Завантажити

Гейдельберга і радіє, що він написав одразу, як приїхав. Він дивився на нове місто і думав про неї, про неї!
“...Що б там не було, а тут, напевне, дуже добре. Місто лежить між горами на березі Неккара, вулиці чисті, красиві, по всій головній вулиці — крамниці, які тут далеко кращі за дрезденські.
Як на самому місті, так і на всьому житті у Гейдельберзі нема ані найменшого відтінку повітового містечка або дрібного міста Німеччини, це щось на зразок колонії вільних, освічених людей, які живуть тут з метою мати насолоду від усіх естетичних сторін життя — тому Ви розумієте, як легко тут живеться...”
Як він наївно дивиться на все і бачить тільки хороше, те, що зовні, на поверхні, — який він ще молодий!
Може, про когось іншого вона б додала “і дурний”, але це не в'язалось із його виглядом, довірливими теплими очима... У неї, навпаки, виникає якесь почуття ревнощів — там так добре, легко, зручно, що йому літня, неспокійна, нещаслива жінка? Вона в цю мить відчуває себе зовсім нещасливою — грошей з Петербурга не надсилають, і вона, власне, не знає, чим сплатити за пансіон, у якому мешкають. Опанас лежить, палить цигарку за цигаркою і в думках обвинувачує все і всіх, а найдужче її. А про гроші треба клопотатись їй, і що найважче — говорити з найближчими друзями, позичати у них.
Лист раптом здався далеким, звідкілясь з іншого світу. Вона читає вже майже байдуже: “Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора ми найняли квартиру, і потроху в нас встановлюється звичайний уклад життя”...
Звичайно. Так само, як і в Дрездені — “мала квартирка” на п'ять кімнат! Затишний московський чай навколо вечірнього столу. Земляки. Розмови.
“...Я почав відвідувати університет, хочу продовжувати вивчати англійську мову, займатися музикою. Сидітиму вдома, читатиму, вчитимусь”.
Вихований мамин син. Марія гірко кусає губи. Затишне спокійне кубелечко. Спокійне професорське майбутнє, їй уже не хочеться дочитувати листа. Ну, що можна відповісти на нього, крім банальних епістолярних звичайностей? Але вона читає далі.
“Та, проте, я буду самотній... Чи приїдете Ви сюди, мій друже? Я все сподіваюсь. А як би тут Вам було добре, спокійно — і для Вас, і для мене, і для Богдася”.
Він збожеволів? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може, просто він згадав спільну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович поїде до Петербурга прискорити її нове видання, а вона ще лишиться долікуватися. Ну, звичайно, він про це й пише: “Здоровий клімат і, можливо, спокій духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди приїхати. Як добре може скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здорові і тілом, і душею...”
Адже вона скаржилась у Тетяни Петрівни, що досі лікування їй не дуже допомагає, можливо, у неї щось серйозне, чого лікарі не доберуть, у неї знову жахливі головні болі...А він так наївно висловлює свою турботу про неї.
“Прощавайте, мій милий друже, приїздіть швидше.
Душею відданий вам
О. Пассек”.
“Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати наші портрети, а писати, мені здається, краще Poste restante. Якщо Вас не обтяжить, пришліть мені слова двох українських пісень: вашої любимої і пісні про Галю. Або ні — адже Ви самі приїдете і тоді самі скажете слова і наспіваєте мотив. Так?”
...Вона не покаже цього листа Опанасові, як і першого. І сама писатиме “Poste restante”.
...А добре було б переїхати до Гейдельберга...
 
* * *
Жінка належить тому, хто її найдужче любить — про це вона прочитала у Стендаля, одного з найулюбленіших своїх письменників.
Так, як Саша, її ніхто ще не любив. Вона подобалась, нею милувались, пишались, розвивали, виховували, а для Саші вона стала всім — повітрям, без якого не можна жити.
Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволіла вона?
І чому це увірвалось у життя, коли такі широкі обрії розкрилися перед нею після поїздки в Лондон, зустрічей в Остенде і Брюсселі? І нема чого себе обманювати — це досить далеке від Саші. Він — благородний, чесний хлопчик, і він навіть дуже любить все українське, бо з цим зв'язана пам'ять про батька, у якого були праці з етнографії України. А тепер ще дужче цікавиться Україною через неї, її оповідання, її пісні, але це все — не його життя. Так само, як і про свого дядю — Герцена, він слухає з інтересом, співчуттям — і тільки. Він заклопотаний своїми лекціями, навчанням.
Досі вона виправдувала своє ставлення до Опанаса тим, що він одійшов від своїх юнацьких революційних настроїв і мрій, а вона загорілась тут бажанням діяльності, бажанням стати ближче до людей справжнього революційного табору. Зрозумівши їхні ідеї, вона жадала писати співзвучне цим ідеям, бути помічницею в їхній діяльності — не лише в розмовах за чайним столом. Але ж Саша — цей хлопчик з ідилічної родини?..
Жінка завжди може підвести беззаперечні теоретичні підвалини будь-яким своїм почуттям,

читати