Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

– Е, та він пішов!

– Хто пішов? – Баба Ярина торохнула балійкою об комод у сінях, Сергіївна гикнула, а Зенониха стала на порозі та вп´ялася коров´ячими, через товсті окуляри, очима в Богоматір із Малям, що була на календарі навпроти.

– Жорства пішов…

Бабі Ярині й Сергіївні заціпило, а Зенониха, певно збадьорена лагідним видом Богородиці, витиснула:

– То він же вмер…

Обідньої пори Жорствиха дибала по кутку, рипала хвіртками, сварилася ціпком на псів та намагалася голосити, хоча голосіння виходило в неї чомусь сердитим: "Вмер! А борщ же з´їв, і чарку випив, а тоді каже: я полежу. То йди, лежи, в мене он у грудях пече, а на город… Заходжу, а він уже холодний – як газету читав, так із ротом роззявленим і…"

Жорствиха ціле життя недужала – серце, тож діду Жорстві хворіти ніяк не виходило, а бач… Та яке хворіти – дихнути жінка не давала – така була! Жорствиху на кутку побоювалися, а вже зичливий дід Жорства терпів у неї, що шкодливий Мурко – інші чоловіки й на пиво до чайної виривались, і так покурити-побалакати, про футбол там, або про чужих молодиць, а Жорствиха свого ні за поріг – куди!

Дибала: до сусіда Альошки, щоб подзвонив у го́род синові, та в Андріївку до Лєни –небіжки, та в Черкаси до брата; до бабів бігала, щоб купать. Ото Ярина балійку й узяла, бо в Жорствихи не було, та втрьох і прийшли…

– Пішов! – непосидючість вмерлого чоловіка розгнівала Жорствиху ще дужче. Стала в дверях до чистої й сварилася ціпком, наче на якого пса: – Бо казав: піду до кума в Микитяни! – Я йому: "Ти мені, порохно, побалакай, оно чарку налила, то сиди!" В мене серце, а він усе – піду та піду… І отак цілісінький вік – непутяще, що… ой…

Вхопившись рукою за груди, хазяйка господи вмовкла, купальниці топталися на місці, через що баба Ярина знов бемкнула балійкою об комод.

– То Жорства вмер, чи ні, – не витримала врешті-решт Сергіївна, – бо я свиням поставила, та оце стою, гикаю тут?

– А чи ти не чула? Балакаю: й борщ із´їв, і чарку, а тоді каже: піду полежу, а я кажу…

– То де ж він? – баба Ярина та Сергіївна з Зенонихою таки протиснулися повз Жортсвиху до чистої, щоб пересвідчитися, що ані живого ні мертвого там нікого немає.

– А я знаю? – на мить розгубилася Жорствиха. – Лежав отут із газетою – рот роззявлений…

– Тре закрить, бо тоді… – тоном знавця промовила баба Ярина.

– …оно газета й досі лежить! – закінчила думку господиня.

– А може він собі хропів? – знайшлася Сергіївна.

– Холодний? – важко хекнула Жорствиха.

– А ти гляділа?

– А чого б я дурна бігала по кутку та людей баламутила! Дівчата, чи ви з мене смієтеся?

– То де ж він? – виразно розвела руками Зенониха.

Видно Жорствиха не знала, що відповісти, й через те знов почала м´яти серце та гніватися:

– Де? Знала б де… воно й замолоду… В Микитяни либонь потеліпало, до кума – я не пускала…

– Мертві не ходять.

– Ну, тоді не знаю…

Пошукали в інших кімнатах і надворі – діда Жорстви ніде не було. Прийшов Альошка – приніс банку старого сала й спитати за труну, бо якщо, то він поїде – по сусідському ж… Прийшла оката Зінка, що в Козорізах у церкві співає – з батюшкою домовитися, бо батюшка на три села, то щоб зарані… Гуртом почали шукати покійного. Марно.

Першою кинула розшуки гнівлива вдова Жорствиха. Засапано всілася на перекинуті коров´ячі ясла, ціпком вицокувала войовничий дріб:

– А я кажу: ото воно пішло в Микитяни, вже як ушнипить собі… Замолоду було тільки й гляди за ним!

– Вмерлі не ходять! – твердо переконував Жорствиху Альошка. Він мав машину, мобільного телефона й з причілка – телевізійну "тарілку", через те користувався між бабів авторитетом.

– Ну тоді не знаю! – а ціпок усе войовничо вистукував…

– Якщо, то з батюшкою зарані треба, – нагадала про свою місію оката Зінка – Оно тої середи аж троє вмерло було, ще й одне на Вітряках, то ледь не побилися!

Всі облишили пошуки й згромадилися довкола перекинутих ясел.

– То на коли?

– Давайте на завтра – на обід.

– Добре! – Махнула ціпком удова. – Саме наші над´їдуть. А ти дми, Альошко, по труну, дми. Наші над´їдуть, то заплатимо. Ой, принесіть мені, дівчата, порошка. Там – на буфеті в коробочці… Боже, люди, що б я без вас робила!

– То я не братиму дорогу? – все не їхав Альошка.

– Яку дорогу? Він на ту дорогу заробив? Біда – про покійних поганого не кажуть, а то б я вам… усе поривалося з двора драпануть… Сергіївно, а твоя Вєра ж варить, то може покличемо, бо хто варитиме? Боже – й жить-не-жило й умерти до пуття не…

– Я перекажу… – здвигнула плечима подруга Жорствихи. – Якраз і свиням поставила…

– Та й яму тре комусь копать…

Навантажені дорученнями Зінка й Альошка пішли, Сергіївна й собі рипнулася була щезнути, але її спинила Зенониха:

– Куди?

Сергіївна знічено стала, всі втрьох подивилися на Жорствиху, що пила порошка, хекала й запивала водою.

– То де він? – баба Ярина тихо повторила найнеприємніше з сьогоднішніх питань.

– А я знаю? – ковтнувши, видихнула овдовіла. – В Микитяни либонь… Друге й жить живе, й умирає по людському, а це… Хто яму копатиме, хто півня заріже, хто лави позносить? Боже, це ж геть усе на мої вдовині руки!

Подруги перезирнулися. Зітхнувши, баба Ярина спробувала надати обличчю невблаганності:

– Де Жорства? Нащо півня рубать, як покійного нема?

– А я знаю? – Жорствиха не витримала й заплакала.

Підійшло ще кілька сусідок, баба Галя з Вітряків і глухий Гордій. Хтось приніс капусту на капусняк, хтось, спасибі йому – літру олії; приїхала з Андріївки Лєна, зайшла в чисту:

– А де ж дядько, його ще не привезли?

Ніхто не знав. Жорствиха лежала знеможена в спальні. Молодиця кинулася, було, туди та її перепинила Зенониха:

– Не йди, порошка випила – хай полежить. Лєна, це ж треба комусь читать і за копачів не домовилися. За яму, то може Альошка приїде, а читать – хай до баби Тасі б кого послали – вона гарно читає й бере не багато.

Лєна впряглася в клопотнечу. Приймала від сельчан, що помалу підходили, матеріальну допомогу та співчуття, а бажаючих посидіти коло небіжчика спиняла:

– Дядька ще не привезли. А похорон завтра.

Альошчине авто зустрічав уже чималенький гурт, вважай – увесь куток. Скупчилися біля задніх дверей бусика, турботливо підхопили закриту труну, що її Альошка посунув із середини.

– Тю, а чого це вона така легка? – перелякалася котрась із сусідок, що підхопила домовину знадвору.

– Казали – дорогої не брать! – виправдовувався Альошка. – Я й узяв легку.

– А Жорства?

– Яка жорства?

– Покійний…

– А хіба він не…

Німої сцени не вийшло, бо ситуацію врятували баба Ярина з Зенонихою (Сергіївна таки пішла):

– Заносьте-заносьте, чого ви? Поставали, а йому он по копачів іще їхать! Ще роботи скільки, в хазяйки серце, а вони стовбичать! Завтра будете стоять, як батюшка читатиме, а це помагать прийшли? Гордію! Гордію, глухий пень, у тебе лави є, а столи? А цибулю хто буде чистить?

Народ заметушився, труну дбайливо занесли в хату й поставили на табурети в чистій…

 

Пізньої ночі, коли куховарка Вєра з двома помічницями цілковито занурилися в приготування назавтрашньої тризни, а над порожньою, глухо забитою труною ревно читала псалтир баба Тася, в Жорствишиній спальні зібралися посвячені: сама вдова, баба Ярина, Сергіївна, Зенониха, Альошка й Лєна. Дізнавшись, що місцезнаходження покійного невідоме, небіжка спершу перелякалася, але передпохоронні мороки розраяли її доволі швидко.

– То що робитимемо? – спитала втомлена молодиця.

– Нікому нічого не кажім! – видихнула Жорствиха. – Це ж яке посміховисько буде! Боже, й жить – не жило, й умерти…

– А взавтра?

– В труну накладімо каміння, – знайшовся Альошка, – я принесу! А людям скажемо, що розкривати не можна.

– А як батюшка… – засумнівалася баба Ярина.

– Чи йому не однаково! Бабу Тасю покличете снідати, а я тим часом… – входив в азарт винахідливий сусід.

– Що б я без тебе робила! – вдячно глянула на Альошку невтішна вдова.

Діда Жорству поховали, як годиться. Нікому не було соромно: ні родакам, ні сусідам – і обід гарний справили, й вінки несли. Плохий та добросердий був покійний, то й на похорон прийшло чимало – шанували. Микитянсткі куми теж були. Трохи збентежили щоправда кума підозріливі позирки Жорствихи, та її дивне питання:

– А хіба Жорстви після смерті не бачили?

– А як ви… Еге – прийшов до мене…

– Ге? – стрепенулася Жорствиха.

– …прийшов… уві сні. Наче відчиняє двері та: "Нарешті я до вас, куме, вибрався! Ох і далека ж дорога до Микитянів!"

 

2-7 грудня 2012 р.



Партнери