Від нетерплячки сільський корольок ледве не підскакував.
Біля ставка ватага обступила хлопця щільним колом.
– Ну?
– Я зайду на воду, – сказав Артемко, – тоді покличу тебе до себе. Ти сміливо ставай, не дивися тільки під ноги – і підеш!
– Добро! – ошкірився Микиця. – Тільки аби ти, глевтяк, од мене не злиняв, ми прив'яжемо тобі до ноги мотузку!
Підлизні на чолі з Жекою заусміхалися, Артемко зм'як.
Капловухий проворно видобув з-за пазухи моток тонкої шнурки, кінець міцно прив'язали до Артемкової ноги, надійність вузла перевірив сам верховода.
– Іди!
Хлопець ступив на воду й пішов. Прогинаючись, повороз тонув у воді, Артемко не без зусиль витягував його, аби зробити наступний крок, інший кінець мотузки надійно тримав у руці сам Микиця. Зробивши кроків із двадцять, хлопчак зупинився, дивно було бачити, як він стоїть собі ледве не посеред ставка, наче на землі. Озирнувся.
– Тепер іди до мене. Тільки не дивися під ноги…
Микиця ступив і, зрозуміло – одразу вліз кросівками в воду.
– Ну, а це що?
– Не дивись, тільки не дивись, крокуй далі – зараз неодмінно станеш!
Закусивши губу розбіяка пересував ноги, щораз глибше занурюючись у густу муляку, докладав зусиль, аби зробити ще крок та міцно тримав мотузку, Артемко ж потихеньку відступав.
– Ну? – Микицин голос іскрив люттю. Заводіяка вліз уже в болото майже по пояс і не годен був висмикнути з мулу ногу. – Коли!?
– Та ніколи… напевно – сказав Артемко, нагнувся й ножиком, яким вирізав свистки та якого завжди носив із собою, відтяв

читати