Електронна бібліотека/

На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Така любовОлексій Ганзенко
Убити ВладикаОлексій Ганзенко
Хто ж порятує Світ?Олексій Ганзенко
Завантажити

Коли взнали про Флорію, мені не стало в хаті місця. Надя зразу пригадала наші з Юрасиком посиденьки – тоді, на її думку, слід було не частувати недорослого жениха колекційним коньяком, а банально гнати в шию, а донька зробилася дратливою до краю. І спробуй, доведи кому, що хотів на краще, що передбачаючи неминучу, як березневі пуп´янки, вагітність, прагнув налагодити з претендентом у зяті контакт. Контакту не вийшло – прознавши, що нашкодив, благородний лицар нашої малолітньої Ізольди здимів, а сама Ізольда, себто Флорія вмить розповсюдила щойно набуту неприязнь до всіх на світі чоловіків і на батька. "Не чіпай дитину, – сичала Надя, коли я намагався впинити якось чергову Флорину істерику, – в неї перебудова гормональної системи. Та хіба ти що тямиш!" Стан моєї гормональної та всіх решти систем нікого не цікавив.

Неоціненна перевага фрілансерської роботи – свобода, та й замовлень у новорічні дні не рясно, тож нікому не звітуючи та ні в кого не відпрошуючись я склав речі й гайнув на приміський вокзал. Ні ноутбука ні мобільника не брав – електрики в нашому дачному будиночку однаково не було. Надя надто не доскіпувалась. Здалося, дружина навіть зраділа, що я не ряботітиму якийсь час у неї перед очима. Врешті-решт пильнувати непростий у житті кожної тінейджерки етап вагітності – справа глибоко жіноча. "Просто відпочину трохи від усього цього. Відчуваю, що… Обдумаю заразом нові статті…"

Крім характерного гудіння найдемократичнішого приміського транспорту в цій місцині не чулося жодного звуку, тож коли електричка стихла, я опинився в дивному світі холодної зимової німоти. Сутеніло. Прямуючи від платформи до містечка, зауважив, що стежкою давно ніхто не ходив. Ще б пак – ладен битися об заклад, що в цю передріздвяну пору я виявлюсь єдиним його мешканцем!

Куці та помірно родючі дачні ділянки було нарізано свого часу, а саме – в пору необачної конверсії, для позбавлених зарплатні співробітників колишнього секретного заводу. Звідтоді збігло чимало води, на ділянках повиростали найвигадливіших архітектурних стилів і напрямків будиночки. Більшість – либонь у стилі бароко, оскільки саме це слово перекладається на українську, як "химерний". Будиночки продавалися-перепродавалися й зараз уже мало хто знав про свого сусіда щось більше, аніж ім´я-по батькові для чемного вітання при зустрічі, а про деяких нечисленні старожитці не знали й імен.

Натоптуючи невисокий сніжок, я пройшов попід посадкою, спустився з горбка й ступив у змертвіле містечко. Дорогою разів зо два перетнув характерні заячі сліди. Наша хоромина – дивовижна конструкція з кількох дерев´яних щитів, задньої цегляної стіни та мініатюрного ґаночка з палуби прогулянкового катера зустріла мене холодом і пітьмою. Будуючись, ми зразу вирішили не витрачатися на марудну електрифікацію – світла й у місті вистачало, а на дачу ми приїздили тільки на вихідні – відпочити від цивілізації та оздоровитися споживанням власноруч вирощеної городинки.

Втішений тим, що благенький, відверто – не для крадія, замок висів на місці, я зайшов у хатинку. Впродовж тривалих та драматичних стосунків із дачними злодіями в мешканців городиська виробилася з харцизяками негласна, зате доволі ефективна угода, сенс якої виглядав приблизно так: ми не залишаємо нічого, що могло б вас зацікавити, а ви залишаєте нас у спокої. Вільні громадяни славного барокового містечка тримали в будиночках мінімум скарбу, надто – металевого, городній реманент забирали на зиму додому, а меблі тримали виключно дерев´яні, переважно – добряче поточені шашелем.

Засвітивши прихоплену з дому свічку, я затопив у цегляній пічці, розклав речі. В мініатюрному помешканні вмить зробилося тепло. Знадвору не чулося ні звуку.

Зранку мав багато приємної для рук та втішливої для ока роботи. Найперше – слід було наносити з посадки сушнику, адже головною моєю турботою стане підтримання в будиночку комфортної температури. Досі зима не відзначалася лютістю, але останніми днями встановилася ясна погода, під ранок я змерз – халабуда вистигала так само швидко, як і нагрівалася. Доведеться вставати, підкидати дровець і вночі. А ще на мене чекало генеральне прибирання, похід до викопаної в складчину, єдиної на все містечко криниці, приготування їжі. Останнє трохи дратувало, оскільки вдома я звик, що мене кличе до столу дружина, але з цим уже нічого не поробиш – доведеться згадувати куховарські рецепти. Втім, я одразу вирішив, що повноцінний стіл буде в мене лише на обід, а на сніданок та на вечерю вистачить гарячого чаю з сухариками. Тижневий запас продуктів я приніс у наплічнику.

Давно помітив, що облаштування на новому місці належить, либонь, до найприємніших із занять, тож до обіду я зовсім не втомився – перекусивши, чаював сидячи собі на розхитаному стільчику та милуючись тишею за віконцем. Минулого літа наш давній сусід продав ділянку й за місяць-другий на ній виріс невеличкий, але міцний будиночок зі свіжого зрубу, з веселеньким, химерно ламаним дахом – на споруду приємно було дивитися. Втім, з власником новобудови нам так і не пощастило познайомитися – розминались.

Раптом мені здалося, що за вікном сусідського будиночка відбувається якийсь рух. Я не повірив своїм очам, бо щойно, мандруючи до криниці, зайве переконався, що в містечку немає жодних сторонніх слідів. Протер про всяк випадок шибку. Так, безперечно там щось рухається, і це зовсім не розгойдувана протягом фіранка! Невиразна темна пляма переміщувалась конвульсивно і безсистемно.

Спантеличений і трохи стривожений я вийшов надвір. Підозріле вікно було якраз навпроти, зовсім недалечко і я вмить зітхнув з полегшенням, навіть усміхнувся, розгледівши на підвіконні сусідського будиночка звичайнісінького кота. Дивлячись на мене, попелястий звір безгучно нявкав – крізь вікно я лиш бачив як благально роззявляється його рот, і шкрябав лапою шибку.

– Привіт, сусіде! – я помахав коту рукою. – Що, підрядили на мишоловлю? Сподіваюся, господар залишив тобі засоби для існування!

Кіт мого грайливого настрою не поділяв. Сміючись, я театрально розвів руками:

– Даруй, мені теж доводиться пріти, поки впіймаю сяку-таку мишу!

Прибираючи, я вигорнув із-під поточеної шашелем канапи довідник з варіаційних обчислювань інтегральних рівнянь авторства професора Яголи – матеріальне свідчення причетності моєї дружини до згадуваного вже секретного підприємства доконверсійної епохи. Принаймні, я матиму куди втекти від нудьги.

Але поки що вона мені не загрожувала. Назавтра я з самого ранку розкошував на канапі, напланувавши собі цілий день нічого не робити, хіба підкидати в пічку дровець та попивати чайок із алюмінієвого чайничка, що по приятельському воркував на тій таки пічці. Це була ще та насолода!

Вискочивши на хвилю за двері я знову вгледів за вікном сусідського будиночка кота. Але сьогодні його рухи були не такими, як учора. Я не одразу втямив, що то робить мій хвостатий сусід, а коли втямив, то від мого пречудового настрою не лишилося й сліду. Кіт лизав шибку. Його не залишили навмисно, його забули й зараз тварина просто вмирає без їжі та в першу чергу без води – злизує з віконного скла бідненькі ознаки інею – в будиночку не топиться, отже різниця температур відсутня, відсутній і опар на вікнах.

Я підійшов до мимовільної котячої в´язниці, зазирнув у вікно. Кіт відчайдушно занявкав, той відчай пройняв мене навіть крізь добротний, герметичний склопакет. Шерсть приреченої тваринки стирчала жмутками, очі каламутились. Я обійшов будиночок. Надійний зруб, масивні двері, жодного натяку на відчинену кватирку, або вентиляційний отвір. На совість зроблено. А моя совість підказувала, що треба рятувати бранця. І рятувати швидко.

З собою я привіз невеличку похідну сокирку. Ходив з тією сокиркою довкола дерев´яного бастіону й не знав, що робити – трощити склопакет, рубати двері? Але ж це чужа нерухомість! Кіт пильнував за мною благальним поглядом. Негідники, як можна було забути в помешканні тварину? Якось, під час служби в армії, мене замкнули на кілька годин в апаратній зв´язку – тісній, набитій устаткуванням будці на автомобільному шасі. Хлопці надумали пожартувати – замкнули та й забули, бо командир загадав їм якусь роботу. Я там ледве не сказився. Згадавши пригоду, я відкинув сумнів. Підійшов до протилежного від мого будиночка вікна та щосили вгатив по ньому сокиркою. Склопакет не витримав. У крайньому разі все можна буде звалити на дачних злодіїв. Покликав кота. Той боявся й не хотів підходити. Тоді я відступив, бідолашний вискочив надвір та заходився їсти сніг…

Зайве казати, що наступного дня попеляста тваринка вже скрашувала мою аскетичну самотність у будиночку. Власне, запах щойно відкритої банки кролячої тушкованки альтернативи волохатому не залишав. Утім, я підгодовував кота потроху, аби тому не зробилося зле. Його шерсть я розчесав щіткою для взуття. По обіді я лежав на канапі й розважав співмешканця цитатами з фундаментального твору професора Яголи:

– А що тобі відомо про неоднорідні рівняння Фредгольма другого роду з симетричними ядрами, друже? Нічого? Мені теж нічого, але не дуже тішся – це зовсім не означає, що ми з тобою перебуваємо на одній цивілізаційній сходинці! Звісно, я міг би назвати тебе Брахистохроном, але таке довге ім´я не здатна запам´ятати жодна тварина, от і думай на якій ти сходинці!

Кіт почав муркотіти лише через день.

Турбота про співмешканця додала мені клопоту – чотирилапий навідріз відмовився від чаю, тож куховарство почало забирати в мене більше часу. На сніданок я пригощав попелястого приятеля кавалком тушкованки, в обід ми ділилися смаженою картоплею, або гречаною кашею з тією ж таки тушкованкою, вечеряв кіт шматочком розмоченого в олії хліба. А головне – він виявився надзвичайно цікавим співрозмовником!

– Гадаєш, я вчинив не по чоловічому? Замість – утікати від неприємностей, мусив стати на їх шляху могутнім хвилерізом? Гадаєш – по очах бачу! Зобов´язаний був навести лад у своєму жіночому царстві – поставити на місце дружину, пильнувати за донькою. А коли вже сталося те, що сталося – вжити швидких та кардинальних заходів! А яких таких заходів – що, відправити доньку на аборт? А ти б відправив? Мовчиш… Ото ж. Це зовсім не просто, друже, розпоряджатися чужим життям. Надто, якщо воно тобі не зовсім чуже… Надто, якщо воно не одне… Знаєш, іноді відступити вбік, витримати паузу значно розумніше, аніж кидатися палити воду. Флорія звикне до свого нового становища, Надя заспокоїться. Та й я… Думаєш, якщо зовні я такий флегматичний… Та був би задушив того тонкошийого жевжика власними руками, якби стрів одразу, коли дізнався… Іще й через те слід було відступити… Ех, давай-но краще повернемося до нашого інтегрального професора. Регулярність занять – гарантований успіх у засвоюванні складного матеріалу! Що там у нас сьогодні, рівняння Вольтерра другого роду? Ну, слухай: найкраще дане рівняння розглядати в операторній формі…

Кіт ніколи мене не перебивав, жодного разу!

На Різдво Надя привезла мені харчів, ми саме пріли з котом над варіаціями функціоналу.

– Ти що, вмер? Чи не час повертатися в родину, хіба й досі не відпочив?

– Я не зможу повернутися, бо в тебе алергія на котячу шерсть – куди я його подіну?

– Слухай, ти взагалі нормальний? Де ти взяв цього приблуду? Кидай його та повертайся! Мене, якщо хочеш знати, Флорія прислала – непокоїться за тебе, а дівчинці не можна хвилюватися!

– Тварину я не кину – я видобув її з того світу!

– Ні, він точно зсунувся! Я йому про сім´ю, а він мені про кота! Хоч би поцікавився, які в дитини аналізи!

– Добре, розкажи мені, які в дитини аналізи. Сідай – я почастую тебе чаєм. Коли приїдеш наступного разу, привези котячого корму, але я не можу кинути тварину, бо вона тут загине. В містечку жодної живої душі.

Якби в кімнатці було більше місця, Надя почала б нервово ходити, але ходити було ніде, тож вона таки сіла.

– То ти що, залишаєшся тут назавжди?

Питання заскочило мене зненацька.

– Ну-у… можна було б… Але в цій буді немає електрики, куди я підключу компа? – Враз мене осінило. – Слухай, є ж зарядні пристрої від сонячних батарей!

Надя вибухнула. Почала кричати що їй теж не з медом, що вона не може все тягти на собі, що вона врешті-решт жінка і що вона не винна, що донька вчинила так нерозважливо. Я знітився. Бити на жалість було найкоротшим шляхом до мого чутливого серця.

– Добре, там ще залишилося трохи харчів, доїм і за день-два приїду.

– І як ти його назвав? – примирливо спитала дружина.

– Кого?

– Кота, кого ж іще?

– Брахистохрон! – Ну не знайшов я тієї миті нічого розумнішого.

Вона придивилася до мене уважніше.

– Твоя голова справді в порядку?

– Справді. Йди – спізнишся на електричку. Післязавтра буду.

Коли Надя пішла, кіт подивився на мене, як на зрадника.

Ідилія зникла. Довколишня тиша мене вже не захоплювала, а гнітила. Самотність лякала, мороз діймав, сніг сліпив очі. Почала чадіти пічка.

– Не бійся, – сказав я Брахистохрону. – Хай там що, а я тебе не кину!

Сніг рипів, наче єдиною вуличкою містечка крокував принаймні полк солдат. Насправді це всього лише їхав масивний чорний позашляховик. Як я й передбачав, автівка зупинилася біля сусідського обійстя – біля новенької, у добротний сосновий зруб хатинки, довкола якої повно моїх слідів. Закони Мерфі всесильні, бо вони правильні. Як сказав професор Ягола. Або хтось інший. Зараз господар новобудови виявить вибите вікно й неминуче прийде до мене, адже інших слідів у містечку немає. Я сидів на розхитаному стільчику біля вікна, безпечний Брахистохрон бавився скалкою. Зараз підійде й постукає. І що я йому скажу?

Сусід не постукав, він щосили вгатив у благенькі двері, вмить розчахнувши їх навстіж, голосно кавкнув припечатаний дверима до стіни кіт. Зайда ввалився в кімнатку, одним точним штовханом звалив мене на підлогу.

– Попався, ворюга! Що, багато будиночків обчистив?

Кажуть, собаки схожі на своїх господарів. Цієї миті я зрозумів, що на своїх господарів схожі й будинки. Принаймні сусід був схожий – такий само міцний і кремезний.

– Я нічого не чистив, я тут живу!

– Живеш? А хто лазив у мою хату, не ти?

– Я. Я рятував кота, ви зачинили в будиночку кота!

– Ах ти! – Про кота він вже не слухав. Важкий військовий черевик в´їхав мені під ребра, тоді ще кудись і ще. – Мені казали, що тут шастають злодії, але я не думав, що такі нахабні!

– Та ні, ні – це мій… мій будино… мій будиночок!

Він спинився.

– Твій? Ану показуй документи?

– В мене немає… – раз черевик таки вцілив мені в обличчя, в роті набралося повно крові. – Ну, просто я не брав документів!

– Я що, схожий на лоха?

Він звів мене з підлоги, жбурнув на канапу. В голові дзвеніло.

– А ми зараз поїдемо до дільничного – хай з´ясовує, хто ти такий!

– Добре, добре, поїдемо…

– Але за вікно мені по любо́му заплатиш!

– Добре…

Перевертаючи все догори ногами, сусід розшукав мотузку, якою ми запаковували коробки з городиною, зав´язав мені за спиною руки, вивів надвір та запхнув у автівку. Сів поряд, завів мотор.

– Ви тільки кота… кота не забудьте… Хоч цього разу…

– Якого кота?

– Брахисто… Вашого, вашого кота. Попелястого такого…

Автівка заглухла.

– Що ти зробив зі Спайком? Ми ж його вже похоронили!

– Я його врятував. Ви забули кота в будиночку, він уже вмирав, то я мусив розбити вікно…

– Чорт, це Лєра! Завжди вона… Чого ж ти зразу не сказав, мужик?

– Та… не встиг.

Добрячу годину ми дурнувато ходили містечком і шукали ображеного кота.

– Брахистохрон! – гукав я.

– Спайк! – гукав сусід. – Чорт, там у Лєри така жало́ба!

З переляку кіт забіг далеченько.

Сусіда звали Олегом. Я переконав його, що в моїй халабудині тепліше й, владнавши справу з котом, ми розташувалися в ній за дивом вцілілим столиком, а моя закусь природно доповнювалась пляшкою "Хортиці" з дорожніх Олегових запасів. Він не втомлювався вибачатися, я великодушно вибачав, Брахистохрон, себто Спайк, насолоджувався незвично щедрою порцією тушкованки. Я ділився з Олегом наболілим.

– Можна було б начистити рило тому зятьку, але навіщо? – розмірковував Олег. – Нащо тобі такий родич? Повертайся додому й готуйся ставати дідусем, друзяко!

Повертався я в автівці свого нового приятеля. Наш попелястий улюбленець великодушно дозволив укласти себе на задньому сидінні. Збираючись похапцем у містечку, я пхнув до наплічника й фундаментальний твір професора Яголи. Коли прощалися біля мого будинку, дістав книжку:

– На, читатимеш коту – він любить! Ми дійшли з ним до задач на умовний екстремум – там є закладка.

Несподівана поява глави родини викликала здивування, стан мого обличчя – переляк. Надя з Флорією заходилися чаклувати над потовченою фізією, коли донька побігла в аптеку, дружина довірливо поділилася новинами:

– Дзвонив. Питав, як справи. Вибачався.

– А вона?

– Плакала. Казав, що в його плани не входить… паскудне щеня! Але дівчинка плаче… Як гадаєш – варто його повернути? Може піти, побалакати з батьками?

– На біса нам те щеня, Надю? У тебе ж алергія на домашніх тварин!

– До речі, а де твій кіт?

– Кіт у надійних руках. Влітку стрінемось!

Січень 2012

 

 

 



Партнери