Завантажити

Тетяна Петрівна зовсім розімліла від насолоди.
— Замолоду, на Україні, чули з Вадимом... — зітхала вона. — Як же ви, Маріє Олександрівно, підете, дорогесенька? Чом же Опанас Васильович не прийшов?
— Нам же по дорозі з Марією Каспарівною!
— Я проведу, — підвівся раптом Саша, червоніючи і сам лякаючись своєї рішучості.
— От і гаразд, Сашенько, проведи ти Марію Каспарівну і Марію Олександрівну. Дякую, дякую за цей вечір, — розчулено мовила Тетяна Петрівна, дуже задоволена з такої чемності й вихованості сина.
Ох, якби знав, до упав, то й соломки б підклав...
 
* * *
Як же це все почалося? Коли вона попрощалась з Марією Каспарівною, і вони йшли поряд, і вона взяла його під руку, переходячи місточок, і спитала, що він тут робить?
Ні, ні раніше, до того наче вже вічність минула, бо кожна мить була — не виміряти часом. Час зник. Саша тільки знає — далеко раніше.
Тоді, коли заспівала?
І не тоді. Тоді він уже був на іншому світі, який заповнила тільки вона — її голос, усмішка, очі.
Так, може, все й почалося з тої усмішки, з якою глянула на нього так просто, дружньо, підбадьорливо, коли ці тітки почали недоречні зітхання і він почервонів.
Ні, ще раніше, бо та усмішка була вже, як несподіваний королівський дар.
Певне, з першої ж миті, коли вона увійшла, а мати перед цим казала, як добре, що він сьогодні увечері вільний і нарешті познайомиться з цією чудесною письменницею — Марком Вовчком. Йому було, звичайно, цікаво, але чомусь, хоча про неї багато чув розмов, він уявляв собі “Марка Вовчка” якимось чоловікоподібним, екстравагантним створінням, як ті жінки “емансіпе”, що намагаються насамперед своїм зовнішнім виглядом, незалежними, надто сміливими висловлюваннями довести, що вони — “передові”
А тут раптом увійшла чарівна, молода жінка. Здається, вона була скромно, звичайно причесана, але йому русяві коси на голові здалися короною, і кожен рух, жест були сповнені грації і жіночності, а коли вона заговорила про Герцена, запально, щиро, переконливо, — тільки її хотілося слухати й бачити. Всі і все померкло перед нею.
Як це він, хлопчисько, насмілився запропонувати провести її? Ах, мама, вона нічого не розуміє! Хіба вона знає його справжнє життя, життя душі, серця, хіба здогадується про всі ті питання, що непокоять його, що терзають уночі, — про майбутню діяльність, про місце в житті, свій обов'язок не перед родиною, а перед своїм власним життям. Матері здається: її слухняний, вихований син завжди як на долоні перед нею. А насправді він такий далекий в усьому і таким самотнім почувався весь час. Здавалося — приїхав за кордон, завжди з людьми. Але ж це найбільша самотність, коли один серед чужих людей, які тільки зовні, для годиться цікавляться тобою, а їм і діла нема до скромного і в усьому благополучного юнака.
Мама зраділа, що він проведе гостю, і ніхто не звернув уваги н;і таку його “зухвалість”.
Спочатку дами йшли попереду — тьотя Мата, Марія Каспарівна, і вона — Марія Олександрівна.
— Холодно, адже все-таки жовтень, — зауважила турботливо тьотя Маша Рейхель. — Ви застудитесь, ви так розгарячилися!
— Я повернуся, візьму у мами шарф, — одразу запропонував він.
— Що ви, що ви! Нізащо, так дихати приємно на свіжому повітрі після задушної кімнати.
Потім вони попрощалися з Марією Каспарівною і пішли вдвох.
І вона взяла його під руку, коли переходили якийсь місточок. І спитала, що він робить, і так здивувалась, коли він сказав:
— Я хочу тут удосконалюватись з моєї спеціальності — тюрмознавства.
Вона аж здригнулася. Та коли він додав: “Нам треба багато змінити в Росії в цій справі!” — сказала:
— От не подумала б, що вас може цікавити це. А може, й треба, щоб цим зайнялися молоді чесні люди і все, все змінили.
Вона зовсім інакше про все сказала, не так, як мати, знайомі, родичі, які говорять про його кар'єру, і хто буде йому протегувати в цій справі, і може, коли тут він напише вдалу роботу, він повернеться і одержить кафедру в університеті, бо спеціалістівтеоретиків з цього питання не так уже багато.
Йому захотілося їй, саме їй розповісти про всі сумніви, питання, що хвилюють його. Вона слухала уважно, і зовсім непомітно вони дійшли до будинку, де мешкали Маркевичі, а проте здавалось — минуло безліч часу, бо кожне слово, кожен найменший рух, поворот голови, усмішка, потиск руки — все було цілою історією, явищем, подією, які закарбовувалися в серці, і коли зупинилися коло будинку, — вона вже була усім світом і життям для нього.
А вона, письменниця Марко Вовчок, з якими думками і почуттями повернулась додому?
“Який милий симпатичний юнак! — подумала вона. — Такий якийсь чистенький, наче не може бути ані плямочки бруду, ні зовні, ні всередині”. І як він звірився їй одразу, і вона з ним була, як з ровесником — вільна, одверта. Що не кажи, але з Іваном Сергійовичем і Олександром Івановичем

читати