Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

Тут розкажу про кінець Ластов´я, що трапився того дня, коли Василиха пустила в криницю відро. Власне, однаково трапився б, якби й не впустилавідро, навіть якби не приїхали в село Попса й Лушпайка, бо підходив уже кінець. А тоді сиділа на приступці коло криниці та м´яла в руках урвану линву й думала, чи можна на ній повіситися. Зажорстка… Василиха не раз думала повіситися, бо жити не було нащо, й місце нагледіла – гарний, кований гак у сволоку, якого Василь іще покійний забив для люльки, а викував… баба не пам´ятала й хто.

І що її тримало? Либонь те, що сволок зогнив – капало десь на нього з трухлого шиферу, ще Шестерню просила підперти сволока дрюком коли Шестерня був іще живий. Узимку вмер. Вони знали, бо не виходив і ступаків не було від хати. То що, вони ж землю не вдовбають і Шестерню не винесуть – лежав собі, як дитина, тільки пацюки виїли очі…

Сиділа, думала, що міг би й краще підперти – хитався той дрюк, і повіситись бабі ні на чому, та м´яла в чорних руках іржавий, розсотаний кінець линви… Село мовчало довкола Василихи, буяли бур´яни по кинутих обійстях та визирали з-за лободи хати. Еге, поки не пив Шестерня – ловкий майстер був, цілий вік на бригаді, то вмів, а вже як запив – і дрюка по людському… А по воду тепер куди, до Скакунчихи?
Бухнуло в окату глибінь відро й наче в серці щось у Василихи урвалося. Туди – сюди й зима. Знов намети по вікна, миші, що під ковдру грітися лізуть, та радіо, що вмовкло тих таки днів, коли вмовк у хаті за левадою Шестерня. Наче знало, що нікому більше драбину ставити до непевних стовпів та дроти лагодити. Один чоловік був на село Шестерня. Так і мандрував од Скакунчихи до Михайлихи, од Михайлихи до Василихи, од Василихи до Оврамихи. Тій лаву полагодить, тій косу, в тої пообідає… Оврамихи нема, ще позаторік діти в місто забрали. І Серафимиху забрали й Наумиху…

Василиху не заберуть – нікуди. Менший із жінкою розійшовся – в прийми пристав, там самому де постелять… А старший на північ як поїхав на заробітки… тоді ще, давно… Спершу щоліта приїздив у відпустку, тоді через рік, а тоді… Вже й сам старим зробився, що ж… Ні, в зиму жити не варто, – поклала собі твердо. – До зими якось тре…

Ще коли дванадцятеро жило в Ластов´ї людей, то пускали автобус, а як дванадцятий умер – перестали, й сунули до села Попса та Лушпайка аж од Ведмедівки, лаялися та виколупували з штанів реп’яхи. Кебетні були – інші в місто, на столицю…Там, мовляв, грошви… А ментів? То Попса та Лушпайка на села, на селах дільничний хіба п´яний на шестеро хутірців, берисобі – аби доніс! У тих хутірцях що – пенсіонери! Ото,бо кебетні були…Але кури та кролі – одне, то придумали… Лушпайка кебетний придумав… Пенсіонер чому – бо пенсія! Зайти в далеке село, де самі трухляки, коли пенсія. Не діло, а гульня – пробігся кутками, гроші позбирав та й пішов. У Лушпайки дівка на пошті в районі сиділа, коли поштарка гроші бабам повезе – сказала. Ластов´я сільце далеке, там уже напевно…
Ледь добрели. Сиділи в облупленій зупинці, визирали. Хай поштарка вперед, а вони назирці – сміхота!

До зими якось… бо це остання буде зима – відчувала Василиха, скільки їх залишилося там – не перебудуть зими… Торік іще семеро було. Ого, як зійдуться! А взимку Шестерня вмер, Калиниха вмерла, ця не лежала – справно заховали, син із району копачів привіз… А Гуриху небоги в пансіонат якийсь одвезли. І осталося їх четверо на Ластов´я: Скакунчиха, Михайлиха, Лучиха й вона, Василиха, колишня передова ланкова.
Нема села, ні школи, ні ферми, ні бригади, нічо… Зрідка хто на літо приїде, дачники… До Лучихи щоліта… та поїхали вже – дітям у школу скоро… Еге, збігло літо й відро в криницю впало – недобрий знак… Поки дванадцятеро жило в Ластов´ї, то автобус ходив, а як дванадцяте вмерло – не стало автобуса. Казали – закон такий у них є, що як менше дванадцяти в селі, то не треба автобуса… Ні, в зиму не варт…
Прийшла поштарка. Раз на місяць приносить і все Василиху наче зненацька застає – забуває Василиха про пенсію. Відрахувала за світло, вмовила бабу на цукерку, Василисі не кортіло та вмовила: "Чого ви? І мені виручка буде якась!" Умовила. А як у хату зайшла – голос іззаду чийсь, аж злякалася: "Далеко не ховай, стара – сюди давай пенсію. Постанова ниньки така!" Двоє. Бляклі якісь. (Чула, як Сірко в Михайлихи валував, та не зважила, про своє думалось…) Очі наче в Калинихи коли лежала, бо Шестерня без очей лежав – пацюки… "Яка постано…"

Психований Попса, куди з ним ходить! І нащо він ту стару?.. – дратувався кебетний Лушпайка– Ну опиралася. То що – штахетиною по макітрі, та й… То Попса ножаку… Воно, в Попси родина неблагополучна була, ввійти в тему можна, а все ж… І кров… тепер митися мусить… Знавіснів геть, коли кров побачив на руках: і в другій хаті бабі ножаку в груди, й у третій… Оно, як воно, коли родина неблагополучна… бач. Здається й немає більше нікого в селі – це остання жива халупа…

"Яка постанова?" – "Пенсію давай сюди, карга!" – верескнув один. І побачила тут Василиха кров на його руках, і згадала, як вискнув несподівано Сірко на Михайлишиному дворі, і подумала, що приїде завтра лавка, бо завжди на другий день приїздила, після пенсії, і згадала Василя. Як він гака того в сволока забивав. Пробуравив дірку й забив. І сміявся. Бо висітиме, гойдатиметься на гаку люлька з Андрійком, первістком їхнім. І вона сміялася. Люльку не треба часто гойдати – раз гойднув і літає вона туди-сюди хатою, наче птиця…
Відступила та щосили турнула так невправнопідставленого Шестернею дрюка…

2010 р.



Партнери