Завантажити

дійти не можна. Вона підвела руку і, мило, спокійно усміхнувшись, несподівано для всіх запропонувала:
— Давайте вже від літератури і дискусій перейдемо до музики! Хай краще Марія Олександрівна нам поспіває свої улюблені пісні! Я так люблю вас слухати!
— Ні, ні, я зараз не можу, — аж злякалась Марія, — хай іншим разом!
Раптом спяло на думку: "А чого це Саші нема?" Ну й добре, що він не прийшов і не був свідком цієї майже сварки з Опанасом. Неприємно вийшло, наче Опанас взагалі нею незадоволений, сердиться на неї. Справді, краще вже заспівати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала!
І, поглянувши трохи докірливо, трохи примирливо на Опанаса, Маруся тихенько почала:
Он, ти, коте, не гуди...
Хіба є що краще, заспокійливіше за цю колискову? Вона й тепер інколи наспівує на ніч Богдасеві.
 
15
Як цей рік проминув? Для неї — як мить. І оглянутись не встигла. Немарно кажуть: де не думаєш ночі ночувати, там дві заночуєш. Наче вчора, так, вчора, вона переїздила кордон з Іваном Сергійовичем — і майже рік його не бачила.
Її листи, його листи, її записочки — частіше ніж листи, без дат і без адреси, — і телеграми!
Усі дивувались. Вона й досі не повернулась на батьківщину. А вже рік минув, і з осені до весни Тургенев знову був у Росії — в Спаському, Москві, Петербурзі, і тепер навесні знову приїхав (повернувся?) до Франції.
Сьогорічна подорож з несподіваними зупинками та ночівлями на брудних станціях, що аж кишіли блощицями, бридкий харч, непорозуміння з каретами та диліжансами аж ніяк не нагадувала торішню — поетичну, дружню, з милою молодою супутницею.
Не було того елегійно-мрійного настрою, з яким їхав торік і який створювала і вона, чарівна супутниця.
Він, Тургенев, думав: “Яка вона тепер?”
Усе літо п'ятдесят дев'ятого року листувались, умовлялись про побачення, підводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, і навіть перед від'їздом до Росії він не міг, як обіцяв, заїхати до неї. Це було бажаним, але не таким уже першорядним у житті Івана Сергійовича. Певне, і в її.
Звичайно, часто згадував, цікавився, читав нові твори, які надсилала йому, і він влаштовував у журналах, але ж першорядним було своє.
Вже не кажучи про обох Полін — з однією переважало почуття, з другою — обов'язок, — навіть не це.
Закінчив новий роман. Як завжди, читав друзям. Як завжди, перший в'ідгук для нього Анненкова. Без його думки Тургенев ніколи не здавав нової речі, так уже повелося. Роман “Накануне” надрукували в січневому номері “Русского вестника”, не в “Современнике”... Щойно вийшов окремою книжкою. Надрукована невелика повість “Первая любовь”, яку він писав з неймовірною любов'ю. З прозорими спогадами юності, найніжнішим, найлюдянішим співчуттям.
Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомін. Зовсім не такий одностайно захоплений, як після “Дворянского гнезда”. Навпаки. Такої розбіжності він навіть не уявляв серед друзів.
Сумно усміхаючись, він згадував, що хотів присвятити цей роман графині Ламберт, своєму вірному, щирому адресату з журливими очима й ніжними руками... Він писав їй раніше про це.
Вона вважала Єлену цинічною, її злякала, так, просто зля кала поведінка героїв, нові думки Тургенева. Щиро вболіваючи за “неуспіх” (!) автора, вона призналася в цьому. Про присвяту вже й не згадували! Але він сам відчував — це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи на всю щиру ніжність графині, навіть не дуже вкололо.
От і “Первая любовь” налякала багатьох своєю одвертістю, правдивістю почуттів, і навіть Поліна Віардо не визнала її. Це було прикро, але не похитнуло віри автора в правду своєї творчості.
Далеко серйознішим випробуванням і майже ударом була стаття Добролюбова. Хоча, чому “удар”? Адже розрив із “Современником” давно назрівав!
Послужливі люди, які годять і там і тут, повідомили, що “Современник” готує нищівну статтю і цензор навіть дав її прочитати Тургеневу. “Когда же придет настоящий день?” — так звалася стаття Добролюбова. Чому Іван Сергійович тоді так розпалився, образився, прочитавши цю, ще не надруковану статтю з купюрами цензора?
Над цим питанням сушили голови і тоді, й потім, але як там не було — в літературному світі вибухнула сенсація!
Він, Тургенев, справді поставив своєму давньому приятелюсоратнику Некрасову ультиматум: якщо стаття буде надрукована, — він рве з “Современником”. Це значило — або він, або Добролюбов і Чернишевський. Добролюбов теж не поступався. Він сказав Некрасову, що, коли мусить у своїх статтях підлещуватися до авторів, незважаючи на свої думки й принципи, — він взагалі не буде писати. Як переживав, хвилювався, умовляв бідний Некрасов!
Він так високо ставив, він любив Тургенева, вони разом починали відродження “Современника”, але ж він розумів, що молодий, але твердий у своїх переконаннях Добролюбов не поступиться, і він правий. Некрасов не

читати