Електронна бібліотека/Проза

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

ПЕРЕДНЄ СЛОВО,

яке можна й не читати, але тому,

хто все ж наважився — низький уклін від автора,

безмежна шана й подяка

Чи не гоже було б нам із тобою, шановний читачу, почати старими словами ратних повістей про похід на славетну гору? Початися ж цій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна: Боян-бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами.

На жаль, я теж умію багато говорити, що аж на язиці мозоль з´явиться, що смаленого дуба сплету, що городитиму скільки теревенів — вистачить звести з того словесного мережива височенний мур, більший від китайського, й відмежуватися від тебе, прискіпливий мій читачу, на кілька століть, а потім і взагалі зникнути в літературному безмежжі.

Пісня ж ця, жалібно-жалісна цапина пісня, справді виболена, вистраждана з життя нашого, зі вражень, із відчуття себе у світі і світу в собі, а вимисли й замисли з домислами залишмо іншим: бездоганне буття не варто вигадувати — треба діяти, змінювати теперішнє, покращувати його, щоб надалі й нам, і нашим нащадкам почуватися хоча б трохи затишніше й спокійніше.

Й не з Бояна хотілося почати цю бувальщину, щоби поважні пані та панове усвідомили вічність порушених проблем, а з мого улюбленця Гомера, який уславив давні звитяги, зберігши їх для майбутнього. Тільки ж давньоруський співець, певно, буде значно ближчий тобі, світлий мій критику, ніж сивий грецький сліпець, по якому не зосталося жодного портрета чи достовірних відомостей — лише безсмертні рядки. Сподіваюся, що ти, освічений мій читачу, під Гомером від початку розумів легендарного поета, а не героя американського мультсеріалу.

Тож хай так і починається: словами ратних повістей, словами пережитого й побаченого, бо тільки цьому можна нині вірити.

От ніби й просуваюся потихеньку до суті, щосили намагаюся скоротити роман, адже такий час: пиши коротко і зрозуміло, якщо хочеш бути прочитаним і трохи погрітися в променях слави, поки шанувальники не вимкнули опалення.

І все було б добре, та письменник із мене так собі. Тобто, кажу “так” собі, своїй творчості, хай вона нижча на дві цілих та ще й триста вісімдесят чотири тисячні голови від шедеврів наших класиків. Хворіємо: вчимося забувати, що до нас теж жили і творили люди, часто роблячи це значно краще...

Щоправда, не дуже й слабую: поважаю минуле і в жодному разі не претендую на звання заслуженого чи народного, легенди чи героя, а пишу, як умію. Не знаю, чи знайде твір свого поціновувача, хоча коли книга все ще не відкладена тобою, мій хоробрий читачу, подалі від очей, значить, можливість бути визнаним у мене є.

До цього я жодного слова не написав — не те що роману. Не став би й зараз, якби не пережиті мною події, що ними я маю сміливість і нахабність поділитися нижче. Напевно, для когось вони будуть повчальними, для когось — нетребними, та, сподіваюся, нікого не залишать байдужими. Хочете — смійтеся з наївного автора, хочете — лайте, однак я вірю, що з цієї історії вийде щось путнє...

Як же творити, коли раніше не брався? Як? Чому стають письменниками? Звідки беруться сюжети? Весь цей час я намагався знайти відповіді на складні питання, та жодна з безсонних ночей не підказала мені рішення.

Справді: чому нам дано письменницький талант? Хто нас ним наділив? Не знаю. Єдине, що трохи зміг осягнути — таємниці сюжету. Треба бути своєрідним, уміти зацікавити. Й ніколи не творити так, як у тому віршику:

- Ми з тобою йшли?

- Йшли.

- Сюжет знайшли?

- Знайшли.

- Я тобі сюжет дав?

- Дав.

- Ти сюжет взяв?

- Взяв.

- А де ж він?

- Та що?

- Та сюжет!

- Та який?

- А ми з тобою йшли?

- Йшли.

- Сюжет знайшли?.. — і так без кінця-краю, без упину-угаву.Не хочу, вимогливий мій читачу, щоб ти узяв у мене сюжет і забув його потім, загубив, ніби й не бачив ніколи того, над чим я так довго й наполегливо працював, ой не хочу!

Маю надію, що не судитимеш суворо мою спробу поділитися наболілим, а ти, критику, теж оціниш роботу по заслузі, надто не чіпляючись до початківця. Хочеться, щоб ця історія, ця цапина пісня, запам´яталася хоч на кілька миттєвостей: для автора немає більшої винагороди...

Все, більше не товктиму воду в ступі, тож хай таки почнеться придибенція...

 

РОЗДІЛ 1. Як усе починалося

Дві тисячі років тому я був найвпливовішим у всьому світі. Мене обожнювали, боялися і поважали, мені поклонялися і приносили жертви, моє слово було закон, особливо для тих, хто потрапив у скрутне становище й чекав на диво, а тим дивом виявлявся я, створивши вічний феномен deus ex machinae .

Насправді ж я не надто любив допомагати задарма і взагалі був злим, підступним, жадібним, деспотичним. Оскільки ніхто не смів мені заперечити (з тими, хто хоч якось намагався боротися зі мною, я жорстоко розправлявся), таке життя не могло не подобатися.

Звісно, я зловживав владою, жив у розкошах і частенько знущався з рідних.

У ті роки я думав: що краще обіймати: посаду чи жінку? Але мислитель із мене був поганенький, тому зазвичай доводилося обіймати обох одразу. Це призводило до проблем на особистому фронті. Їх наче значних і не було, бо в жінок я мав чималий попит, але вдома дружина дуже лаяла. Ми з нею гризлися чи не щодня, бо вона терпіти не могла мої походеньки. Та й хто нормальний витримав би?

А інші родичі? Їм теж часто перепадало, позаяк я вважав себе великим цабе й не прислухався до чужої думки. Як я сказав, так і мало бути.

Одного чудового дня все змінилося. Нас почали забувати, перестали поважати й поклонятися нам, осмілилися зректися навіть мене, могутнього і всесильного. От вам і дяка людська за вищезгаданий deux et machinae !

Тому я вирішив вигнати рідню з дому й сам подався в мандри, щоб знайти своє місце серед звичайних людей, щоб довести їм свою важливість і потрібність. Пішов зі сподіванням, що колись ми знову станемо впливовими й поважними, що в нас і нам почнуть вірити.

Дві тисячі років безупинних мандрів минули швидко. За цей час я багато чого вивчив і збагнув, але так і не зміг прижитись між людей. Тоді зрозумів, що треба вертатися додому, хай навіть забутим і непотрібним, але в рідних стінах, хоча насправді в моїй домівці стін ніколи не було.

Я дуже змінився, став поважати інших, подобрішав, пом´якшав. Перше, що хотілося зробити, - перепросити в рідні за свої лихі вчинки. От тільки де я знайду всіх? Вигнав давно, й вони, певно, розбрелися по всьому світу.

Аж тут якась невідома сила підказала мені, що моїх друзів варто шукати в Нових Сиракузах ― великому місті на берегах древнього Бористена. Для знавців географії зазначу, що на карті ви можете знайти це місто за координатами: 48°27′58″пн.ш., 35°01′31″сх.д. Для тих, хто не надто на цьому розуміється, можу порадити запитати в мудрих людей: вони точно знають, де знаходяться Нові Сиракузи. Можливо, хтось із читачів там живе, поцікавтеся в них. Якщо й це не допоможе, то звертайтеся безпосередньо до мене.

Я справді зустрів у Нових Сиракузах чимало родичів і знайомих, яких намагався повернути додому. Хоча заздалегідь попереджаю, що бачив не всіх, не про кожного згадав у романі, а декого, як, наприклад, колишню сварливу дружину, взагалі намагаюся уникати.

Так само спробую хоча б трохи розкрити іншу сюжетну лінію ― цапів.

Отож поки моє новітнє бароко не загнали в бараки, поки невблаганна критика не зарізала мій твір, як колись перегородила Геродотів і заплутала Плутархів, я йшов у Нові Сиракузи ― місто величезних надій і можливостей.

Тільки ж ніхто з вельмишановних новосиракузців спершу не хотів допомагати бороданеві-іноземцю в його пошуках. Зазвичай люди сахалися чи мовчки проходили повз, хоча були такі, котрі погрожували поліцією, а дехто ― ще й палицями й поліцаями.

Але з кожною миттю я вірив, що все буде добре і незабаром ми повернемося на рідну гору...



Партнери