Електронна бібліотека/Проза

ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Завантажити

– Е, та він пішов!

– Хто пішов? – Баба Ярина торохнула балійкою об комод у сінях, Сергіївна гикнула, а Зенониха стала на порозі та вп´ялася коров´ячими, через товсті окуляри, очима в Богоматір із Малям, що була на календарі навпроти.

– Жорства пішов…

Бабі Ярині й Сергіївні заціпило, а Зенониха, певно збадьорена лагідним видом Богородиці, витиснула:

– То він же вмер…

Обідньої пори Жорствиха дибала по кутку, рипала хвіртками, сварилася ціпком на псів та намагалася голосити, хоча голосіння виходило в неї чомусь сердитим: "Вмер! А борщ же з´їв, і чарку випив, а тоді каже: я полежу. То йди, лежи, в мене он у грудях пече, а на город… Заходжу, а він уже холодний – як газету читав, так із ротом роззявленим і…"

Жорствиха ціле життя недужала – серце, тож діду Жорстві хворіти ніяк не виходило, а бач… Та яке хворіти – дихнути жінка не давала – така була! Жорствиху на кутку побоювалися, а вже зичливий дід Жорства терпів у неї, що шкодливий Мурко – інші чоловіки й на пиво до чайної виривались, і так покурити-побалакати, про футбол там, або про чужих молодиць, а Жорствиха свого ні за поріг – куди!

Дибала: до сусіда Альошки, щоб подзвонив у го́род синові, та в Андріївку до Лєни –небіжки, та в Черкаси до брата; до бабів бігала, щоб купать. Ото Ярина балійку й узяла, бо в Жорствихи не було, та втрьох і прийшли…

– Пішов! – непосидючість вмерлого чоловіка розгнівала Жорствиху ще дужче. Стала в дверях до чистої й сварилася ціпком, наче на якого пса: – Бо казав: піду до кума в Микитяни! – Я йому: "Ти мені, порохно, побалакай, оно чарку налила, то сиди!" В мене серце, а він усе – піду та піду… І отак цілісінький вік – непутяще, що… ой…

Вхопившись рукою за груди, хазяйка господи вмовкла, купальниці топталися на місці, через що баба Ярина знов бемкнула балійкою об комод.

– То Жорства вмер, чи ні, – не витримала врешті-решт Сергіївна, – бо я свиням поставила, та оце стою, гикаю тут?

– А чи ти не чула? Балакаю: й борщ із´їв, і чарку, а тоді каже: піду полежу, а я кажу…

– То де ж він? – баба Ярина та Сергіївна з Зенонихою таки протиснулися повз Жортсвиху до чистої, щоб пересвідчитися, що ані живого ні мертвого там нікого немає.

– А я знаю? – на мить розгубилася Жорствиха. – Лежав отут із газетою – рот роззявлений…

– Тре закрить, бо тоді… – тоном знавця промовила баба Ярина.

– …оно газета й досі лежить! – закінчила думку господиня.

– А може він собі хропів? – знайшлася Сергіївна.

– Холодний? – важко хекнула Жорствиха.

– А ти гляділа?

– А чого б я дурна бігала по кутку та людей баламутила! Дівчата, чи ви з мене смієтеся?

– То де ж він? – виразно розвела руками Зенониха.

Видно Жорствиха не знала, що відповісти, й через те знов почала м´яти серце та гніватися:

– Де? Знала б де… воно й замолоду… В Микитяни либонь потеліпало, до кума – я не пускала…

– Мертві не ходять.

– Ну, тоді не знаю…

Пошукали в інших кімнатах і надворі – діда Жорстви ніде не було. Прийшов Альошка – приніс банку старого сала й спитати за труну, бо якщо, то він поїде – по сусідському ж… Прийшла оката Зінка, що в Козорізах у церкві співає – з батюшкою домовитися, бо батюшка на три села, то щоб зарані… Гуртом почали шукати покійного. Марно.

Першою кинула розшуки гнівлива вдова Жорствиха. Засапано всілася на перекинуті коров´ячі ясла, ціпком вицокувала войовничий дріб:

– А я кажу: ото воно пішло в Микитяни, вже як ушнипить собі… Замолоду було тільки й гляди за ним!

– Вмерлі не ходять! – твердо переконував Жорствиху Альошка. Він мав машину, мобільного телефона й з причілка – телевізійну "тарілку", через те користувався між бабів авторитетом.

– Ну тоді не знаю! – а ціпок усе войовничо вистукував…

– Якщо, то з батюшкою зарані треба, – нагадала про свою місію оката Зінка – Оно тої середи аж троє вмерло було, ще й одне на Вітряках, то ледь не побилися!

Всі облишили пошуки й згромадилися довкола перекинутих ясел.

– То на коли?

– Давайте на завтра – на обід.

– Добре! – Махнула ціпком удова. – Саме наші над´їдуть. А ти дми, Альошко, по труну, дми. Наші над´їдуть, то заплатимо. Ой, принесіть мені, дівчата, порошка. Там – на буфеті в коробочці… Боже, люди, що б я без вас робила!

– То я не братиму дорогу? – все не їхав Альошка.

– Яку дорогу? Він на ту дорогу заробив? Біда – про покійних поганого не кажуть, а то б я вам… усе поривалося з двора драпануть… Сергіївно, а твоя Вєра ж варить, то може покличемо, бо хто варитиме? Боже – й жить-не-жило й умерти до пуття не…

– Я перекажу… – здвигнула плечима подруга Жорствихи. – Якраз і свиням поставила…

– Та й яму тре комусь копать…

Навантажені дорученнями Зінка й Альошка пішли, Сергіївна й собі рипнулася була щезнути, але її спинила Зенониха:

– Куди?

Сергіївна знічено стала, всі втрьох подивилися на Жорствиху, що пила порошка, хекала й запивала водою.

– То де він? – баба Ярина тихо повторила найнеприємніше з сьогоднішніх питань.

– А я знаю? – ковтнувши, видихнула овдовіла. – В Микитяни либонь… Друге й жить живе, й умирає по людському, а це… Хто яму копатиме, хто півня заріже, хто лави позносить? Боже, це ж геть усе на мої вдовині руки!

Подруги перезирнулися. Зітхнувши, баба Ярина спробувала надати обличчю невблаганності:

– Де Жорства? Нащо півня рубать, як покійного нема?

– А я знаю? – Жорствиха не витримала й заплакала.

Підійшло ще кілька сусідок, баба Галя з Вітряків і глухий Гордій. Хтось приніс капусту на капусняк, хтось, спасибі йому – літру олії; приїхала з Андріївки Лєна, зайшла в чисту:

– А де ж дядько, його ще не привезли?

Ніхто не знав. Жорствиха лежала знеможена в спальні. Молодиця кинулася, було, туди та її перепинила Зенониха:

– Не йди, порошка випила – хай полежить. Лєна, це ж треба комусь читать і за копачів не домовилися. За яму, то може Альошка приїде, а читать – хай до баби Тасі б кого послали – вона гарно читає й бере не багато.

Лєна впряглася в клопотнечу. Приймала від сельчан, що помалу підходили, матеріальну допомогу та співчуття, а бажаючих посидіти коло небіжчика спиняла:

– Дядька ще не привезли. А похорон завтра.

Альошчине авто зустрічав уже чималенький гурт, вважай – увесь куток. Скупчилися біля задніх дверей бусика, турботливо підхопили закриту труну, що її Альошка посунув із середини.

– Тю, а чого це вона така легка? – перелякалася котрась із сусідок, що підхопила домовину знадвору.

– Казали – дорогої не брать! – виправдовувався Альошка. – Я й узяв легку.

– А Жорства?

– Яка жорства?

– Покійний…

– А хіба він не…

Німої сцени не вийшло, бо ситуацію врятували баба Ярина з Зенонихою (Сергіївна таки пішла):

– Заносьте-заносьте, чого ви? Поставали, а йому он по копачів іще їхать! Ще роботи скільки, в хазяйки серце, а вони стовбичать! Завтра будете стоять, як батюшка читатиме, а це помагать прийшли? Гордію! Гордію, глухий пень, у тебе лави є, а столи? А цибулю хто буде чистить?

Народ заметушився, труну дбайливо занесли в хату й поставили на табурети в чистій…

 

Пізньої ночі, коли куховарка Вєра з двома помічницями цілковито занурилися в приготування назавтрашньої тризни, а над порожньою, глухо забитою труною ревно читала псалтир баба Тася, в Жорствишиній спальні зібралися посвячені: сама вдова, баба Ярина, Сергіївна, Зенониха, Альошка й Лєна. Дізнавшись, що місцезнаходження покійного невідоме, небіжка спершу перелякалася, але передпохоронні мороки розраяли її доволі швидко.

– То що робитимемо? – спитала втомлена молодиця.

– Нікому нічого не кажім! – видихнула Жорствиха. – Це ж яке посміховисько буде! Боже, й жить – не жило, й умерти…

– А взавтра?

– В труну накладімо каміння, – знайшовся Альошка, – я принесу! А людям скажемо, що розкривати не можна.

– А як батюшка… – засумнівалася баба Ярина.

– Чи йому не однаково! Бабу Тасю покличете снідати, а я тим часом… – входив в азарт винахідливий сусід.

– Що б я без тебе робила! – вдячно глянула на Альошку невтішна вдова.

Діда Жорству поховали, як годиться. Нікому не було соромно: ні родакам, ні сусідам – і обід гарний справили, й вінки несли. Плохий та добросердий був покійний, то й на похорон прийшло чимало – шанували. Микитянсткі куми теж були. Трохи збентежили щоправда кума підозріливі позирки Жорствихи, та її дивне питання:

– А хіба Жорстви після смерті не бачили?

– А як ви… Еге – прийшов до мене…

– Ге? – стрепенулася Жорствиха.

– …прийшов… уві сні. Наче відчиняє двері та: "Нарешті я до вас, куме, вибрався! Ох і далека ж дорога до Микитянів!"

 

2-7 грудня 2012 р.



Партнери