Завантажити

Марії!
“Догана” застала Івана Сергійовича за листом Герцену. Він писав його у спокійному, навіть веселому гуморі, що останнім часом не так часто траплялось.
“Писано листа від Івана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому йдуть пункти:..”
“Пункти” повідомляли про різних авторів, про різні книги, про які запитував Олександр Іванович, про колективну пенсію для одного хлопчика, позашлюбного сина спільного знайомого, хоч не близького. Той нагло помер, лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення.
Іван Сергійович одразу уявив цю маленьку безпомічну і безпорадну істоту, відчув якусь відповідальність за дитячу душу й почав серед знайомих збирати посильну допомогу, а на докори друзів, чого він втручається, він відповідав жартома, що в Європі тепер лише дві безкорисні людини — Гарібальді й він. Усе було в спокійному, ледь жартівливому тоні.
І саме в цей час прийшов лист від Герцена з “доганою”.
А що ж, звичайно, Іван Сергійович одверто розповів усе Марії Олександрівні і: “Ось як це все трапилось. Ти знаєш, що я перебуваю щодо Марії Олександрівни в становищі дяді або дядька і розмовляю з нею дуже одверто...”
Саме на правах дяді або дядька. Вони бачаться майже, та ні, просто щодня. Хоча б кілька хвилин. А крім того, вона обов'язково приходить до нього в його “визначений” день — четвер — на обід. Вона приходить з професором Єшевським і цим Пассеком.
Часто з ними приходить і Олександр Порфирович Бородін. Вони разом дуже приємно й цікаво проводять час, бувають на музичних зібраннях у Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна і сидить в його кабінетику. Він уже давно переїхав з готелю у невеличку квартирку і живе “сімейно” з Полінькою, яка вже закінчила пансіон, і з її гувернанткою, розумною, тактовною старенькою англійкою miss Інніс.
Сім'я — поняття відносне, але все ж таки якась подібність сім'ї. Полінька щиро всміхається, коли приходить Марія Олександрівна, і взаємини у них прості й легкі... Зовсім не те, що в Куртавнелі... І ніяких ревнощів. Правда, при чому тут ревнощі? Полінька вже давно зрозуміла, що, на жаль, ніяка інша жінка не може стати поряд з ненависною їй madame Viardot.
...Але ж чому, чому, проте, інколи хочеться, щоб вона, Марія Олександрівна, була тут коло нього, от саме хочеться — “мати її коло себе”, як сам він визначив, — щоб він відчував її присутність, говорив з нею, читав її твори, доброзичливо, але безпощадно, без найменшої знижки критикував, як, приміром, “Червонного короля”, а вона б дивилась, широко відкривши свої чудесні ясні великі очі.
Інколи вона так близько коло нього. Інколи напівжартома, прощаючись, він пригортає її до себе і хоче поцілувати в “уста сахарные”, але вона завжди з ласкавою усмішкою, похитуючи головою, уникає цього, тільки міцно тисне руку, та інколи пригортається до плеча. Справді — дядько, та й годі. Ну, що ж, він звик сидіти на краєчку чужого гнізда, а тут була тільки “amitiйe amoureuse” (Закохана дружба (франц.), меланхолійна, без палких бажань, сподівань на щось більше, але тепла, щира, яка трошки зігріває і яку не хотілось губити. А цей юнак? Іван Сергійович писав далі: “Я цілком переконаний, іцо між нею і Пассеком нема нічого рішуче — і це переконання базується саме на тих психологічних даних, про які ти згадуєш: але les apparences (Зовнішня пристойність (франц.) — справді проти неї. А тому я й став їй доводити, що брати на себе невигоди певного становища, не отримуючи його вигод, — значить, робити дурниці, і в підтвердження того, що це говориться не тільки одними дурисвітами, навів твій авторитет, бо знаю, що вона тебе поважає і любить. Я не вважав за потрібне обумовлювати й вимагати від неї таємниць, я забув зважити на її наївність і добродушшя. Біди, проте, в усьому цьому ніякої нема; вона так само вдячна тобі, як і мені, за дружню пересторогу, а тому приборкай свій гнів. Листа твого я їй доставив — а живе вона rue de Clichy № І9 chez m-me Borion (Вул. Кліші, № 19 у пані Боріон). В неї цими днями син трохи не помер від крупу, і вона дуже перелякалася...”
Треба буде зайти до неї. Адже останній тиждень вона не приходила. Всі вони, її друзі, перелякались.
Слава богу, це вже позаду.
* * *
Слава богу, це вже позаду. Господи, що можна зробити проти наглого випадку, стихійної біди, хвороби?
Здавалось, усе більш-менш налагоджувалося.
Головне, вона працювала як несамовита, і вдень і вночі. Ніщо й ніхто не заважав. Бачила тільки тих, кого хотіла бачити, і це було коротким перепочинком у роботі, їй хотілося швидше закінчити “Лихого чоловіка” і взятися за “Трьох сестер” — зовсім новий задум майорів у голові, їй зараз хотілося написати про нових людей, які жадають нового життя, діяльності, взаємин. Такою народжувалася третя, молодша сестра, але легше було уявити старших, їхніх провінційних родичів, провінційний старий побут. Образи тільки майоріли, тільки манили.
Пансіон, який підшукав їй Іван

читати