Електронна бібліотека/Проза

Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
ЩоденниковеОлег Янченко
Фіалки від незнайомцяЮлія Єліна
ПровинаЮлія Єліна
У полоні спогадівЮлія Єліна
Випадкова зустрічІван Корсак
Любов ЧугайстраГанна Заворотна
Київ – ЛеополісОлег Янченко
Киця-мандрівниця (цикл лімериків)Іван Лучук
Моя країна нафталінне стерво...Христина Букатчук
Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
Завантажити

ПЕРЕДНЄ СЛОВО,

яке можна й не читати, але тому,

хто все ж наважився — низький уклін від автора,

безмежна шана й подяка

Чи не гоже було б нам із тобою, шановний читачу, почати старими словами ратних повістей про похід на славетну гору? Початися ж цій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна: Боян-бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами.

На жаль, я теж умію багато говорити, що аж на язиці мозоль з´явиться, що смаленого дуба сплету, що городитиму скільки теревенів — вистачить звести з того словесного мережива височенний мур, більший від китайського, й відмежуватися від тебе, прискіпливий мій читачу, на кілька століть, а потім і взагалі зникнути в літературному безмежжі.

Пісня ж ця, жалібно-жалісна цапина пісня, справді виболена, вистраждана з життя нашого, зі вражень, із відчуття себе у світі і світу в собі, а вимисли й замисли з домислами залишмо іншим: бездоганне буття не варто вигадувати — треба діяти, змінювати теперішнє, покращувати його, щоб надалі й нам, і нашим нащадкам почуватися хоча б трохи затишніше й спокійніше.

Й не з Бояна хотілося почати цю бувальщину, щоби поважні пані та панове усвідомили вічність порушених проблем, а з мого улюбленця Гомера, який уславив давні звитяги, зберігши їх для майбутнього. Тільки ж давньоруський співець, певно, буде значно ближчий тобі, світлий мій критику, ніж сивий грецький сліпець, по якому не зосталося жодного портрета чи достовірних відомостей — лише безсмертні рядки. Сподіваюся, що ти, освічений мій читачу, під Гомером від початку розумів легендарного поета, а не героя американського мультсеріалу.

Тож хай так і починається: словами ратних повістей, словами пережитого й побаченого, бо тільки цьому можна нині вірити.

От ніби й просуваюся потихеньку до суті, щосили намагаюся скоротити роман, адже такий час: пиши коротко і зрозуміло, якщо хочеш бути прочитаним і трохи погрітися в променях слави, поки шанувальники не вимкнули опалення.

І все було б добре, та письменник із мене так собі. Тобто, кажу “так” собі, своїй творчості, хай вона нижча на дві цілих та ще й триста вісімдесят чотири тисячні голови від шедеврів наших класиків. Хворіємо: вчимося забувати, що до нас теж жили і творили люди, часто роблячи це значно краще...

Щоправда, не дуже й слабую: поважаю минуле і в жодному разі не претендую на звання заслуженого чи народного, легенди чи героя, а пишу, як умію. Не знаю, чи знайде твір свого поціновувача, хоча коли книга все ще не відкладена тобою, мій хоробрий читачу, подалі від очей, значить, можливість бути визнаним у мене є.

До цього я жодного слова не написав — не те що роману. Не став би й зараз, якби не пережиті мною події, що ними я маю сміливість і нахабність поділитися нижче. Напевно, для когось вони будуть повчальними, для когось — нетребними, та, сподіваюся, нікого не залишать байдужими. Хочете — смійтеся з наївного автора, хочете — лайте, однак я вірю, що з цієї історії вийде щось путнє...

Як же творити, коли раніше не брався? Як? Чому стають письменниками? Звідки беруться сюжети? Весь цей час я намагався знайти відповіді на складні питання, та жодна з безсонних ночей не підказала мені рішення.

Справді: чому нам дано письменницький талант? Хто нас ним наділив? Не знаю. Єдине, що трохи зміг осягнути — таємниці сюжету. Треба бути своєрідним, уміти зацікавити. Й ніколи не творити так, як у тому віршику:

- Ми з тобою йшли?

- Йшли.

- Сюжет знайшли?

- Знайшли.

- Я тобі сюжет дав?

- Дав.

- Ти сюжет взяв?

- Взяв.

- А де ж він?

- Та що?

- Та сюжет!

- Та який?

- А ми з тобою йшли?

- Йшли.

- Сюжет знайшли?.. — і так без кінця-краю, без упину-угаву.Не хочу, вимогливий мій читачу, щоб ти узяв у мене сюжет і забув його потім, загубив, ніби й не бачив ніколи того, над чим я так довго й наполегливо працював, ой не хочу!

Маю надію, що не судитимеш суворо мою спробу поділитися наболілим, а ти, критику, теж оціниш роботу по заслузі, надто не чіпляючись до початківця. Хочеться, щоб ця історія, ця цапина пісня, запам´яталася хоч на кілька миттєвостей: для автора немає більшої винагороди...

Все, більше не товктиму воду в ступі, тож хай таки почнеться придибенція...

 

РОЗДІЛ 1. Як усе починалося

Дві тисячі років тому я був найвпливовішим у всьому світі. Мене обожнювали, боялися і поважали, мені поклонялися і приносили жертви, моє слово було закон, особливо для тих, хто потрапив у скрутне становище й чекав на диво, а тим дивом виявлявся я, створивши вічний феномен deus ex machinae .

Насправді ж я не надто любив допомагати задарма і взагалі був злим, підступним, жадібним, деспотичним. Оскільки ніхто не смів мені заперечити (з тими, хто хоч якось намагався боротися зі мною, я жорстоко розправлявся), таке життя не могло не подобатися.

Звісно, я зловживав владою, жив у розкошах і частенько знущався з рідних.

У ті роки я думав: що краще обіймати: посаду чи жінку? Але мислитель із мене був поганенький, тому зазвичай доводилося обіймати обох одразу. Це призводило до проблем на особистому фронті. Їх наче значних і не було, бо в жінок я мав чималий попит, але вдома дружина дуже лаяла. Ми з нею гризлися чи не щодня, бо вона терпіти не могла мої походеньки. Та й хто нормальний витримав би?

А інші родичі? Їм теж часто перепадало, позаяк я вважав себе великим цабе й не прислухався до чужої думки. Як я сказав, так і мало бути.

Одного чудового дня все змінилося. Нас почали забувати, перестали поважати й поклонятися нам, осмілилися зректися навіть мене, могутнього і всесильного. От вам і дяка людська за вищезгаданий deux et machinae !

Тому я вирішив вигнати рідню з дому й сам подався в мандри, щоб знайти своє місце серед звичайних людей, щоб довести їм свою важливість і потрібність. Пішов зі сподіванням, що колись ми знову станемо впливовими й поважними, що в нас і нам почнуть вірити.

Дві тисячі років безупинних мандрів минули швидко. За цей час я багато чого вивчив і збагнув, але так і не зміг прижитись між людей. Тоді зрозумів, що треба вертатися додому, хай навіть забутим і непотрібним, але в рідних стінах, хоча насправді в моїй домівці стін ніколи не було.

Я дуже змінився, став поважати інших, подобрішав, пом´якшав. Перше, що хотілося зробити, - перепросити в рідні за свої лихі вчинки. От тільки де я знайду всіх? Вигнав давно, й вони, певно, розбрелися по всьому світу.

Аж тут якась невідома сила підказала мені, що моїх друзів варто шукати в Нових Сиракузах ― великому місті на берегах древнього Бористена. Для знавців географії зазначу, що на карті ви можете знайти це місто за координатами: 48°27′58″пн.ш., 35°01′31″сх.д. Для тих, хто не надто на цьому розуміється, можу порадити запитати в мудрих людей: вони точно знають, де знаходяться Нові Сиракузи. Можливо, хтось із читачів там живе, поцікавтеся в них. Якщо й це не допоможе, то звертайтеся безпосередньо до мене.

Я справді зустрів у Нових Сиракузах чимало родичів і знайомих, яких намагався повернути додому. Хоча заздалегідь попереджаю, що бачив не всіх, не про кожного згадав у романі, а декого, як, наприклад, колишню сварливу дружину, взагалі намагаюся уникати.

Так само спробую хоча б трохи розкрити іншу сюжетну лінію ― цапів.

Отож поки моє новітнє бароко не загнали в бараки, поки невблаганна критика не зарізала мій твір, як колись перегородила Геродотів і заплутала Плутархів, я йшов у Нові Сиракузи ― місто величезних надій і можливостей.

Тільки ж ніхто з вельмишановних новосиракузців спершу не хотів допомагати бороданеві-іноземцю в його пошуках. Зазвичай люди сахалися чи мовчки проходили повз, хоча були такі, котрі погрожували поліцією, а дехто ― ще й палицями й поліцаями.

Але з кожною миттю я вірив, що все буде добре і незабаром ми повернемося на рідну гору...



Партнери