Завантажити

зовсім з якихось чужих і ворожих мені позицій. Знаєте ж, коли хочуть вдарити, то кия завжди знайдуть. Та коли лають люди з протилежного табору, може, й не так уже погано, що я їм не догодила. Для мене важать лише думки людей, які для мене взірець. Звичайно, одразу боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорікають за те, що ти сама вважаєш своєю правдою, і нічого ж не можеш відповісти, довести, а люди ж читають, не розбираючись, хто та чому так критикує. От тому так радісно було прочитати статтю Олександра Івановича. Він, звичайно, перебільшив в оцінці моїх оповідань, це я знаю, але це для мене була і є така підтримка!
— Він і про мене там так splendidly написав. Я теж не міг повірити, але теж було приємно.
— Ну що ви порівнюєте, добра ви моя людино! Хіба не правда все те, що він написав про вас?
Вона ж пам'ятала дослівно: “Прочитавши, ми зрозуміли, чому найвидатніший сучасний російський художник переклав їх”.
Вголос вона сказала тільки:
— Олександр Іванович назвав вас “найвидатнішим сучасним російським художником!”
— Знали б ви, що зазнав цей “найвидатніший” російський художник з останнім романом! Цілковите фіаско, а на статті та відгуки просто якась епідемія, всі журнали й газети і досі все пишуть і пишуть та сперечаються.
— А мій братик Писарєв нічого не встиг написати? Він і досі хворий?
— Так, кажуть, від перенапруження в заняттях психічно захворів. Його навіть одвезли в лікарню.
— Який жах! Як мені шкода його, шкода бідну матір, я так часто жила у них, і мені у них було далеко краще, ніж у інших родичів. А Митя був такий розумний, розвинений, навіть надто розумний і розвинений на свої роки. Невже його не вилікують? Я й про рідного свого брата дуже хвилююсь, нічого не пишуть. Кажуть, на Україні були арешти — може, і його забрано?
Вона ж знала — він жив у Дорошенка в Немирові, тепер у чернігівській гімназії, де учителює Ілля Петрович.
А Ілля Петрович зв'язаний з багатьма...
— Я довідалась про те, що діється на Україні, від поляків, — пояснила вона. — Знаєте, тепер у Гейдельберзі багато наших вчених, студентів, серед них і поляків, які втекли за кордон.
Вона з захопленням почала розповідати про Гейдельберг, життя там, гейдельберзьких друзів — Єшевських, Бородіна... Не про всіх, звичайно. Про Пассеків не згадала. Власне, не “не згадала”, а не назвала.
Раптом глянула на годинник і схопилась:
— Мені вже час. Станкевичі турбуватимуться.
— Ще не пізно, посидьте ще.
— Ні, ні, вони чекатимуть. Я завтра побачусь із вами? Я хочу вас щодня бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансіоні?
— Цього року вже закінчує. Я вас обов'язково познайомлю. І я хочу, щоб цим літом ми з вами виконали те, чого не змогли торік, — подорож по Рейну.
— Обов'язково, обов'язково, милий Іване Сергійовичу, — поспішаючи, сказала вона. — До побачення, до завтра. Еге ж? Ні, ні, не збирайтесь проводжати.
Вона міцно потиснула йому руку, і Іван Сергійович, постоявши в передпокої, чув швидкі її кроки. Невже вона не хотіла завдавати турбот Станкевичам і тому так поспішала?
А все-таки, яке миле, поетичне й щире створіння ця Марія Олександрівна і як приємно з нею розмовляти, тільки надто вже себе ганити стала.
Вона справді поспішала. Адже на розі вулиці Байрона вже, мабуть, з годину на неї чекав Саша Пассек, який таємно від матері приїхав з Гейдельберга до Парижа, щоб побачити її...
 
16
Є люди, які замикаються у своєму нещасті. Вони удають, що все гаразд, що у них не може бути погано, вони не переносять ані найменшого втручання, ані будь-чиїх порад. І частіше не від гордощів. Це буває з різних причин. Це буває і від страху перед нещастям — адже коли говориш про нього, воно вже стверджується реально, воно вже нібито одержує право на існування. З ним тоді важче боротися, коли про нього всі знають, всі питають — хто з щирого співчуття, хто з цікавості, для власної розваги, і підсвідоме навіть незадоволені, коли воно швидко переможене. Ще треба витрачати сили, щоб таким “співчутливим” та порадникам гострих мір доводити, що все обійшлося. Ні, далеко краще, коли є змога мовчати. Мовчане де схочеш, там і поставиш.
Але ж є люди, які жахаються одразу, і самі перебільшують, забуваючи всякі межі, і переляканими очима вбачають непоправне нещастя там, де, власне, з погляду іншого розуміння, його й нема. Вже потім стає зрозуміло — поки люлина жива, непоправного нещастя нема. Коли б вона знала усе наперед, бідна Тетяна Петрівна Пассек, усе наперед, — хіба кидалась би до всіх друзів, знайомих і навіть не дуже знайомих, писала листи, які дехто сприймав гумористичне, просила втрутитися. Недобре сміятися з розгубленої матері, хоча рядки до одного з близьких друзів про свого двадцятип'ятирічного сина звучали досить кумедно: “Змалюйте йому все стидовище відкритих взаємин з заміжньою жінкою, та ще перед Європою, хай вона буде не тільки

читати