Завантажити

Взаємно, — сказав Єшевський. Йому обоє були симпатичні — і Марія Олександрівна, і Опанас Васильович. По-різному. Ой, не можна і не треба ніколи втручатися в чужі сімейні справи. Незважаючи на свою професорську зосередженість в одній сфері, він-то бачив і розумів більше, ніж решта.
— А Пассеків сповістити? — спитав він Юленьку віч-на-віч.
— Аякже, інакше незручно, ми завжди у них буваємо, і Тетяна Петрівна так любить Марію Олександрівну.
От і розумна, та така безхитрісна його Юленька поки що нічого не помічала. На те, правда, закордон, щоб усі поводили себе трохи вільніше, ніж удома, та вже й не дивує нікого, коли Марією Олександрівною захоплюються, наче так і належить.
А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постійною тривогою за дочку, яку лишила з бабою і дідом у Москві.
З “вченої братії”, як казав Степан Васильович, прийшов тільки Бородін, сусіда по квартирі, його друзі були зайняті. А з Пассеків — сама Тетяна Петрівна.
Може, й добре, що було не так багато людей і що молодь не стала свідком надто гарячої суперечки, що вибухнула між Марією Олександрівною і Опанасом Васильовичем, такої гарячої, що здавалося: вони просто посваряться, розійдуться, роз'їдуться.
А почалося все так добре! Повість читав Опанас Васильович — так і Марія хотіла і сама його попрохала. Він, справді, читав дуже добре, спокійно, проникливе.
— Просто наче з школи Щепкіна, — шептав Єшевський Бородіну.
Легкий, ледь помітний український акцент не заважав, навіть ще дужче переносив у ті глухі провінційні нетрі, де відбувалась немовби й незначна, але така гірка подія. Повість була написана по-російськи, так само як і “Игрушечка”, що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її “Рассказы из русского народного быта”.
Але ж допіру Марія написала по-українськи “Два сини” і “Три долі”.
Коли Опанас Васильович почав читати, ніхто якось і не звернув уваги, якою мовою написано, слухали всі з великим інтересом, і дивно було, що тут між слухачами авторка, яка стільки зуміла підмітити колись у своєму юному ще житті в глухій провінції, так розібралася у постатях, у характерах, так невимушено, поряд з сумною драмою дівочого серця, раптом кидала якісь деталі провінційного тупого побуту. Хіба можна було не всміхнутись, слухаючи, як на похоронному обіді вся в сльозах старша сестриця не забуває наказати: “Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!” Хіба можна було не зажуритися наприкінці, а Тетяні Петрівні не витерти сльозинки.
— Прегарна річ! — перша вимовила вона.
— Спасибі, — прошепотіла почервонівши Марія. — Я вирішила: якщо вам сподобається, я вам присвячу.
Тепер розчулилась Тетяна Петрівна, зовсім забувши свої страхи, паніть не думаючи про них. Люди мистецтва — вони інші, навіть шкода, що її синів нема тут.
— Ви всім присвячуєте, кому подобається? Тоді вам треба буде дуже багато писати! — сказав Єшевський. — А поскільки я один із тих, кому також подобається, а присвячується не мені, я вам помщуся і попрошу дозволу зробити маленьке зауваження.
— О, будь ласка! Це ж зовсім не помета, я для того і читала. Я, навпаки, буду дуже вдячна!
— Мені здається, — делікатно мовив Єшевський, — ви інколи зловживаєте українізмами.
— Але ж це діється на Україні, — встала на захист подруги Юля. — А згадай Гоголя!
— Мені здається, — не відступав Єшевський, — тут нема в них такої потреби, і це зовсім трохи, просто ще треба пройтись олівцем. А решта — яз такою ж насолодою слухав, як і всі в цій кімнаті.
— А я вважаю, що взагалі цю річ треба було відразу писати по-українськи, — сказав Опанас Васильович, раптом похмурнівши.
— Ну, що ви, чого ж позбавляти російського читача такого талановитого письменника або примушувати його чекати перекладів! Що не кажи — переклад не те, що оригінал, тим більше, що Марія Олександрівна так вільно пише обома мовами!
Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.
— Я вважаю, — пристрасно заговорив він, — коли наша рідна українська література тільки-но починає по-справжньому подавати свій голос за народ, — а власне тільки в слові й зберіг народ своє життя, свою історію, свою самобутність, — як можна одному з кращих письменників, — я не соромлюсь так сказати про свою дружину, я пишаюсь її талантом, — як можна віддавати свої сили іншій мові, іншій літературі?!
— Опанасе, — мовила Марія, — ти забуваєш, що письменник мусить боротися проти рабства, неволі, несправедливості, темряви скрізь, де він бачить, бо неволя і рабство скрізь однакові — чи у селян на Полтавщині, чи на Орловщині, чи в Рязані, і яке значення має тоді якою мовою? Крім того, ти знаєш, мені ближча, — може, кому це й дивно, — любіша — українська, я це одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну, вийде нарешті наш журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою

читати