Електронна бібліотека/Проза

МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Така любовОлексій Ганзенко
Завантажити

Їзда латаним-перелатаним УАЗиком з червоними літерами "Медична допомога" на іржавих унизу дверцятах не поступалася, либонь, за комфортністю їзді по середньовічній бруківці на середньовічній таки гарбі. Блідий, середнього віку пацієнт постогнував, зціпивши зуби, на кожній вибоїні, відчайдушно затискував рукою зшивку і проклинав своє невдатне життя.

Леон Харитонович зріс у ненависті до кожного, хто називав його Льовою, а, що таких вистачало, то Леон Харитонович зріс у ненависті до багатьох. З цієї обставини деякі робили висновок, що тих, котрі називали Харитоновича Леоном, він любив, але такий висновок був докорінно хибним. Тих, котрі називали його Леоном, Леон Харитонович підозрював. Певно в чому – в тому, що подумки вони таки йменують його Льовою. Таке існування було нестерпним і, природно, що на порозі власного сорокап´ятиріччя Леон Харитонович опинився не лише з третьою дружиною, яку, попри неблагозвучне найменування чоловіка позаочі, підозрював ще й у таємних зрадах, а й із розкішним букетом болячок, з-поміж котрих виразка була чи не найблагороднішою. А тут іще й грижа.

Паховою грижею Леон Харитонович розгрижився, як це найчастіше трапляється, несподівано й украй невчасно – начальника дільниці якраз переводили на іншу посаду і Леон Харитонович мав усі підстави сподіватися на заслужене та вимріяне підвищення. Для такого повороту долі слід, як відомо, в потрібний час перебувати в потрібному місці, але нагла непрохідність кишківника варіантів не залишала й бідолашний Леон Харитонович загримів потрібного часу до місця зовсім іншого, тобто – до лікарні.

Остаточним погребом і без того мізерних сподівань на давноочікуваний кар´єрний стрибок стала чималенька післяопераційна гематома – очевидний недогляд пристаркуватого завідувача хірургічним відділенням, про якого шепотілися, що той утратив кваліфікацію внаслідок надмірного споживання нескінченно дарованих коньяків. Оскільки районний стаціонар був традиційно переповнений, то змагати підступну гематому (попри шалений протест) Леона Харитоновича відправили в недалеку сільську лікареньку, як підбадьорював недужого трохи сконфужений заввідділенням: "на свіжу петрушку."

Дружині, що неодноразово й образливо натякала благовірному на його чоловічу кволість, Леон Харитонович затявся ні на що не скаржитись, тож мужньо склав нечисленний скарб та приречено попрямував до вказаного йому УАЗика.

Водій зазначеного транспортного засобу весело відрекомендувався Саником, а присутня тут-таки медсестра сільського медзакладу, переглядаючи картку хворого зацікавилася чомусь його прізвищем:

– То ви Харитоненко?

– Харитоненко.

– Гм…

Природа отого "гм" залишилася Леонові Харитоновичу незрозумілою, втім подорож скоро закінчилась і вони в´їхали на споришеве подвір´я довгої одноповерхової будівлі де й розташовувалося окреме чикрижівське відділення районної поліклініки.

Новоприбулому пацієнтові лікаренька не сподобалася одразу. Ну що це за медична установа, що її подвір´ям розгулюють вільготні гуси, в палатах поряд зі хворими побутує здоровенний, не менш вільготний котяра, а вищезгаданий Саник, перевдягшись у сумнівної чистоти халат, розгулює коридором, лінькувато направляючи мантачкою величезного, з лікоть, ножаку?

– Сподіваюся, це не скальпель тутешнього ескулапа гострите? – в‘їдливо поцікавився Леон Харитонович, притримуючи рукою пов´язку внизу живота.

– Та нє, – значущо відповів молодик, – скальпеля я йому вчора гострив!

– Харитоненко… – отримуючи в сестри-хазяйки постіль, Леон Харитонович почув уривок розмови двох немолодих санітарок, – ні, нащо йому знать…

Підозріливого силою життєвих обставин пацієнта почуте насторожило…

Місцевий головлікар Капітон Савич видався Леонові Харитоновичу дрімучим невігласом, що жодного оптимізму, зрозуміло, не додало. Провідника чикрижівської лікареньки чомусь більше цікавило не загрозливе ускладнення, а ймовірність наявності у хворого застуди – Капітон Савич довго вислуховував груди потенційного носія цієї підступної недуги, врешті-решт запропонував пройти профілактичний курс лікування банками.

Наступного удару по стійких уявленнях Леона Харитоновича про типову лікувальну установу завдала одна з тих двох підозрілих санітарок, коли, гукнувши хворого до процедурної, діловито взяла в руку чималий шприц.

– Даруйте, ви – медик? – боязко поцікавився занепокоєний пацієнт.

– А я! – вісімнадцять год при Савичу! – розвіяла сумніви Леона Харитоновича санітарка, яка щойно допомагала застеляти пацієнтові постіль. – Та не бійтеся – я гарно колю, а то в Пилипівни корову здуло – побігла!

Контингент єдиної чоловічої палати настрою Леонові Харитоновичу теж не додав – з п´яти його вимушених сусідів двоє цілий день розмовляли виключно про випивку, один не розмовляв узагалі, один невпинно їв, причому часником у нього, здавалося, були приправлені навіть пиріжки з вишнями, п´ятий лежав на витяжці з переламом стегна і сморід від його судна перебивав лише часниковий дух від їдця.

Все це можна ще було якось терпіти, до чого й готувався, власне, виснажений болючою гематомою Леон Харитонович; що не кажи, а неквапний плин екологічно чистого сільського життя мав таки позитивно вплинути на капосну хворість, але уривок фрази, підслуханий новоприбулим пацієнтом біля харчоблоку приголомшив його дужче, аніж свого часу – новина про гематому з неприємною перспективою пункції. По обіді новак човгав саме до лікарняної кухоньки з порожньою мискою з-під гречаної каші, коли з-за прочинених дверей ординаторської долинув до нього вже знайомий голос головлікаря:

– Вирізати нирку на продаж, це тобі, Санику, не апендикс викинуть!

Леон Харитонович похолов. То он воно що – в цьому тихому болоті приторговують органами! Подалі від очей… хтось непогано вимудрував. Тепер стали зрозумілими й перешіптування санітарок – мовляв йому, пацієнтові Харитоненку не потрібно чогось там знати… Далі Капітон Савич та його санітар-водій заговорили притишено, чим ще дужче спантеличили Леона Харитоновича. Втім, нашорошивши вуха та подвоївши пильність, йому пощастило вловити ще кілька слів із пізнішої розмови того ж таки Саника з медсестрою Пилипівною:

– …кров краще одразу в банку…

Леон Харитонович зблід, тихенько шаснув у палату й ліг, відвернувшись до стіни…

Ну так, тепер усе стало на свої місця – якщо санітарка тут запросто робить уколи (і зовсім не боляче, до речі вколола), якщо водій виконує обов´язки санітара, то чому б досвідченому лікарю не виріза́ти в якихось там безробітних доярок нирки, для обопільного, так би мовити, гаразду? А може й не для обопільного – лягла видалити щось по жіночому, на місці – щоб у район не мотатися – хіба вона взнає, що він там відбатував мимохідь у доярчиному череві? А той ножака, з яким так демонстративно фланірував коридором Савичів підручний? – хіба не була то неприхована демонстрація сили, ша, мовляв – мовчи глуха, то менш гріха…

Так-так… Либонь, стоїть десь у кабінеті Савича й спеціальний контейнер для зберігання видаленої нирки. Добув черговий орган – зателефонував куди слід, грошовиті хлопці приїхали, товар забрали, а майстровитому хірургу – пачку доларів, або євро… Мафія!

Першої ночі в кублі нелегальної трансплантології новоприбулому пацієнту приснився "багатоверстатний" Саник, який величезним ножакою-скальпелем збирався вирізати в Леона Харитоновича нирку. "Не можна! – кричав уві сні Леон Харитонович. – Не можна – в мене гематома! – До переліку протипоказань не внесено!" – заспокоював хворого Саник. "Ви не медик! Вимагаю, щоб операцію робив лікар! – У нього корову здуло… Та не дрейфте – я вісімнадцять год при Савичу…" Зайве й казати, що прокинувся Леон Харитонович украй розбитим…

Втім, довго перебувати в напіврозкладеному стані було небезпечно для життя – Леон Харитонович напружився та сконцентрувався, аби, борони Боже, не справдилися нічні жахіття. А що – запросять на перев´язку, вколють новокаїн – виріжуть… бр-р-р… На підтвердження жахливих підозр Леон Харитонович перехопив кілька багатозначних поглядів медсестри та санітарок, цікаво, що при цьому його нічна мара – тутешній водій Саник никав лікаренькою з відвертої похмелюги – жлуктив у коридорі воду й голосно при цьому стогнав. Обсяг викривальних спостережень невпинно ріс і пильний пацієнт постановив, що мусить з´ясувати все остаточно. Оскільки кабінет головлікаря замикався, розпочати Леон Харитонович вирішив з процедурної. Діждавшись тихої передвечірньої години, він сторожко прочинив двері…

Засклені шафки блищали різноманітним лікувальним приладдям, нутро автоклава виявилося порожнім, Леон Харитонович відчинив дверцята холодильника… Кілька упаковок з препаратами, ампули з прозорою рідиною… А це що? Поміж ампул і картонних упаковок, у невеличких емальованих ночовочках лежало щось загорнуте в поліетилен і найбільше це "щось" нагадувало придбаний на базарі кавалок м´яса. Озираючись на двері, хоробрий Леон Харитонович дістав ночовочки з холодильника, обережно розгорнув плівку… То була не нирка і навіть не шмат ампутованої кінцівки – в тремтячих руках вивідача опинилося справжнісіньке людське серце – свіженьке, з акуратними кінчиками відтятих скальпелем судин…

Серце! Вирізавши одну нирку, донорові залишають для життя іншу, а вирізавши серце… Невже десь у цій, патріархальній з виду сільській лікареньці заховано й труп? Труп із розбатованими грудьми… Вмить у свідомості Леона Харитоновича зринули всі підозрілі перемовки та перешіптування персоналу, загадкове "гм" медсестри Пилипівни, уривки фраз про нирки та про кров, яку необхідно зібрати в банку… Ні, ще однієї ночі він їм не подарує. Повернувши орган до холодильника, Леон Харитонович хутенько вийшов надвір, попрямував ніби до розташованого в кінці подвір´я нужника й шаснув у зарості бузини.

Просити помочі в когось із мешканців Чикрижівки було б нерозумно – хто знає, настільки щільно оповите село мафіозним павутинням. Леон Харитонович лише спитав у зустрічного хлопчака, чи саме ця вулиця виводить на шлях до райцентру й подався геть від лікареньки.

Поночіло, виснажений хворобою пацієнт швидко втрачав сили, до того ж, із-під пов´язки на місці прооперованої грижі несподівано засочилася кров – напевно розсоталася зшивка. Леон Харитонович зацьковано роззирнувся.

Цю автівку він упізнав одразу, дарма, що вже добряче посіріло – підстрибуючи на вибоїнах, приреченого стрімко наздоганяв лікарняний УАЗик. Леон Харитонович збіг зі шляху й відчайдушно кинувся до недалекого кленового гайка, але сили його залишали – хворому запаморочилося в голові, ноги заплелися в високому бур´яні, Леон Харитонович упав…

– Стій! Зупинись! – линуло до нього вже зовсім зблизька, чулося гучне дихання переслідувача.

– Не дам! Не дам… – рачкуючи, хрипів бідолашний пацієнт. Ноги Леона Харитоновича були мокрими від крові.

І тут щось ніби впало на нього згори…

 

Отямився він у місці, де хотів би опинитися найменше. Розплющивши очі, Леон Харитонович одразу впізнав процедурну чикрижівської лікареньки, он і холодильник із безхазяйним серцем стоїть біля дверей. Пацієнт лежав на кушетці, а довкола нього, турботливо зігнувшись над хворим, стояли головлікар Капітон Савич, медсестра Пилипівна, санітарка, що вміла робити уколи, Саник та незнайомий чоловік у міліцейському однострої.

– Отямився… – полегшено проказав Капітон Савич. – Як ви себе почуваєте, хворий? Я наново зашив розріз, втрачено чимало крові…

– Хто ви? – дивлячись на міліціонера, прошепотів Леон Харитонович.

– Дільничний уповноважений лейтенант Дорізяка. Це я виявив вас ізнеможеного за селом і доставив у лікарню. Як ви там опинилися? Чому втікали від мене?

– Тут роблять нелегальні операції, видаляють органи…

– От-от, – підхопив дільничний. – І там, у полі, він мені все про якісь органи верещав.

Хворий перевів погляд на холодильник:

– Там… подивіться… лежить серце…

– Яке серце? – здивувався головлікар.

Міліціонер відчинив холодильник, медсестра Пилипівна при цьому зам´ялась…

– Це я… даруйте, Савичу… Саник мені приніс, то я в холодильник поклала – між препаратів, щоб до кінця зміни…

– Та що в біса поклали? – роздратовано перепитав дільничний.

– Свиняче серце, – пояснила медсестра. – Он воно там, у кульочку. Саник учора кабана заколов, а я серце замовила – люблю паштет із нього…

– Свиняче? – прохрипів пацієнт на кушетці.

– Натуральне свиняче, – підтвердив, розгортаючи поліетилен міліціонер.

– Чортяка! То це він що, подумав на людське!? – першим в´їхав у ситуацію Саник. – А втікав, бо Уазик дільничного точнісінько такий, як і наш – лікарняний!

– Свинячі органи схожі на людські, – додав авторитету головлікар.

– А… перешіптувалися… – видав останній аргумент недужий.

– Та то… гм, – пирснула санітарка. Його ж прізвище Харитоненко… Ну, Савичу…

Капітон Савич знітився:

– То коли було… і взагалі…

– Ваша дружина працює в аптечній мережі? – поцікавилась медсестра. Хворий кліпнув повіками.

– Ну так, так! – підвищивши голос, кумедно вискнув Капітон Савич. – Було колись у мене з… давно було, не хвилюйтеся… А тоді чули, що вона за якогось Харитоненка вийшла… І це ніяк не стосується особливостей постопераційної терапії!

– Льова-Льова! – сміючись, захитала головою медсестра.

– Не називайте мене Льовою, не переношу я цього! – скрикнув бідолашний Леон Харитонович і рясно заплакав…

 

Вересень 2011 р.



Партнери