Завантажити

вона надіслала йому свою фотографію. От з ким їй треба було б поговорити!
Це неправда, що Тургенев хотів змалювати в Базарові пасквіль на Добролюбова. Вона слухала “Отцы и дети”, ще в читанні на паризькій квартирі Івана Сергійовича, читала в рукопису все, написала тоді Добролюбову: “Тургенев сюди приїхав. Я його часто бачу (тоді ще часто бачила) і читала нову його повість “Отцы и дети”. Найкраща з усіх постатей там Базаров, хоча й нігіліст...”
О боже мій милий! Скільки за цього Базарова пережив Іван Сергійович! Як його — сам він їй писав — “били руки, які б я хотів потиснути, і пестили руки інші, від яких я б утік за тридев'ять земель”. А потім він із задоволенням казав їй, що найвірніше його зрозумів Писарєв, так, так, її брат у других Митя Писарєв. Він встиг написати статтю про новий роман, який наробив неймовірного розголосу, особливо постать Базарова. Так Митіна стаття і зветься: “Базаров”, і з'явилася вона цього року в березні місяці в “Русском слове”.
Тургенев здивовано і обрадувано сказав: “Чудова стаття”. Він не чекав такого розуміння саме від запального, задерикуватого Писарєва.
“Як дивно, — додав він, — ще Достоєвський до того повно і тонко схопив те, що я хотів показати в Базарові, що я тільки руками розвів”. Справді, Достоєвський і Писарєв — такі далекі між собою люди.
Марія читала цю статтю з захопленням, і було таке відчуття, що Митя, її молодший братик, поруч з нею, як колись у їхньому Грунці, де вони часто вдвох читали й палко розмовляли. Тільки він якось раптово став дорослий, і в ньому самому та ж чесність, тверда непримиренність, бажання ламати старі підвалини, що і в Базарові, і недарма він пише “ми”, розуміючи, що він разом з Базаровим належить до тієї молодої сили, яка зараз веде перед, почуває на собі відповідальність за громадянські справи Вони розуміють, що треба народу і в чому не лише хиби, а злочин ліберальствуючих панків. Як їй захотілося тоді побачити Митю, але невдовзі їй переказали — Митю заарештовано. Він сидить у Петропавловській фортеці. За що саме — ніхто достеменно не знав. Казали, нібито він написав щось на захист Герцена, якусь листівку, але то все були лише чутки.
Тургенев мав підстави, коли не радив їй їхати до Петербурга. Скількох заарештовано! По всій Росії розлітаються листівки, підписані “Великоросе” та “Молодая Россия”. Це ж “Великоросса” передрукував у Києво-Печерській лаврі Стефан Бобровський... Невже і Митя причетний до них?
Влітку спалахнули в Петербурзі пожежі. Звичайно, уряд, поліція ширили чутки, що це діло рук революційної молоді, поляків. Роздмухували ворожнечу. “А коли ж на Русі не горіло?” — питав у “Колоколе” Герцен, доводячи, що це брутальна провокація. Але ж після того пішли арешти. Закрили на кілька місяців “Современник”, “Русское слово” — два бойових журнали.
— Ну, куди ви їдете? — питав докірливо Тургенев.
— Я швидко повернуся, — запевняла, всміхаючись, Марія. Вона мусила нарешті сама, сама хоч трохи побачити, відчути, що робиться вдома! Прохання Сахновського стало рішучим поштовхом.
І тут, у вагоні, на самоті виринула думка: а може, треба буде зовсім лишитися там, у Петербурзі, поки що?.. Хіба можна зараз Думати про особисте щастя, коли люди, такі люди життям накладають?
І всміхнулась якось і розгублено, й гірко, і з докором собі водночас. Оце. ж вона сама писала в своєму “Пройдисвіті”, що так сподобався Єшевському:
“Боже, боже з високого неба! Чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, боже світе? Не перелічить ніхто, скільки потопилось, задушилось, пострілялось, порізалось від нього — а посохло, пов'яло то більш ніж билля у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, та там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся”...
Вона знала, що заплуталася з цим коханням. Може, відрубати все і лишитися на батьківщині?
8
Він зайшов тихий, благоліпний, погляди, рухи, кожна риска обличчя промовляли: “Я не належу собі, я — слуга господа бога. Я прийшов вам принести слово втіхи, просити вас думати про нього, Всевишнього і всеблагого”.
Він так звик вірити в себе, свою непогрішність, своє призначення передавати нещасним, нерозумним людям, заблудлим вівцям отари господньої, слово боже, що звичайна зовнішня пристойність добре влаштованого в житті протоієрея, а до того ж ще-університетського професора богословія аж набула єлейності. Ця єлейність до обожнювання зворушувала дам вищого світу й доводила до нестями, наче простих баб, кликуш-салопниць.
І голос був у святого батюшки єлейний, спокійний, що мусив насамперед заспокоїти своїм тембром, своїм тоном, таким несподіваним у цих проклятих від заснування мурах.
Батюшка розмовляв — не умовляв, а розмовляв, спокійно, тихо, тоном простого домашнього мудрагеля. Що ж, це була якась різноманітність, від цього можна було хоч трохи відчути себе людиною... Але всі вони,

читати