Завантажити

змінилась.
Торік, — у цьому ж колі, часто в цій же вітальні, — степова мовчазна красуня. Зараз — елегантна, розумна молода жінка. Жадоба життя світиться в ній у всьому. І чоловіки відчувають, вгадують — жадоба ще непізнаного жіночого життя, не те, що пізнається жінкою в спокійному статечному шлюбі, — і це тягне до неї ще дужче. Торік зупинялись перед її холодно-байдужим поглядом — наче не бачить, не розуміє, як дивляться на неї. А зараз — ці мінливі настрої, що відбивались на обличчі: то лукава усмішка, жвавий іронічний вогник, а то якийсь непідробний розпач в очах, навіть у всій постаті, в опущених безсило руках. Наче стоїть людина перед стежкою, що в'ється над прірвою, між скелями, і вагається — рушати чи ні. І вабить її, і лякає невідома стежка, а втім, обов'язково ступить крок.
Може, Куліш раніше за всіх відчув ці приховані незаймані почуття і так настирливо домагався її прихильності і навіть любив давати якісь натяки, що, мовляв, Марковичка — не така свята та божа? Жінки клювали на цих черв'ячків, а чоловіки розуміли — коли б що було — хто-хто, а такий, як Куліш, мовчав би, а головне — не казився б. Тарас Григорович навіть казав: “Боюся, що він таки насправді збожеволіє”.
— Ви б побачили, як вона змінилась, — сказав Макаров, — ви б її не впізнали.
Куліш почервонів. У нього було відчуття, що його коханка його зрадила і всі про це знають. Він узяв зошит, списаний її почерком, — чого це Опанас не переписав, на Каменецького понадіявся? — розкрив початок, кінець. О! Він добре знав і розбирав цей красивий, тонкий, дрібний почерк!.. “Прокинусь — пусто! Робота дожидає, треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться, чую, що й сама я пилом припадаю — дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу...”
Так. Це вона, її слова, її звороти, її проникнення у людський біль.
Але він стулив тонкі губи.
— Що ж, — мовив замислено Василь Михайлович, — шкода, що нема зараз з нами Марії Олександрівни, шкода, що вона хворіє і примушена лишатися за кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там — вільна, незалежна від тутешніх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь “из прекрасного далека”, бачить ще яскравіше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона б не написала таку чудову річ, яку ми тільки-но прочитали — оці “Два сини”.
— Мені здається, — сказала Надія, — це оповідання ще краще від того, що вона писала раніше.
— Добре, коли вже не гірше! — скептично процідив крізь зуби Куліш.
Не стерпів-таки — кинув гадючку. Надія з неприхованою злістю глянула на нього.
— Що ви, Пантелеймоне Олександровичу, — заперечив Білозерський, — такого про жінку-матір ніхто ще не писав, крім нашого Тараса Григоровича, звичайно, в поезії. Я розумію мою дружину, я сам не можу отямитися від цього враження. Наче всі наші бідолашні матері постали переді мною — мільйони матерів з їхніми слізьми, з їхнім безправ'ям. А хлопчики як вималювані! Це буде окрасою нашого журналу. А ще ж Марія Олександрівна пише, що закінчує невеличку повість — “Три долі”.
— Незабаром уже вийде мій альманах “Хата”, — сказав Kvліщ. Йому нестерпні були ці похвали новому твору Марії, надісланому з-за кордону. Він хотів звести розмову на інше, але сам не стримався і додав ущипливо:
— Коло неї ж Опанас, так що пишуть, пишуть.
— Що ви хочете цим сказати? — скипіла знову Надія. Але Куліш нічого не відповів, тільки якось двозначне усміхнувся, мовляв: ви мене й так розумієте.
— Вона працює, як несамовита, — сказав Макаров, немов не помітивши камінця Куліша. — Де б не була, як би себе не почувала, щодня сидить і пише, і ніхто нічим її від роботи не відтягне. Хіба можна не захоплюватися такою людиною?
Чи він навмисне дратує?
— Я в своїй “Хаті” теж друкую оповідання Марка Вовчка “Чари”, — вів далі Куліш, не повернувши й голови в бік Макарова. — На мою думку, це слабеньке фантастичне оповідання, я не вмістив його в “Народні”, і вона навіть дякувала за це!
— Чого ж тепер друкуєте? — спитав Макаров.
— Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подобається, скажімо. Костомарову. У всякому разі, воно не гірше він решти творів, вміщених в альманасі, надрукувати можна. Хай читачі висловлюють свій присуд самі. Я вважаю, що після “Народних оповідань” особливого поступу нема, навіть в “Інститутці” я не вбачаю самостійної творчості. Крізь картину все ще проглядають натурщики і натурщиці, з яких Марко Вовчок списує свої етюди.
— Ви кажете так про “Інститутку”? “Інститутку”, яку так хвалив і переклав сам Іван Сергійович Тургенев! — схопилася Варвара Петрівна.
Куліш удостоїв її побіжним примруженим поглядом.
— Я сам дуже високо поставив Вовчкові оповідання, але вважаю, що це почин новому ділу, а що вийде — те побачимо. Ну, та мою думку прочитаєте в передмові до “Хати”.
— Ви прочитайте це оповідання, — гаряче заговорила Надія, — тільки камінь може не зворушитися

читати