Електронна бібліотека/

Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
Завантажити

"Коли я був малий то ми часто ходили з мамкою в Македони до дядька Василя в гості. Збиралася ще та компанія, нас мається на увазі – дітлахів. За тих часів дітва бавилася не так, як сьогодні, ніхто не сидів ні за якими компами, ані навіть за тетрисами – гасали собі несамовито по підрах, робили шкоду та набивали на колінах неминучі синці. Бувало, що гостювальники залишалися ночувати, тоді до моїх двоюрідних братів-сестер (їх снувалося там зо п´ять-шість) приходила трохи старша сусідська дівчинка Галя й читала нам на ніч казки.

Чи то вона робила навмисно, чи так виходило, але казки в Галиному виконанні були дуже страшні. Перро, брати Грім, щось таке – про середньовічні замки з купами трупів, про повсталих мерців та про Синю Бороду… Ну якраз, аби дітки гарно спали згодом покотом на печі в гостинній дядькавасилевій хаті та бачили гарні сни.

Слухати ті жахи було млосно й моторошно. Особливо страхали мене історії про зачинені кімнати, до яких категорично заборонялося зазирати, але необачних героїв Галиних казок наче магнітом вабило до замкнених дверей загадкових кімнат, ну й отримували вони звісно потім своє вповні. "Не йди! Не відчиняй, недоумку ( дурепо)! – кричав я подумки, слухаючи чергового Галиного жахливчика та силуючись приховати від двоюрідних братиків-сестричок зрадливий дрож. – Не відчиняй! Чи тобі мало кімнат у замку? Чи тобі мало срібла-золота в місцевій скарбниці та наїдків-напитків на щоденному банкеті?" Але ні, нерозумний герой (героїня) вперто пнувся до заборонених (єдиних на цілий будинок) дверей, підбирав ключі та присипляв господаря, аби будь що задовольнити свою (хворобливу поза сумнівами) цікавість.

Пізніше я почав розмірковувати над природою нездорового потягу казкових героїв до небезпечного та забороненого. Ну ніби маєш усе – вдягнений-нагодований, сказано тобі: до тієї кімнати не лізь, то чого ж ти, бевзню, не слухаєш? Проста собі допитливість, банальний потяг до замкової щілини? А як же небезпека покари? А як же страх? А вони боялися, про це категорично писалося в кожній із казок Галиного "репертуару" – боялися, тремтіли, але лізли!

Я теж боявся. Боявся, слухаючи виразне Галине декламування, наче то не казковий герой, а я сам крався поночі до підозріло та погрозливо замкнених дверей у найвіддаленішому кутку темної палацової галереї. Боявся, але йшов! Що я хотів там знайти?

Мамка не даремно брала мене за компанію при своїх мандрівках на Македони, навіть, якщо синочкові доводилося пропускати школу. Старий хворобливо та категорично безпідставно ревнував її до кожної псини, тож без надійного супроводу просто не випустив би мамку з подвір´я. А старого ми слухали. Спробуй не послухай – отримаєш, надто коли глава родини добряче налиганий (вважай, нормальний його стан). Літали тоді подвір´ям табуретки й каструлі, бігала, ухиляючись від чоловікових кулаків мамка, ревма ревів я. До правди, мене Старий ніколи не бив, пальцем не зачепив, але навіщо мене було бити, коли я й так сидів (лежав) ні живий-ні мертвий, очікуючи, якого ще коника викине мій нетверезий родитель.

Отоді я лежав і думав про заборонену кімнату з казки. Думав: ось, у тій кімнаті є щось таке, нечуване й небачене, що доконче змінить життя сміливця, котрий наважиться ту кімнату відчинити. Щось неодмінно значуще, вселенське, що можливо змінить життя не одного сміливця, а всіх людей на цілісінькій Землі. Лежав, слухав патяканину п´яного Старого за стіною і мріяв. Я дуже хотів опинитися в замку з забороненою кімнатою. Я відчинив би її, чого б це мені не вартувало!

 

Заборонена кімната це надія. Надія на щось краще, ясніше, не таке, як тут – повсякдень. Не сіре, не безбарвне. ЩОСЬ, невідомо що, але неодмінно краще, або таке, що здатне зробити кращим твоє життя… Навіть якби замкнених дверей не було, їх слід би було вигадати. Навіть у найзаможнішому та найщасливішому замку повинні бути замкнені двері. Як стимул. Як спонука. Саме тому, якщо такі двері існують, неодмінно знайдеться відчайдух, який попри всі заборони та погрози, захоче їх відчинити. Гірше, якщо таких дверей не буде, до чого тоді прагнути відчайдуху, що відчиняти? За дверима забороненої кімнати неодмінно має палати світло.

 

І я знайшов ті двері.

Хоч наш завклубом був уже чоловіком немолодим, усі в Северинівці, і старе й мале, невигадливо кликали його Савою. Головним завданням Сави було двічі на тиждень, у суботу та неділю, крутити місцевому люду кіно. Для дітей ціна квитка становила сміховинних, навіть як на ті часи, п´ять копійок, та ми однаково прагнули подивитися кіно задарма – з кінобудки. Сава пускав, не всіх і не завжди, а за якоюсь незбагненною нам власною системою, але вряди-годи потрапляв до того святилища й я.

У кінобудці було задушливо й спекотно, теркотів апарат, шелестіла плівка, яку великодушний маг дозволяв нам іноді перемотати, з зали долинали звитяжні голоси далеких кіногероїв та нелукавий регіт северинівських пожильців.

Здиралися в кінобудку прилаштованою до зовнішньої стіни клубу металевою драбиною, а прямо під драбиною, на рівні першого поверху були оббиті цинковим залізом, завжди замкнуті на чималу проіржавлену запірку двері. Я бачив їх тисячу разів і лише на тисячу перший мене ніби довбнею по голові телепнуло: двері! Таємничі замкнені двері, наче в Галиних казках, двері в загадкову невідомість, тривожну, але неодмінно чудову! Інакше, навіщо вони взагалі існують, замкнені, оббиті цинковим залізом двері до заборонених кімнат!

Звісно, про двері можна було спитати хлопців, можна було поцікавитися в Сави – напевно він би сказав, та й облуплений северинівський клуб мало скидався на казковий замок, але я не міг отак просто дозволити зникнути МОЇМ ЗАМКНЕНИМ ДВЕРЯМ – моїй таємниці та моїй надії на… Словом, нікого я ні про що не спитав.

У Старого в повітці було вдосталь усілякого брухту. Я підібрав добрячу залізяку й уночі, після останнього сеансу, коли всі порозходились, легко збив благенький, як з´ясувалося, замок МОЇХ заборонених дверей. І відчинив. Я був такий переконаний, що за дверима неминуче засяє світло, що не взяв із собою ні ліхтарика, ні навіть сірників. Але за дверима була пітьма. "Нічого, – подумав я, – однаково треба увійти всередину!" Простягнувши перед собою залізяку, я зробив крок, тоді ще один, тоді ще… А тоді величезна і палюча мов Сонце сокира розпанахала мої мізки навпіл… Воно там таки чатувало, світло…

Опритомнів я в лікарні. Та кімната… Свого часу в ній розмістили сільську АТС[1], а згодом, коли для телефонного начиння забракло місця, автоматику перенесли в інше приміщення – при правлінні. Попередню ж кімнату замкнули, але, як це іноді в нас трапляється, хтось чогось не догледів і оголені дроти, що стриміли зі стіни порожньої кімнати, так і не відключили від живлення. Ото я їх своєю залізякою й перемкнув…

Відтоді я повикидав із голови дурні казочки та твердо став на землю. Перше, що зробив вийшовши з лікарні, це затоваришував із дівчиною, на яку давно накинув оком та боявся, телепень, підступитись…

Ну, дякую хлопці за пиво, мені час – дружина чекає. Та сама, до речі, дівчина – одружилися ми, синок виріс. Усе по чесному, правда ж – мені пиво, вам – історія? А всіляких там заборонених кімнат, загадкових дверей та іншої дурні не існує, вже хто-хто, а я знаю напевне. Немає, ніде нічого немає, затямте!"

 

Ця химерна історія згадалася огрядному водію-далекобійнику, коли підібрав на зупинці знайомої Северинівки пасажира до Києва.

– А я зупинявся в вашому селі, обідав тут не раз, – почав, аби розговорити попутника. – Хм, якось підійшов до нас один кумедний чоловічок. Терся-терся, а тоді каже: "Давайте, я вам цікаву історію розкажу, а ви мене за це пивом пригостите!" Ну, що нам – пива шкода? То він розказав, як заборонену кімнату шукав, та як його в тій кімнаті струмом довбонуло! Сміялися…

– Козолуп! Знаю, – пожвавився пасажир, відкладаючи "Газету по-укрїнськи" – Постраждав, сердега – жінка з хлопцем від нього пішла!

– Як? Хвалився ж, що твердо стоїть на ногах!

– Може й твердо, а тільки нудний він, наче три відра цукрозаводської меляси. А скупий! Казали – як покладе край столу п´ятака навесні, то крий Боже, якщо восени його там не знайде!

– І що?

– А що – жінка його з художником заїжджим втекла!

– Що то значить, відчинити не ті двері…

 

 

Червень-липень 2012р.

 

 

[1] АТС – Автоматизована телефонна станція.



Партнери