Завантажити

вистава має такий успіх. Він радів, що так добре грав Ніс. Він радів, що серед аматорок хору виявилося чудесне сопрано.
— Марія Олександрівна теж тут, у Чернігові?
— Ні, — похитав головою Дорошенко. — Вона ще за кордоном, у Парижі.
— Що? Знову поїхала?
— Вона й не приїздила.
— Як? З того часу?
— Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому часі. Марію Олександрівну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. — Він говорив про це надто сумно, сам це відчував. — Де ви зупинилися?
— Поки ще ніде. З корабля на бал, вірніше, просто з воза на “Наталку Полтавку” в чернігівському театрі.
— Значить, у мене, — зрадів Ілля Петрович.
— А ви не боїтеся? — напрямки спитав Тедзик. — Може, я навіть дуже легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.
— Навіть коли є чого боятися, ви повинні зупинитися у мене. Хіба не так? Так що ж, слухатимемо “Вуса” у виконанні Марковича і хор з незрівнянним сопрано пані За горської? Чи чкурнемо просто до мене?
— Слово гонору, до сопрано мені байдуже. Крім того, не треба випробовувати долі — поки що кавалери в блакитних мундирах на мене не звернули уваги.
— От і добре. Ходімо мерщій до дзвоника, а сопрано за нас Опанас Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.
— Ілля Петровичу! Невже ви не будете до кінця? — спитала, як проспівала, підходячи назустріч і стаючи так, наче брала його в полон, огрядна, ще не стара пані. — Ми з Лізонькою сподіваємося, що після вистави ви повечеряєте у нас у невеличкому товаристві, і Опанас Васильович попереджений.
— Вельми вдячний, але ніяк не зможу, я дуже зайнятий сьогодні, тому й тікаю, — відповів чемно, але категорично Дорошенко. Він не сказав, що до нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Він і не представив Тедзика, не знаючи, може, тому не слід зараз називати своє прізвище. Та Тедзик сам тактовно відійшов, але бачив, як Лізонька, певне, дочка, зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.
— Я обов'язково завітаю до вас цими днями, — вирішив пом'якшити свою відмову Ілля Петрович. — Мені треба побачитись із вашим чоловіком.
— Аз нами? — кокетливо спитала мати. Дочка була скромніша й приємніша, але з досить невиразним обличчям.
— Це зрозуміло без зайвих пояснень, — вклонився Дорошенко.
— Ви користуєтесь тут успіхом, — зауважив Тедзик, коли вони вийшли на вулицю.
— Це для мене потрібне знайомство, — виправдуючись, відказав Дорошенко. — Чоловік цієї пані — керуючий Акцизним управлінням. Він обіцяв влаштувати на службу Опанаса Васильовича.
—Ну, а дружина цього чоловіка, певне, має намір влаштувати вас?
— Я сподіваюсь, що це їй не вдасться. Хоча я нічого поганого не можу сказати про дочку, вона не схожа на матір, та я вже звик бурлакувати.
Ще краще, ніж у світлі, піднесеному гомоні, на людях, було опинитися в невеличкій кімнатці Іллі Петровича, звичайній кімнатці провінційного гімназичного вчителя, що йому здають від себе хазяї великої квартири або власники будинку. Кімнатка була наче рідна сестра його немирівської, куди досить часто навідувався Тедзик — канапка, поличка книг, портрет Тараса Шевченка на стіні. А на столі — Тедзик одразу підійшов до столу — фото Гарібальді, якогось хлопчика (він не пізнав Богдася) і Марії Олександрівни Маркович!
У пам'яті вона лишилась такою, якою бачив колись у Heмирові, — зовсім-зовсім молода, коси заколоті ззаду, певне, важкі, здавалося, через них вона ходила завжди так прямо і не хилила голови, погляд ясних великих очей, привітна доброзичлива усмішка. Тут, на картці, вона була в накинутій на голову мереживній темній косинці, і очі здавалися на фотографії зовсім темними, і в них були неспокій і тривога, як у людини, яка не тільки зазнала вже багато прикрощів, але й передчуває, що й попереду невідоме майбутнє не віщує радощів.
Ні, вона не була несхожа на ту, немирівську, але здалася юнакові ще кращою, привабливішою, якоюсь таємничою через цей незвичайний, несподіваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.
Тедзик не міг відвести очей від картки.
— Як вона змінилася! — вирвалося у нього.
— Кажуть, взагалі дуже змінилася, — тихо мовив Ілля Петрович, і щось безмежно сумне й безнадійне бриніло в його голосі, але він зовсім не зніяковів, як колись у Немирові, коли Тедзик побачив картку Марії Олександрівни в нього на столі. Тепер це було як цілком належне. — Вона надіслала мені цю картку, а Богдась — картку Гарібальді ще з Італії. Вона з ним торік в Італії була. Писала, що дуже там з Добролюбовим заприязнилася. Він аж до своєї смерті їй писав і її справами турбувався разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила світу й людей До Лондона їздили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як її Герцен уподобав, листується з нею, про неї в “Колоколе” написав, захистив від несправедливої критики Читали?
Тедзик кивнув головою.
— Що їй Чернігів? У неї

читати