Завантажити

я очi. Менi не стало темно в головi. Заплющуючи очi, й по цей день я ще не маю темряви в душi. Ще свiтить мозок мiй невпинно i ясно, освiтлюючи видиме i невидиме без всякого числа i часом без порядку в безмежнiй низцi картин. Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Деснi, Дунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вiльно i, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви i змагання в такому числi, що коли б одну тисячну долю судилось приборкати i поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, недаром жив би я на свiтi i отягчав начальникiв i соглядатаїв своїх недаром.
Чого тiльки не бачив я на самому лише небi! Хмарний свiт був переповнений велетнями i пророками. Велетнi i пророки невпинно змагались у битвах, i дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.
Неспокiй, рух i боротьбу я бачив скрiзь - в дубовiй вербовiй корi, в старих пеньках, у дуплах, в болотнiй водi, на поколупаних стiнах. На чому б не спинилось моє око, скрiзь i завжди я бачу щось подiбне до людей, коней, вовкiв, гадюк, святих; щось схоже на вiйну, пожар, бiйку чи потоп. Все жило в моїх очах подвiйним життям. Все кликало на порiвняння, все було до чогось подiбне, давно десь бачене, уявлене й пережите.
Ну що ж це я роблю? Менi треба писати про човен, а я забув i пишу про хмари. Про старий отой човен у клунi в засторонку, про човничок отой...
Отак мiркуючи собi, поволi затулив очi i вже почав рости. Аж ось потроху, тихо-тихо, човен наче захитався пiдi мною i поплив з клунi в сад по травi помiж деревами й кущами повз погребню й любисток, проплив повз дiда. Дiд чомусь став маленький, меншенький вiд мене. Вiн сидiв у баби на руках у бiлiй сорочцi i лагiдно всмiхався менi вслiд. А човен понесло й понесло через сад, пастiвник - на Зарiччя, з Зарiччя мимо хуторiв - на Десну.
Заграй, музика, заспiвайте, ангели в небi, пташки в лiсi, жабоньки попiд берегами, дiвчаточка пiд вербами. Я пливу за водою. Я пливу за водою, i свiт пливе надi мною, пливуть хмари веснянi - весело змагаються в небi, попiд хмарами лине перелiтне птаство - качки, чайки, журавлi. Летять чорногузи, як чоловiки у снi. I плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополi у водi, зеленi острови.
Отаке, ну таке пак щось гарне приснилось у човнi. Забув. А може, й не снилось, може, й справдi було на Деснi? Було-таки й справдi, та вельми давно вже минуло й розгубилось на шляхах, i вже нiколи не вернеться святiсть босоногого дитинства. I тютюн уже не зацвiте для мене поповими ризами, i не злякає мене страшний божий суд, якщо вже не злякав людський.
Однi тiльки бажання творити добрi дiла й зостались при менi на все життя.
Повечорiв мiй день, туман поле ясне укриває, i я дивлюсь, хвилюючись, навколо,- треба менi поспiшати. Гостi пливуть на вербових човнах, хвиля хвилю з-за Десни доганяє, частi думи з далекого теплого краю везуть менi...Чого тобi? Ну, що тобi?..
Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати: Лаврiн, Сергiй, Василько й Iван. Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, спiвать почали. Було як вилiзуть всi четверо на тин, сядуть рядочком, як горобцi, та як почнуть спiвать. I де вони переймали пiснi, i хто їх учив? Нiхто не вчив.
Коли вони померли вiд пошестi зразу всi в один день, люди казали: "Ото господь забрав їх до свого ангельського хору". Вони справдi виспiвали всi свої пiснi за маленький свiй вiк, нiби вiщуючи коротку свою мить.
Недаром деякi жiночi тонкi душi не витримували їхнiх концертiв. Жiнки дивилися на них, i, сумно хитаючи головами, хрестилися, i навiть плакали, самi не знаючи чого: "Ой не буде добра з цих дiтей..."
Сталося це, кажуть, якраз на зелену недiлю. Лихо прийшло в нашу хату бiленьку. Менi тодi ще перший рiк минав.
Довiдавшись на ярмарку в Борзнi, що дома дiти загибають з невiдомої хвороби, батько ударив по конях. Як вiн промчав тi тридцять верстов, нещадно б'ючи коней, аби швидше нас врятувати, як гукав на Деснi перевозу i як далi летiв - про це довго гомонiли подорожнi. А дома вже бачили тiльки, як ударився вiн мокрими кiньми в ворота, аж ворота розбились, i покалiченi конi попадали в кривавiй пiнi. Кинувся батько до нас, а ми вже мертвi лежимо, один лиш я живий. Що дiяти? Бити матiр? Мати напiвмертва. Гiрко заплакав наш батько над нами:
- Ой сини мої, сини! Дiтки мої, соловейки!.. Та чого ж так рано вiдспiвали...
Потiм вiн називав нас орлятами, а вже мати - соловейками. А люди ридали i довго жалiли, що нi рибалок не вийде вже з нас, нi косарикiв у лузi, нi плугатарiв у полi, анi вже воїнiв славних.
З чим порiвняти глибину батькового горя? Хiба з темною нiччю. В великiм розпачi прокляв вiн iм'я боже i бог мусив мовчати. Явися вiн тодi йому у всiй своїй силi, напевно, батько кинувся б i прохромив його вилами або зарубав сокирою.
Попа вiн вигнав геть iз двору i заявив, що сам буде ховать дiтей своїх.
Подiбний вибух розпачу i гнiву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачили в нього над Днiпром, через пiвстолiття, коли вдруге плакав вiн на покинутих київських горах, докоряючи нам усiм

читати